Благословенна Мурафа, що на Вінниччині, Східному Поділлі

Розділ 4

Благословенна Мурафа, що на Вінниччині, Східному Поділлі

Поряд з іншими областями до складу України входить Вінницька, на території якої розташоване поселення Мурафа, про історію якої коротко хочу згадати.

Головна твердиня Мурафи – костьол Непорочного Зачаття Діви Марії. Тут, у храмі Господньому, формуються характери тисяч жителів Мурафи й навколишніх сіл. Тут юні мешканці отримують благословення Боже на життя. Звідси їх, втомлених клопотами земними, але освітлених вірою, проводжають в останню путь.

Впродовж кількох століть Мурафський костьол був центром римсько-католицької віри у Брацлавському воєводстві, потім у всій Вінницькій області. Костьол цей, його священики знані в католицьких колах України, Польщі, Італії як провідники віри Божої в серцях українських людей, як визнані особистості, відомі своїми глибокими знаннями релігійних наук, своєю порядністю, як справжні пастирі людських душ.

Костьол Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, що розташований у мальовничому с. Мурафа Шаргородського району, має понад двохсотрічну історію. Його було збудовано у 1786 році. До речі, це єдиний костьол у Східній та Центральній Україні, який зберігся у своєму первозданному вигляді після революції 1917 року. Ще у 1622 році на цьому місці було побудовано дерев’яний костьол. Але незабаром його, як і всю Мурафу, спалили українські козаки, котрі вели проти польської шляхти національно-визвольну боротьбу. Наприкінці XVIII сторіччя член колишньої Барської конфедерації граф Потоцький повертається на спалені мурафські землі, будує у стилі барокко новий костьол і спроваджує сюди Орден Домініканців, що проіснував до 1853 року. За всю свою історію костьол ніколи не переходив до рук православних[1].

Тепер про історію поселення Мурафи.

В 1949 році на базі сіл Мурафи, Старої Мурафи, Травни утворене село Жданове, розташоване на обох берегах річки Мурафи, за 12 км. від районного центру і за 18 км. від залізничної станції Ярошенка[2].

На північний схід від Шаргорода, на лівому березі Мурафи, розташоване містечко Мурафа. Поселення на місці Старої Мурафи існувало з прадавніх часів, про це свідчать знахідки римських монет: одна 166 року - імператора Луція Вєра, співправителя Марка Аврелія, і дві - 244-249 років - імператриці Отацілли, дружини Пилипа Аравітянина. Край завжди торгував хлібом, поставляючи його, можливо, до Риму.

Перша письмова згадка про Мурафу належить до 1432 р., коли неподалік села Копистирина 30 листопада відбулась битва прибічника литовського князя Свидригайла Федька Острожського з військами польських воєвод Віцентія з Шамотул і Яна Мензика.

З цього часу, точніше - з 1434 р., стає все істотнішою лінія розділу двох сторін. На правому березі Мурафи, на Поділлі, вводиться польське правління, на лівому, в Брацлавщині, зберігається русько-литовське право, а ії земяни й бояри ще довго дотримуються старовинних звичаїв українського побуту. Просто посеред річки стояли тоді залізні прикордонні стовпи: польський -з зображенням білого орла і литовський - з зображенням Вітіса, вершника з піднятим мечем.

У пізніші часи ця земля стала складовою частиною володінь магнатів Язловецьких. З того роду Єжи, син Миколая, каштеляна кам'янецького, став воєводою руським, а потім гетьманом великим коронним. Помер у 1575 р. і залишив з Єльжбетою з роду Тарльовних нащадків. Син його, Миколай, не мав потомства, але як останній в роду чоловік у 1595 р. заснував в Язловці домініканський кляштор. Його сестра, Ядвіга, передала ці маєтності як посаг Янові Белжецькому, каштелянові краківському. А дочка їх, також Ядвіга, Яношу Тишкевичу.

Отже Ядвіга з роду Язловецьких-Белжецьких стала фундаторкою осередку домініканців в Мурафі 1627 року. Деякі джерела вказують на 1624 рік. Головні статки того конвенту походять від Ядвіги Белжецької. Вони складались з родючої землі біля двох сіл в ямпільському повіті; Голичинці Великі /370 душ в першій чверті XIX ст./  Голичинці Малі /або Ксьондзівка/ - 185 душ. Дослідник історії ордену в українських землях Марчинський так про це сказав: «Все то належало до кляштору мурафського : ордену домініканців за записом фундаторки Белжецької, ротмістерші, вчиненого в 1627р.; грунти рівні, ліс чорний і дубовий до будівництва придатний, земля глиниста».

Інший дослідник, о. Бараж, неправильно твердив, що на підставі привілею Владислава IV від 20 травня 1640 р. домініканці поміняли свої Голичинці на Пиляву (сучасна Хмельницька область). Автори книги «Starożytna Polska» Балинський та Липинський помилково пишуть, що король на прохання о. Августина Петриківського, куратора руської провінції, за ініціативою самих домініканців дозволив на землях Голинчинців закласти містечко Пиляву для оборони тамтешнього краю. Воно отримало магдебурзьке право. Тут збудовано фортецю, яку було зруйновано під час козацьких війн. З часом домініканці втратили містечко,  воно стало приватною власністю. Скоріше всього має місце географічна помилка. Справді, в районі сучасної Пиляви ще до татарської навали 1240 р. існували Голинчинці, але на кордоні з Волинню, а не на Брацлавщині.

У 1648 р. в Мурафському кляшторі не обійшлося без жертв. В той час було жорстоко замордовано о. Домініка з Меджибожа, проповідника. Будівлю зруйнували козаки Богдана Хмельницького. Жорстокість була обопільною. 1650 року Марцин Калиновський, коронний гетьман, взяв штурмом Стару Мурафу і спричинив страшне кровопролиття: всіх мешканців вивели з містечка на галявину й перебили. Ця галявина отримала потім назву Пукавка, кров же ллялася в найближчу річку і клекотала в ній, звідси і сама річка, за легендою, стала називатись Клекотиною. Запустіле село заростало очеретом і верболозом. Але минули роки, і знову з'явилися люди, життя відродилось.

У другій половині XVIII століття Мурафа розквітає. На цей час вона переходить від Тишкевичів до Потоцьких. У 1766 р. нею вже володів Іоахім Кароль Потоцький, староста трембовецький, підчаший литовський, генерал-поручик військ королівських, один з ватажків Барської конфедерації. В цьому ж році він отримав привілей на 4-х-тижневий ярмарок з травня по св. Михайла. Після поразки конфедерації емігрував. З 1778 р. осів у Мурафі і цілком присвятив себе поліпшенню життя своїх підданих і благоустрою містечка. Прислухавшись до його прохань, король Станіслав Понятовський в 1781 р. дав Мурафі два 4-х-тижневі ярмарки: навесні на св. Юра і восени на Воздвиження св. Хреста. В містечку Потоцький відкрив ремісничі цехи, побудував селітряний завод, замостив головну вулицю та обсадив ії деревами, звів палац, влаштував парк зі звіринцем, намагався відновити оборонні споруди.

Але головна його заслуга перед Мурафою в спорудженні заново в 1786-1791 рр. домініканського монастиря. Велика сіра двобаштова будівля костьолу, присвяченого Непорочному Зачаттю Діви Марії, підноситься й сьогодні у тій же пишноті. Храм видно здалеку, він домінує над містечковою забудовою. Планово-просторова структура будинку вирішена в традиційних формах двобаштових базилік. Мурафський костьол отримав характерне для згасаючого барокко декоративне оформлення. Високі башти, які раніше були розкриті для бою дзвонів, фланкують портал з трикутним фронтоном і волютами.

Будівля поставлена на вирівняному майданчику, який піднятий над вулицею підпорною стіною. Стіні надано напівкруглий виступ, що відповідає паперті, але він з'явився вже в кінці XVIII століття, коли підпорна стіна змінила стару фортечну. Про неї нагадує масивна кутова башта п'ятикутового плану, теж перероблена з колишньої оборонної. Башти стояли колись по чотирьох краях прямокутника фортечних мурів, складених з місцевого вапняку та огороджуючих кляштор. У кращому вигляді збереглася північно-східна шестигранна цегляна башта і ділянка південних та східних стін. І сьогодні видно ланцюг невеликих бійниць, широко розкритих назовні, що тягнуться вздовж стін, збудованих ще домініканцями одночасно з костьолом у1627/1624/році.

З тих же, мабуть, часів зберігся без змін братський корпус келій -

двоповерховий, під високим, із заломом, характерним для барокко, чотирьохскатним дахом. Декор будинку простий і підпорядкований традиціям католицьких будівель, де головний акцент падає на фасад. Тут - невеликий ризаліт, оброблений пілястрами з коринфськими капітелями і увінчаний фронтоном складних барочних обрисів. Невисокі прямокутні вікна отримали на першому поверсі хвилеобразні сандрики, а на другому - прямі над такими ж підвіконними дошками. Збереглись і важкі вхідні двері з міцними засувами, гачками і вічком. За дверима - лунка прохолода склепінчатого коридору з дверима в келії, сходи на другий поверх.

Мабуть, при відбудові костьолу був введений декоративний емент - глуха барочного малюнку балюстрада, яка стилістично об'єднала різночасові частини ансамблю Її можна побачити над антаблементом другого ярусу фасаду костьолу у вигляді парапету на переході між пресбітерієм і корпусом келій, над еклектично вирішеними порталами біля воріт. Неподалік стояли два чавунні ліхтарі, зроблені у XIX столітті.

І тільки східний, з граненою абсидою фасад костьолу, за традицією, позбавлений декору. В центрі, на рівні другого світла - велике овальне надалтарне вікно з ефектним вітражем.

Всередині восьмистовпна базиліка оформлена пілястрами коринфського ордеру з позолоченими капітелями. Чепурні завитки і волюти обрамовують орган на хорах. В замках архівольтов середнього нефу вміщено герби визначних польських родин: Потоцьких, Грохольських. Примітні старі бронзові з кришталем люстри, вітражі, виконані в 1895 р. у Варшаві, горельєфні картини на теми євангельських «пристрастей», масивна різна кафедра. По боках головного входу на пілонах вміщено пам'ятні дошки; на честь закінчення XIX і початку XX століття /зліва/та фундаторська дошка на честь Іоахіма Кароля Потоцького, похованого в крипті під порогом входу до костьолу[3].

Садибний будинок, зведений також І. Потоцьким, в Старій Мурафі невеликий і без усяких архітектурних затій, пишно називався палацом. Він гордовито стоїть на підвищенні, колись, в дні молодості, відкритий для огляду з боку шляху. Простенька лоджія з колон тосканського ордеру фіксує центр будівлі, але дещо важкуватий та немасштабний мезонін, що навис над нею. Більш “стильно” виглядає боковий флігель з протягнутим по горизонталі виразним портиком з спарених колон, які несуть широкий фронтон з круглим вікном в тимпані. Точно такий же фасад мав манеж в Немирові - садибі Болеслава Потоцького. Будував, мабуть, один і той же зодчий. Парк не зберігся. а в старих надвірних будівлях до недавнього часу була лікарня.

У 1793 р. Правобережна Україна була приєднана до Російської імперії, а 1795 року проведено перепис всього населення для обкладання податком[4].

А тепер звернемо увагу на те, що собою являло містечко Мурафа у XIX сторіччі. Об’єктивну історію цього поселення подає книга “Słownik geograficzny”[5].

Словник засвідчує, що «Мурафа - містечко Ямпільського повіту, в 10 верстах від Шаргороду і 19,5 верст від станції одесько-київської залізниці Рахни. Від Ямполя знаходиться за 60 верст.

В Старій Мурафі разом з передмістями Травна і Заячівка 250 будинків, 2500 мешканців, церква, костьол і синагога, а в Новій Мурафі 147 будинків і 400 мешканців, церква і синагога. Містечко має 2956 десятин землі. Є сільська школа, корчма, 32 магазини, 20 ремісників, 2 млини, рибний став.

Міститься волосна управа, до якої належать: Стара і Нова Мурафа, Мурафська Слобідка, Травна, Заячківка, Клекотина, Пасіорівка, Длужек, Михайлівка, Семенівка, Деребчин Великий і Малий, Кзьондзівка, Попелівка, Зведенівка і Юліямпіль; разом 12 поселень, 1753 двори, проживає 5893 чоловіка та 6192 жінки, які займаються сільським господарством. В межах волості на одну людину припадає 1.08 десятини. Землі в користуванні 22348 десятин, з якої 15749 десятин орної. Крім хліборобів, проживають 1071 чоловік і 1150 жінок інших соціальних станів. Є також поліцейська управа, судовий слідчий, поштова кінна станція.

Іоахім Потоцький в пізньому віці оженився на дочці воєводи Грохольського. Не маючи з нею нащадків, відписав Мурафу дружині, яка вдруге вийшла заміж за Дзеньковського - сина підскарбія великого князівства литовського. Після Дзеньковських Стара Мурафа належала Мостовським, а після них Дубковим. За участь в повстанні 1831 р. містечко у них було конфісковано і стало власністю казни.

Костьол католицький парафіяльний, Ямпільського деканату, присвячений Непорочному Зачаттю Діви Марії. Зведений І. Потоцьким і консекрований єпископом Кам'янецької дієцезії Мацкевичем у 1826 р. Філія в Тарасівці, в давнину була каплиця в Ксьондзівці. До парафії, крім Старої і Нової Мурафи, належать: містечко Джурин і села Адамівка, Деребчин, Деребчинка, Длужек, Федорівка, Голичинці, Юхимівка, Клекотина, Михайлівка, Пасіорівка, Пеньківка, Попелівка, Рекечинці, Сапіжанка, Тарасівка, Семенівка, Травна, Вознівці, Заячківка - разом 6428 вірних».

І ще декілька слів про дореволюційну Мурафу. В ній містилося волосне правління. Волосним старшиною був міщанин Ананій Прокопович Просянюк, а волосним писарем - селянин Михайло Васильович Доманський. Ново-Мурафським міщанським старостою був Йосип Янкелевич Аберман, а Старо-Мурафським -Беньямін Ойвидович Меламуд. За порядком слідкував становий пристав Ібрагім Давидович Янкевич. Поштово-телеграфну контору очолював Михайло Олександрович Стебельський. В Старій Мурафі діяла земська лікарня, якою керував лікар, надвірний радник Теофіл Вікторович Шалацький. Мешканцям волості надавав допомогу земський лікар, теж надвірний радник Володимир Євдокимович Натансон. Функціонувала аптека міщанина Альбіна Івановича Шатовського. Навчало дітей двокласне сільське початкове народне училище. Ним завідував Петро Давидович Стешенко. Законовчителями були священик Арсеній Панасович Туркевич і ксьондз Віктор Костянтинович Стрончинський. Вчителями Павло Іванович Парохонько та Іван Олександрович Гречанівський. Гімнастику вів відставний єфрейтор Діомід Нестерович Соколюк. При училищі 1 десятина 2110 кв. сажень землі під садом і городом. Була також навчальна пасіка, ковальська і теслярська майстерні[6].

Вище було згадано, що графом Потоцьким в 1786 році був побудований домініканський монастир. До 1824 року в монастирі мешкало 4 ченці, а вже в 1839 році їх було 20. Збереглися їх імена, місця служби: отець Чеслав Щука був професором – викладачем, отець Ян Чупан – адміністратором костьолу в Тульчині, отець Еразм Ярошинський – вікарієм в Комаргороді, що біля Томашполя, отець Ромуальд Янчевський – вікарієм у Стрижавцях, отець Фердинанд Вишомірський – вікарієм у Брацлаві; із Мурафи доїжджали вікарії в різні населені пункти Поділля. Отець Домінік Адамович – у Немирів, отець Геронін Шиманський – у Тиврів, отець Чеслав Гумінський – у Шаргород, отець Балтазар Жагліцький – у Вороновицю. Всі вони належали до ордену домініканців і їхнім основним завданням було – навчати людей, бути місіонерами своєї віри, нести Слово Боже в людські серця.

З волі Господа Бога Мурафа стала центром римсько – католицької віри у Брацлавському воєводстві. Сюди з’їжджалися по науку священики, звідси йшло світло віри по всьому Поділлю. До речі, й Мурафа на той час була не селом, як зараз, а містечком, в якому мирно вживалися і католики, і православні, і євреї.

Та недовго були вільними в своїх діях монахи, недовго несли людям з усієї околиці заповіді Божі. У 1850 році царський уряд закрив монастир, а ченців розіслали з Мурафи по різних місцях. Костьол став приходським і був переданий в Ямпільський деканат. Посвячений в 1826 році. В 1918 році парафіяльний костьол у Мурафі налічував 9 тисяч своїх прихожан. Працювали тут два священики: адміністратором Ричард Розенберг і вікарним був Антоній Пйонтковський. Вони дбали про збереження храму, його цінностей, примножували їх. Священик Ричард замінив у костьолі головний вівтар, який зберігся до сьогодні, і амвон.

У Мурафі до цього часу є найбільша цінність костьолу – чудотворна ікона Божої Матері, котра дає прихожанам зцілення, зміцнює їхній дух і віру.

На стінах збереглися герби роду Потоцьких – 2 вітражі з 1895 р., зроблені у Варшаві.

Священик Ричард похований на місцевому кладовищі, там же покояться тіла священиків Дині, ще двох священиків, а 13 травня 1993 р. у великій жалобі прихожани провели в останній путь отця Антонія Хоміцького, котрого називали Патріархом всіх священиків України. Він, поляк, теж знайшов вічний спочинок на мурафській землі.

Після священика Розенберга адміністратором став Віктор Стрончинський, котрий теж дбав про душі людські, про порядок в костьолі і його забезпечення. Коли повіяв вітер революції, його хотіли заарештувати, але люди переодягли священика у військову шинель, і він переховувався в Мурафі на цвинтарі.

Настала важка пора для храму. Монастир, де мешкав священик, пограбували. В ньому була дуже велика і цінна бібліотека, стародавні меблі. Почали червоноармійці добиратися й до костьолу – винесли дорогоцінні старовинні ризи.

Коли військо вийшло з Мурафи, тут, в монастирі, зробили інтернат для безпритульних дітей...

Потім на деякий час монастир повернули костьолу, і священик Стрончинський, котрий жив на приватній квартирі, почав все відновлювати.

В 1927 р. влада знову добралася до монастиря. Оскільки в Мурафі був районний центр, то тут знайшла для себе притулок міліція.

А на першому поверсі, в переході від монастиря до костьолу, була в’язниця. Потім приміщення знадобилось для розташування місцевої МТС, автоколони. Аж у 1991році монастир знову повернули віруючим. Зараз у його відремонтованих келіях – житло для місцевих священиків, кімнати для гостей, канцелярія.

Священика Стрончинського заарештували в 1928 р. Вночі приїхали за ним чотири міліціонери із Шаргорода, силою забрали священика, посадили на воза і вивезли до Ярошенки, до залізниці.

Звідти його відправили у в’язницю в Котлас, осудили на 10 років за те, що був священиком. Там він і загинув.

Після Стрончинського доїжджав до Мурафи священик з Томашполя Павільчук – останній священик в окрузі, котрий був на волі до 1935 р. До 1937 р. люди молилися самі, плачучи, що нема священика.

А потім костьол закрили, і віруючі католики відправляли Службу Божу на цвинтарі біля гробів священиків. Хоч храм був недіючим, католицька громада платила величезні податки національній раді (містечко, на території якого знаходився костьол, було єврейським).

У жнива засипали в костьол зерно, а група жінок постійно пересушувала костьольні речі, пересипала їх нафталіном, аби не псувались. До речі, стародавні ризи зберігаються у костьолі й сьогодні. Пишні, оксамитові й атласні, шиті золотом, вони і зараз служать священикам у найбільші урочистості. На одних із них стоїть дата - 1824 рік. Виготовлений у Варшаві одяг,  якому вже понад 170 років.

Влітку 1941 р. Вінницька область була захоплена і поділена на зони окупаціі. Значна частина Вінниччини - по лініі Могилів-Подільський - Жмеринка - Бершадь була передана румунії й увійшла до складу губернаторства Трансністрія / Задністров'я/. Решта територій увійшла в «рейхскомісаріат України» у складі Житомирської генеральної округи.

Мурафа була захоплена румунськими військами о 12 годині дня 22 липня 1941 р. і визволена Червоною Армією о 17 годині 19 березня 1944 р.

На території області чужинці силою зброї, шляхом кривавих розправ та необмеженого свавілля насаджували «новий порядок». Проте, намагаючись діяти з позиції «батога і пряника», вони дозволили відкрити різним релігійним конфесіям зачинені у 30-ті роки храми. У 1941 р. віруючим віддали ключі від храму.

Було дозволено проводити богослужіння у колишньому Мурафському костелі. Колгоспний комірник /румуни колгоспи не розпускали/ Леонід Недзельський віддав ключі від храму віруючим. Старостою став Августин Байдацький. Люди зробили ремонт. Релігійні відправи спочатку проводили самі люди, а згодом румунський військовий капелан латиною. Пізніше служби відправляли ксьондзи Франц Краєвський, Едвард Дуяк, Зелінський, Кухарик, Ян Кахула. Були, навіть, візитації єпископа Марка Глазера, який з Румунії переніс свою резиденцію до Одеси і опікувався католиками румунської частини України. Мурафську парафію візитував також єпископ з Ясів Робу. Ксьондзи доїжджали до Шаргорода, Чернівець, Копайгорода, Мовчанів, а центр духовенства знову став у Мурафі.

Після звільнення у Мурафі костьол не зачіпали. Згодом приїхав адміністратор Кукурудзинський і з ним два ксьондзи. Проте їх дуже швидко витурили, і вони виїхали до Польщі.

10 травня 1945 р., на другий день після оголошення капітуляції фашистської Німеччини, в приміщенні храму відбулись «ділові збори громадян римо-католицького сповідання». Порядок денний передбачав: вибори двадцятки; виконавчого органу; ревізійної комісії. На зборах було присутні 3150 віруючих. 3бори відкрив Байдацький Август Тимофійович, який “дякував і вітав владу за сприяння в реєстрації та відновленні роботи костьолу». Секретарював Маселюк Матвій Казимирович. Відкритим голосуванням було обрано двадцятку[7].

Читачеві буде цікаво дізнатися про те, який вигляд мала католицька ієрархія у дореволюційні Рocії. Про це дає уяву . «Літургічний календар Луцько-Житомирської єпархії і костьолів

Подільської губернії», який щорічно видавався у Житомирі Луцько-

Житомирською римсько-католицькою консисторією на російській

та польській мовах.

У 1905 р. ієрархами Римо-Католицької Церкви у Росії були:

І. Могилівський архієпископ - Георгій Юзеф-Єлісей Шембек;

2. Віленський єпископ - барон Едуард Ропп. Нагороджений орденом Святого Володимира ІІІ ступеня;

3. Тельшевський єпископ - Мечислав Паллюліон, магістр богослов'я, домашній прелат Його Святійшества, асистент папського престолу. Нагороджений орденом Святого Станіслава І ступеня.

4. Самогітський суфраган, єпископ Касторійський - Гаспар Циртович, магістр богослов'я. Нагороджений орденами Святого Станіслава І ступеня і Святого Володимира III ступеня.

5. Луцько-Житомирський єпископ - Карл-Антоній Недзялковський, доктор богослов'я. Нагороджений орденами Святого Станіслава І ступеня і Святого Володимира ІІІ ступеня.

6. Тираспольський єпископ - Йосип Кеселер.

Підлеглі Ватикану громади мали відносно потужну організацію і в Україні. На ії території проживала сьома частина католиків імперії /610 ООО/, несли службу близько 300 ксьондзів /294/, або кожний шостий римо-католицький пастир Росії. Тут було зосереджено більше 250 костьолів /253/. Що ж до низької питомої ваги католиків у православному середовищі, то слід зважити на те, що в більшості вони компактно зосереджувалися на Правобережжі: у Подільській, Волинській та Київській губерніях. Тут вони становили близько 9% жителів регіону, а частка католицьких релігійних інституцій досягала 5-6%

Незначна кількість римо-католиків мешкала на півдні України і належала до Тираспольської єпархії. Розміщені тут переважно німецькі поселення у масі своїй належали до протестантських.

Функціонування системи управління католицької церкви було поставлене в цілковиту залежність від держави, яка передусім визначала особовий склад усієї церковної ієрархії.

За згодою російського уряду в 1901 р. Папа Римський призначив митрополита всіх католицьких церков Росії. Ним став колишній луцько-житомирський єпископ Клопотовський. Вихованець Петербурзького вищого духовного училища, доктор канонічного права, він мав 20-річний досвід роботи ад'юнкт-професором у столиці Російської імперії.

Єпископи й вікарії /суфрагани/ кожної з католицьких єпархій держави також призначалися царем за погодженням з Папою. Вони присягали на вірність імператору, його спадкоємцям і лише потім самому понтіфіку.

До 1905 р. на розсуд генерал-губернатора було передано й процедуру рукопокладання священиків у римо-католицькі приходи. Пізніше ця справа разом з переміщенням вікаріїв та ксьондзів була віддана місцевому єпископу, котрий повідомляв про кадрові зміни свого губернатора та департамент духовних справ іноземних сповідань.

Могутнім важелем, що забезпечував державний контроль за католицьким духовенством, була і сфера матеріальна. Після польського повстання 1863 р., що охопило й українські правобережні губернії, все майно, нерухомість та капітали католиків були переведені в розпорядження казни. Відтоді на ії утриманні перебував увесь штат костьолів, а священики одержували державну плату від 280 до 400 крб. на рік. До казни ж мали надходити навіть церковні збори. Регламентація діяльності католиків сягала аж до контролю за проведенням дрібних ремонтно-господарських робіт у костьолах та кірхах.

Свідченням грубого нехтування інтересів католиків було й церковне законодавство стосовно обряду поховання. Особливо гостро воно позначалося на конфесійній атмосфері військового відомства, де не існувало інституту полкового римо-христянського духовенства. За діючим архаїчним законом 1797 р. православні священики не мали права відспівувати загиблих російських військових чинів католицького сповідання і супроводжувати тіло до цвинтаря. Лише за проханням родичів допускалася панихида, але не в церкві, а в приватних будинках або у військових приміщеннях.

Релігійно-правові обмеження римо-католиків поширювались і на сферу громадянських відносин. Іновірці були позбавлені можливості займати посади в державному управлінському апараті, їх не допускали до світської навчально-виховної діяльності. Лише у квітні 1906 р. було скасовано закон про заборону католикам займати посади народних учителів у земських школах.

З 1901 року і до першої світової війни духовним життям подільських католиків керував єпархіальний єпископ, пресвящений Карл-Антоній Недзялковський. З літургічного календаря ми дізнаємося, що народився він у 1846 році. Його було рукоположено у священики 1869 року, преканонізовано Самоським єпископом і консекровано у 1897 році, преканонізовано Луцько-Житомирським єпископом у 1901 році.

Секретарем єпархії був Павло Каменський. магістр богослов'я, кафедральний канонік і викладач семінарії. Нагороджений орденом Святого Станіслава і наперсним хрестом.

Єпископ здійснював керівництво єпархією за допомогою луцького та житомирського капітулів і Луцько-Житомирської консисторії.

У літургічному календарі за кожний рік подавались стислі відомості про кожний католицький храм єпархії.Наприклад, про Мурафський костьол за 1900 рік писалося:

Костьол V класу, кам'яний. Названо в ім'я Непорочного Зачаття Пресвятої Діви, побудовано в 1786 р. графом Потоцьким на місці існуючого з 1627 р. Консекровано 1826 р. єпископом Мацкевичем.

Настоятель - Розенберг Рішард, декан ЯмпІльський, народився 1841 р. рукопокладено 1864 р.

Вікарний - Шадурський Владислав, народився 1861 р., рукопокладено 1886 р.

Філія в Тарасівці і каплиця на парафіяльному кладовищі. 7151 парафіян.

3 календарів видно динаміку чисельності віруючих. У МурафськІй парафії їх було: 1848 року - 4135, 1853 - 4885, 1856 -4084,1885 - 6918, 1886 - 7709, 1888 - 7341,1893 - 8960,1898 - 7641, 1899 - 7650, 1900 - 7151, 1903 - 7556. 1911 - 9000, 1913 - 10000.

У 1909 р. Ямпільський деканат очолював Валентин Шиманський /м. Чернівці/. Настоятелями римсько-католицьких храмів були: в м. Дзигівка - кс. Болеслав Садовський; в м. Красному - кс. Антоній Жізневський; в м. Ямполі -кс. Мар'ян Кульчицький; в с. Мовчанах - кс. Іоан Кухарський; в м. Стара Мурафа - кс. Віктор Стрончинський; в м. Томашполі - кс. Клементій Яроцький.

На Поділлі під час громадянської війни влада змінювалася десятки разів. І якщо представники тієї чи іншої влади були лояльні або нейтральні до Церкви, то кожен наступ більшовиків супроводжувався дикими розправами з інтелігенцією та духівництвом. Гинули серед інших і служителі Римсько - Католицької Церкви. В сусідніх з Мурафською парафіях були замордовані: Лісицький, Бабарський, Теофіл Шептицький, Сіріл Буяльський, Зігмунт Крижановський, Калікст Бутунч, Казимір Мазур, Михайло Дзендзик.

При вступі Червоної Армії до містечка влітку 1920 р. ледь не загинув і Віктор Стрончинський. Розлючені червоноармійці почали грабувати костьол і майно причтового будинку. Коли парох зробив спробу втрутитись, то його поволокли в садок розстрілювати. Це побачили люди і врятували свого настоятеля. Щоб припинити мародерство, військовий комендант Мурафи застрелив одного грабіжника.

Взагалі історія комуністичної партії і радянської держави – це, крім усього іншого, історія невтомного переслідування релігії. І перш за все – християнства. Справу Нерона, який кидав перших християнських мучеників на поїдання хижакам, через 1900 років продовжили войовничі атеїсти, катуючи, розстрілюючи та відправляючи священнослужителів на повільну смерть до сибірських концтаборів.

Нова влада, всупереч самовизначенню своєї суті як робітничо-селянської, отже відкритої для трудящих мас, будувала церковну політику через численні таємні і цілком таємні директиви й обіжники (циркуляри), які розроблялися за дверима кабінетів ДПУ-НКВС. Безпосередньо до пересічного громадянина доводилися лише, так би мовити, «благообразні лики» цієї політики.

Безпосередня реалізація партійно-радянської політики в церковній галузі почалася вже після закінчення громадянської війни. Для практичного проведення лінії нової влади 1 червня1921 р. у складі Наркомату юстиції УСРР було створено так званий ліквідаційний відділ, очолюваний більшовиком з промовистим прізвищем Сухоплюєв.

Циркуляр НКВС від 21 жовтня 1921 р. вимагав створення губернських ліквідкомів у справах відокремлення Церкви від держави. Їх головне завдання щодо Церкви пов’язується зі словом “ліквідація”. Циркуляр Подільського губвиконкому від 24 листопада 1921 р вимагав негайно утворити повітові ліквідкомісії. Їх головою мав бути завідуючий повітовим адмінвідділом, членами: вІд ДПУ –заступник начальника ДПУ і голова районного суду або один із суддів повітового міста. У штаті мало бути два секретарі. Таким чином, усі церковні справи вирішувалися в системі карно-поліційних органів.

В Ямпільському повіті ліквідаційну комісію очолював Романов, від ДПУ йому «в трудах» допомагав Бунтов, а від суду – Винокуров.

Ті ж самі циркуляри веліли з’ясувати насамперед, «чи відібрана земля й капітали від церков, костьолів і духівництва», встановити кількість відібраного майна, з’ясувати кількість молитовних будинків усіх культів і кількість із них закритих. Особливо наказувалося перевірити, чи «закриті благодійницькі, просвітницькі та інші їм подібні релігійні товариства». Церковні будівлі й майно протягом двотижневого терміну підлягали обов’язковому страхуванню, ухилення від якого тягло за собою карну відповідальність. На віруючих, духівництво, Церкву насувався ідеологізований поліційний режим.

Законодавчі акти радянської влади практично виключали духівництво та церковні організації з громадсько-політичного життя. Правове становище духовних осіб засвідчує циркуляр наркома юстиції України С. Буздаліна від 30-ІХ.1921 р.: «Монахи, священики, диякони, ксьондзи, пастори, рабини, мулли та інші представники духівництва є суспільними паразитами».

1922-й рік став роком, коли Церкву, за вказівкою Леніна В.І., намагались ліквідувати як політичного опонента, позбавити матеріальної бази, ізолювати духівництво. Було знайдено і привід – голод 1921 р. /який, до речі, став наслідком антинародної політики більшовиків/. Для його ліквідації проголошувалась кампанія вилучення церковних цінностей.

Церковні громади різних конфесій готові були віддати все для порятунку голодуючих. Вони вважали, що церковні цінності потрібно було віддати, але не шляхом вилучення, а як пожертви.

«Це – Богове, і ми все віддамо самі. 1 в цьому велика втіха для віруючого», - говорив патріарх РПЦ Тихон. У справі реалізації церковних цінностей на допомогу голодуючим Церква вимагала контролю за участю духівництва та віруючих. Вона вважала, що раз віруючі все віддають добровільно, то саме віруючі і повинні супроводжувати церковні цінності до останнього моменту, коли вони стануть хлібом для голодуючих.

Проте це не влаштовувало більшовиків, їм потрібні були гроші для світової революції. Тим більше, що вилучення цінностей могло стати приводом і для фізичного знищення того духівництва, яке лишилось живим після громадянської війни. Саме це мав на увазі вождь світового пролетаріату, коли 19 березня 1922 р. зауважував, що «чим більшу кількість представників реакційного духівництва вдасться розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб ні про який опір не сміли й гадати».

Що стосується репресій, то вони здійснювалися у величезних масштабах. Всього по країні під час цього грабунку було розстріляно 40 тисяч священослужителів різних конфесій, біля 100 тисяч віруючих, що входили в церковні двадцятки.

В Україні (формально незалежній до 30 грудня 1922 р.) вилучення церковних цінностей відбувалося за вказівкою голови російського уряду. Поряд з широкою пропагандою декрету про вилучення церковних цінностей чекісти проводили відповідну «роботу» з служителями культу. Щоб змусити останніх звертатись до віруючих із закликом до жертвування церковного майна, вони чинили жорстокий моральний, а в разі потреби, й фізичний тиск.

Найпоширенішою формою саботажу декрету була відмова подавати комісії по вилученню описи церковного майна. Служителі культу активно протестували проти насильницьких заходів щодо релігійних установ і відправлення цінностей у розпорядження центральних урядових органів, звідки їх подальшу долю не можна було простежити.

Сам хід вилучення нагадував військову кампанію, що ретельно трималася в таємниці від населення. Це підтверджує таємна інструкція, розроблена в надрах ДПУ:

Уполномоченым по изъятию церковных ценностей

Виновных в сокрытии церковных ценностей арестовывать и передавать в

Губревтрибунал.

2. Изьятия производить по возможности внезапно. Эксцессов избегать, но лиц, ведущих агитацию, арестовывать и направлять в Губчека.

3. О поведении духовенства и заинтересованных групп населения надлежит каждые  48 часов посылать сводки в секретном порядке.

Патріарх Тихон звернувся до глав християнських церков світу про допомогу голодуючим. 12 березня 1922 р. між урядом РРФСР і Ватіканом було підписано єдину в історії офіційну угоду. Згідно неї було створено Папську місію і допущено в радянську країну. Вона допомогла тисячам людей. За відомостями Ватікану, пожертви католиків і робота комісії врятували від голодної смерті 150 тисяч дітей.

Однак, досить швидко почались утиски членів комісії. Кампанія проти неї у пресі і, не в останню чергу, московський процес над католиками привели до того, що в червні 1923 р. більшість “соціальних працівників” папи була відкликана.

А в березні 1923 р. у Москві відбувся судовий процес над могилівським апостольським адміністратором кс. І.Цепляком, його вікарієм кс. Будкевичем, десятьма католицькими священиками ‘іптинського обряду і екзархом Російської Греко-католицької Церкви Леонідом Федоровичем. Їх, як і багатьох ієрархів православної церкви, звинувачували у контрреволюційній пильності, яка виявилась в опорі вилученню церковних цінностей. Як бачимо, цей мотив у той час реально об’єднував православних і католиків. Рік по тому пройшли відомі Московський і Петроградський церковні процеси.

Апостольський адміністратор і його вікарій були засуджені до “вищої міри соціального захисту”. Вирок було виконано в ніч на 31 березня 1923 р.

Проходили аналогічні судові процеси і на Поділлі. Губернська газета «Известия» у 1922 р. досить часто подає матеріали про розправи над духівництвом та мирянами, які намагалися приховати церковні цінності від експропріаторів. Так, 3-7 червня подано серіал “Суд над князьями церкви”, 13 червня - «Суд над церковниками (Барский монастырь)», 26 липня – “Дело о подмене церковных ценностей в с.Сокиринцы” і т.п.

Розглянемо одну зі справ. З травня 1922 р. перед судом постали настоятель Преображенського собору Юнак, священик Вознесенської церкви Жоткевич та настоятель костьолу кс. Левинський. Всі з Вінниці. Їм інкримінувалась спроба зберегти цінності храмів. Слід зауважити що, на відміну від позасудових розправ 30-х років, підсудні мали адвокатів.

Захист вказував на відсутність безперечних доказів факту злочину. В останньому слові підсудні не визнали себе винними й просили виправдати їх. Проте суд, керуючись «революційною правосвідомістю», засудив: Юнака – до одного року примусових робіт; Жоткевича – до шести місяців; кс. Левинського – до чотирьох місяців примусових робіт.

Аналізуючи підсумки судового процесу, необхідно відверто визнати, що священослужителі відбулися легким переляком. Їх колегам з Кам’янця-Подільського доля не принесла такого дарунку. Їх було засуджено до смерті. А місцеві компартійні бонзи послали телеграму голові ВУЦВК Петровському Г.І. такого змісту:

Выездная сессия Губревтрибунала Подолии приговорила к высшей мере наказания ксендзов – Дворжецкого, Недзельского,  Шишко и Гипса по обвинению их в сокрытии церковних ценностей. Считая это дело важным в политическом отношении, учитывая при зтом условия, создавшиеся на нашей погранполосе и необходимость вследствие сего в отношении приговоренных выявления наибольшей карательной мощи, просим в ходатайстве о помилований по сему делу отказать.

У 1937-38 рр. Авторів цієї телеграми «товарищи по партии» також поставили до стінки. Настала і їхня черга збирати каміння.

Ямпільську повітову комісію по вилученню цінностей очолив Чаков, а Мурафську волосну – Тимусяк. 26 квітня 1922 р. повітова комісія видає наказ № 1. В ньому є примітка з декількох пунктів:

За укриття цінностей і інвентарних книг винні підлягають позбавленню волі від одного до п’яти років та вищій мірі покарання.

2. До підбурювачів, бунтівників приймати найсуворіші міри, аж до розстрілу на місці.

3. Начальнику бойової дільниці під час конфіскацій тримати напоготові необхідну збройну силу для швидкого і рішучого придушення заворушень і ексцесів там, де вони будуть мати місце.

За допомогою військової сили, ДПУ, міліції повіт /103 церкви, 5 костьолів,  німецька кірха, синагоги 11 містечок/ за два тижня вдалося обідрати на 14 пудів 9 фунтів 12 золотників 8 долей срібла, 206 крб срібними грішми, 5 крб золотою монетою.

В самій Мурафі з Успенської церкви вилучили 4 фунти, 68 золотників, 60 доль сріблом; з Хресто-Воздвиженської – 4 фунти, 27 золотників, 66 доль. В костьолі мародерам нічого не вдалося знайти. За що Віктор Стрончинський два роки перебував під слідством. Пізніше, вже в 1930 р., йому це пригадають.

А місцевий сатрап Чаков за недостатню ревність отримав догану від губвиконкому і попросився в місячну відпустку до Києва для «відновлення вкрай підірваного здоров’я».

За скромними підрахунками періоду перебудови під час цього грабунку прибуток склав 2,5 млрд. золотих карбованців. Іноземні фахівці вважають, що цю цифру слід збільшити разів у три. Якби ці гроші віддали народу, то з СРСР був би другий Кувейт. Проте, малось на увазі зовсім протилежне.

Радянська статистика подає, що за кордоном було закуплено зерна тільки на 1 млн. крб., і то на насіння. 1 це в той час, як тільки АРА (Американська організація допомоги) витратила 137 млн. доларів й нагодувала біля 20 мільйонів людей, приречених на смерть.

У 1933-1934 рр. в Києві було сфабриковано справу «Польської організації військової» - (ПОВ) - “Polska Organizacija Wojskowa”, а на Поділлі лише в 1936 р. 600 чоловік проходили по цій справі.

Трагічною сторінкою в історії селян-католиків була його примусова депортація в Казахстан. 26 лютого 1936 р. перший секретар Вінницького обкому КП/б/У В.Чернявський наказав подати списки людей, яких передбачалося виселити з прикордонних районів. Спеціальна комісія планувала депортувати 2 тисячі сімей з Вінницької області. Причому місцеві партійні керівники пропонували виселити більше «антирадянського елементу». Йдучи назустріч таким «побажанням», Раднарком СРСР 28 квітня 1936 р. приймає постанову «Про переселення як політично неблагонадійних поляків з Української РСР до Казахстану». До першої групи переселенців було включено 35820 осіб польської національності. Поляки з України направлялись у Карагандинську, Кокчетавську, Північно-Казахстанську і Талди-Курганську області Казахстану. З Вінницької області планувалося щоденно відправляти по два ешелони.

Чимало осіб польської національності було заарештовано в 1937-1938 рр. за стандартними звинуваченнями: участь в ПОВ, антирадянська шпигунська підривна діяльність на користь Польщі, релігійна діяльність. Місцевими органами НКВС була викрита діяльність «підпільного польського Червоного Хреста», який нібито проводив контрреволюційну роботу під керівництвом ксьондзів. Ця справа була повністю сфабрикована каральними органами. Заборонялись всі зв'язки з родичами, які проживали в Польщі. Це могло привести і приводило до арештів. Перепис 1939 р. засвідчив різке зменшення польського населення внаслідок депортацій та арештів. Часто поляки, намагаючись уникнути репресій, змінювали свою національність.

Повернемось до Мурафи. Після арешту і позасудової розправи над багатолітнім адміністратором (23 роки) Віктором Стрончинським до містечка доїжджав ксьондз з Томашполя Антон Павільчюс. У 1935 р. заарештували і його. Вірні самі правили службу. Молодь їздила брати шлюб до Одеси. Декілька пар встигло, та НКВС арештовує й одеського ксьондза.

Костьольну громаду обклали майже непосильним податком. Єврейське населення Мурафи підписало листа до місцевих органів влади з вимогою переробити будівлю костьолу на кінотеатр. Але керівники римсько-католицької громади зібрали в декілька разів більше підписів з проханням залишити костьол в спокої. Тоді влада у 1935 р. пішла на перереєстрацію віруючих і висунула вимогу поремонтувати будівлю ззовні. В разі невиконання - закриття. Віруючі зібрали кошти і під керівництвом Муляра Йосипа Петровича зробили ремонт.

Після вбивства Кірова у 1934 р. почались масові репресії. Люди боялись брати ключа від храму. Наважилась якась Берліна і відчиняла костьол. В жнива 1937 р. ключі відібрали і місцеві яничари розгромили костьол. Тодішній голова сільради Бобровицький М.П. з метою порятунку храму дав вказівку зсипати в ньому пшеницю. І вже на схилі літ, будучи православним, прийняв католицьку віру. Десь у 1937/38 рр. до колишнього костьолу прибули чекісти, зламали двері крипти під будівлею і почали руйнувати домовини в пошуках дорогоцінностей.

11 серпня 1937 р. тодішній нарком внутрішніх справ Єжов видав наказ:

«З 20 серпня 1937 р. почати широку операцію, направлену на повну ліквідацію місцевих організацій «ПОВ» і, перш за все, ії диверсійно-шпигунських і повстанських кадрів в промисловості, на транспорті, радгоспах і колгоспах.

Вся операція повинна бути закінчена в 3-й місячний термін, тобто до 20 листопада 1937 р.»

Ще до цього зловісного документу у наказі N 233 головний кат країни Рад вимагав здійснити негайно “операції по розгрому шпигунсько-диверсійних контингентів з поляків... як іноземних підданих, так і радянських громадян”.

У процентному відношенні польське населення в роки “великого терору” понесло найбільші втрати. За спогадами людей похилого віку, з Мурафи та сусідніх сіл були забрані сотні людей. Повернулись одиниці. Цей сумний (але неповний) мартиролог ми подамо наприкінці цієї праці. Серед них було репресовано багато віруючих і майже всі голови костьольної ради 20-30 -х років.

Ми не пишемо історії Католицької церкви в СРСР, проте без загальних відомостей про ії стан у другій половині 20-х - 30-х років, мабуть, не обійтись. Вона включала дві дієцезії. Могилівське архієпископство охоплювало Білорусію, частина України, більшу частину РРФСР, Середню Азію і екзархат католиків східного обряду. Це була найбільша за територією дієцезія у світі.

Тираспольське єпископство /резиденція єпископа знаходилась в Саратові/ включала більшу частину України, південь РРФСР, Поволжя. Кожна дієцезія поділялась на 5 апостольських адміністрацій: три пости адміністраторів були вакантні, четверо адміністраторів перебували в ув'язненні. Загальна кількість католиків латинського і східного обрядів в СРСР оцінювалась в півтора мільйони. До середини 20-х років католицькі парафії були майже в усіх губернських і багатьох великих містах.

На початку 30-х років Католицьку Церкву в СРСР практично очолював Пі-Ежен Невьо, який займав посаду єпископа Могилівської дієцезії і апостольського адміністратора Москви. Він фактично став «єпископом всея Руси».

На цей час Католицька Церква в СРСР вже володіла всіма структурами, необхідними з точки зору канонічного права, проте її ієрархічна організація не була визнана державою і в значній своїй частині залишалась таємною. Тому і будова виявилась крихкою, що й довів подальший розвиток подій.

Після 1929 року, року «великого перелому», арешти католицьких священиків та їх духовних дітей стали систематичними. Якщо і до цього влада їх не милувала, що засвідчує, зокрема, і життя Мурафського костьолу, то тепер їм стали висувати стандартні звинувачення у шпигунстві, контрреволюційній агітації та належності до антирадянських організацій.

Серед відомих сповідників католицької віри, які постраждали від репресій - Антоній Малецький, апостольський адміністратор Ленінграду /арештований у 1930 р/; Олександр Фризон, апостольський адміністратор Одеси /розстріляний у 1930 р./;

о. Сергій Соловйов /арештований у 1931 р-/; о. Леонід Федоров, греко-католицький екзарх /після неодноразових арештів помер в засланні у 1935 р./; Ганна Абрикосова, черниця /загинула у Бутирській тюрмі у 1936 р./; Юлія Данзас, представниця старійшої московської католицької сім’ї /10 років ув'язнення/; єпископ Варфоломей Ремов /страчено в Бутирках у 1935 р./; І. Багардян, голова вірменських католиків на Кавказі /загинув на Соловках у 1936 р./.

У лютому 1930 р. Пій XI оголосив «молитовний хрестовий похід /в СРСР його завжди називали не інакше, як «папський хрестовий похід проти комунізму»/, а 2 лютого 1930 р. виступив з посланням «На захист божих прав, що жорстоко зневажаються на території Російської держави». Папа писав про страждання віри в Росії, католиків та інших християн, про блюзнірські антирелігійні кампанії, закликав молитись за припинення переслідувань.

У всіх католицьких храмах після Служби Божої слід було провести загальну молитву за позбавлення християн в Росії від гонінь. Це і означало «молитовний хрестовий похід». Свою занепокоєність Пій ХІ підтвердив створенням комісії «Рrо Russiа».

На жаль, замість полегшення, для католиків в СРСР настали ще гірші часи. У лютому 1931 р. було заарештовано 120 віруючих за відмову засудити звернення Папи Римського.

У 1934 р. прокотилася нова хвиля антикатолицьких репресій. У січні заарештували в Ленінграді велику групу католиків. Процес над ними, що відбувся 12 березня, іменувався «справою про замаха католиків на життя товарища Сталіна». У відповідь на гітлерівські репресії проти комуністів, в Донбасі та Одесі пройшли процеси над католиками німецького походження. Звинувачувані, в більшості жінки, були засуджені до ув'язнення на різні терміни від п'яти років до довічної каторги.

У 1935 р. з 946 костьолів та капличок, що діяли у 1917 р., залишилось 30, а з 853 священослужителів - 16. У тираспольському єпископстві не залишилось жодного ксьондза. Не менш як 300 католицьких єпископів та ксьондзів було розстріляно. Єдиною формою діалогу католиків з владою став допит в «органах». До і 1937 р. були заарештовані всі католицькі священики, що не мали іноземного громадянства. Так, восени 1937 р. у внутрішній в'язниці Київського облуправління НКВС стратили ксьондза С.Квасневського - останнього в підрадянській Україні парафіяльного римсько-католицького священика. Берія повідомив Сталіну, що на території СРСР залишилось два костьоли: в Москві для обслуговування дипломатичного корпусу і в Ленінграді. Ксьондзи двоє іноземних громадян. Відбулась масова висилка католиків з великих міст, причому сім'ї розлучали: чоловіків відправляли до північних таборів, жінок та дітей - в Середню Азію та Казахстан.

До початку Другої світової війни Католицька Церква в СРСР була фактично знищена. І знову — непередбачені шляхи історії: і Православна, і Католицька Церкви отримали в СРСР право на. існування завдяки  війні...

У далекій Москві, пізно ввечері 4 вересня 1943 р. Сталін прийняв митрополитів Сергія, Олексія, Миколая. У бесіді з ієрархами брали участь Берія, Молотов і чекіст Карпов. Було прийнято рішення про обрання патріарха і створення Ради у справах Російської Православної Церкви. Дещо пізніше, 19 травня  1944 р. було створено також Раду у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР. Вона займалася справами всіх інших релігійних конфесій.

8 вересня 1943 р. у Москві відбувся Собор єпископів. В ньому брало участь 19 ієрархів: 3 митрополити, 11 архієпископів і 5 єпископів. Митрополита Сергія було обрано патріархом. Було створено також Священий синод з трьох постійних і трьох тимчасових членів. Виникає питання, чому Сталін пішов на таке рішуче «замирення» з Церквою? Звичайно, це пояснюють необхідністю залучення Церкви до перемоги. Але ж надворі був уже вересень 1943 р. Сталінград був вже давно позаду, і в перемозі ніяких сумнівів не могло бути. Чи може вдячність за матеріальний і духовно-патріотичний внесок Церкви в справу перемоги за попередні два роки? Але Сталін ніколи не відрізнявся особливою схильністю до вдячності. Скоріше всього цей крок Сталіна пояснюється зовнішньополітичними обставинами. Диктатор готувався до Тегеранської конференції, намагаючись отримати від союзників згоду на відкриття другого фронту. Серед інших факторів того, як би «сподобатись» союзникам, враховувався і фактор релігійної толерантності, добрих відносин між Церквою і державою. Тим більше, що до Радянського Союзу мала прибути делегація англіканської церкви на чолі з архієпископом Йоркським. І, щоб  справити на нього добре враження, Російська православна церква  повинна була бути в усій своїй зовнішній пишноті: з патріархом, синодом і т.п.

Але, здавалося, у такому випадку можна було б «згорнути» Церкву знову після війни, особливо після початку «холодної війни». Цього не сталося (хоч утиски почались ще до закінчення війни, але відносно обережні), здається, з двох причин. По-перше, Сталін «вошел во вкус»: він вважав, що від покірної церкви йому більше користі на зовнішньополітичному фронті, ніж втрат на внутрішньому. Судячи по його післявоєнній політиці, він більше турбувався про ізоляцію світу, що перебував під його контролем, ніж проблемами світової революції. По-друге, Сталін розумів, що йому доведеться якось «приручати» католицькі, православні і протестантські народи Східної Європи, а також «своїх» західних територій, і тому для нього слід було не відлякувати і не настроювати проти себе тамтешні церкви. Потрібно було довести це релігійною терпимістю «дома» і наявністю Церкви в СРСР, яка ніби була благополучною і процвітаючою.

Провісником майбутніх нападів на Церкву стала у вересні 1944 р. постанова ЦК ВКП/б/, що «закликала до посилення антирелігійної пропаганди через пропаганду наукового світогляду».

Членам партії нагадували про необхідність боротьби з залишками невігластва і забобонів серед людей. Наступна постанова ЦК, що закликала посилити атеїстичну пропаганду в засобах масової інформації, з'явилася у 1945 р,, незабаром після закінчення війни. Однак, на цей раз атеїстична пропаганда не супроводжувалась актами вандалізму стосовно Церкви та віруючих, як це було перед війною[8].

НАСТОЯТЕЛІ МУРАФСЬКОГО КОСТЬОЛУ:

Іполіт Ігнатовський                                  /1850 - 1856 рр./;

Броніслав Малиновський                              /1857- 1865рр./;

Іоан Сціславський                                    /1865- 1878рр./;

Антоній Ставинський                              /1878- 1884рр./;

Юліан Корчинський                                /1884- 1886рр./;

Рішард Розенберг                                    /1886 - 1907 рр./;

Віктор Стрончинський                                     /1907 - 1930рр./;

Войцех Дажицький                                  /1953- 1957рр./;

Антоній Хоміцький                                  /1961 - 1993рр./;

Станіслав Шуляк                                               /1993 - 1995 рр./;

Броніслав Бернацький                                      /1995-

ВІКАРІЇ:

Томаш Смолінський                                /1850- 1880рр./;

Лаврентій Павловський                           /1866 - 1870 р./;

Іоан Костецький                                                /1867 р./;

Іоан Трощинський                                   /1867- 1872рр./;

Вінцент Вітковський                                /1868 - 1870 рр./;

Адам Чулаєвський                                   /1869 р./;

Теофіл Ставинський                                /1869 - 1877 рр/;

Рішард Розенберг                                    /1870 р./;

Олександр Козловський                          /1871 р./;

Валерій Шиманський                              /1874р./;

Владислав Міхалковський                      /1887 - 1889 рр./;

Юліан Шанявський                                  /1889 р./;

Маріан Волковинський                                     /1889- 1894рр./;

Антоній Піонтковський                           /1890.р./;

Владислав Шадурський                                    /1895- 1908рр./;

Микола Урода                                         /1908- 1909рр./;

Максиміліан Туровський                        /1911р./;

Леон Піотровський                                  /1912 р/;

Раймунд Козіч                                         /1913- 1915рр./;

Станіслав Шуляк                                               /1981 - 1993рр./;

Юзеф Шиманський                                  /1991 - 1992рр./;

Генрік Осора                                            /1991 - 1992рр./;

Антоній Завальський                               /1998- 1999рр./;

В'ячеслав Ковальський                                     /1998 р.

Йосип Свідницький  -                              /1998р.-/

Юрій Нагорний                                       1999р.-   [9]

Біографія Іоахіма Кароля Потоцького

/скорочений переклад з «Polski słownik biograficzny»/

Потоцький Іоахім Кароль - народився в м. Пилява /помер 1791 р./, староста трембовецький, підчаший литовський, генерал-поручик військ коронних, генеральний коронний регіментарій барської конфедерації. Був онуком Юзефа Станіслава, сином Яна - кастеляна брацлавського і його першої дружини Констанції з Собеських, братом воєводи белзького Теодора.

У 1734-1735 рр. під командуванням волинського воєводи Міхала Потоцького брав участь в воєнних діях на боці Станіслава Лещинського. У той час мав успіх в зіткненні з козаками під Трембовлем. У 1752 р. вступив до шлюбу з Терезою Сапіжанкою, розведеною у 1745 р. з Ієронимом Флоріаном Радзівілом, литовським хорунжим. Тереза була донькою Юзефа, підскарбія литовського воєводи і племінницею Яна Клеменса Браницького. Таким чином Потоцький породичався з білостоцьким гетьманським двором, повний амбіцій і з надією на зайняття в майбутньому високого становища.

У 1752-1753 рр. Потоцький був депутатом від підляського воєводства на коронний трибунал. На Піотровській каденції /9.10.1752р./під час бійки мало не був порубаний шаблями, коли став обороняти мазовецького воєводу Казимира Рудзинського. У 1746 р. був ротмістром панцерної корогви королівського полку, якою командував крайовий коронний Адам Малаховський. 1758 року став генерал-лейтенантом, а по смерті Юзефа Любанського /6.08.1755 р./ - командиром драгунського полку. У 1758 р. отримав з дозволу короля по смерті дядька Міхала Франциска трембовельське міське староство в Галичині.

Потоцький за дорученням гетьмана був організатором зборів коронного війська під Бранськом /на Підляшші/ у серпні 1760 р.Ці збори ніби стали оглядом сил антиурядової опозиції, яку в той час очолювали Браницький і Чарторийський. У 1761 р. безнадійно намагався отримати титул і посаду королівського мечника Проте 3.02.1763 р. отримав посаду підчашого литовського воєводства, а влітку того ж року, вже як останній з поляків, одержав з рук Августа III орден Білого Орла. В липні його кандидатура була висунута на посаду маршалка трибуналу, що наближався. 12 вересня став депутатом мальборського сеймика в Штумі. У зв'язку з смертю короля /5.10.1763 р./ трибунал не відбувся. За протекцією київського воєводи Салезія Потоцького і російського генерала М.Рєпніна 5.06.1767 р. на сеймику у Вінниці був обраний маршалком Брацлавського воєводства.

23 червня 1767 р. підписав у Радомі акт генеральної конфедерації. Дещо пізніше зробив спробу зайняти антиросійську позицію, але коли Рєпнін пригрозив йому захопленням його маєтків, Потоцький злякався і запевнив у повній покірності. 5.10.1767 р. брав участь в останній конфедератській сесії у Варшаві. Належав до найактивніших змовників у Варшаві, за що Адам Красинській пообіцяв йому в майбутній конфедерації посаду генерального регіментаря. У січні 1768 р. брав участь у переговорах змовників у Львові.

В квітні 1768 р. мобілізував декілька тисяч чоловік з Трембовлі і витратив на це значні кошти. В Підгайцях зібрав галицьку шляхту «для рятування віри та вітчизни». Там же Потоцький створив головну ставку і видав універсал, в якому титулував себе маршалом воєводств: Брацлавського, Київського, Подільського і Чернігівського. В універсалі закликав обивателів цих воєводств до організації конфедерації, а військових - до свого обозу. 2 травня у Вінниці було створено конфедерації Брацлавського воєводства. Йому вдалось зібрати відносно велику кількість військових. І 11 травня Потоцький із загоном в 2 тисячі чоловік атакував біля Підгаєць російський загін полковника Вейсмана. Перша фаза битви закінчилась увечері вдало для поляків. Але вночі росіяни несподівано напали на обоз і завдали йому важкої поразки. Сам Потоцький врятувався втечею за Дністер до Городенок. а звідти на Буковину. Одразу росіяни наклали секвестр на всі його володіння, попередньо пограбувавши і спустошивши їх. Згідно наказу Рєпніна, за Потоцьким почалось полювання. Тому він рушив через Буковину до Молдавії. В обозі під Хотином його відвідав емісар Людовика XV, якого було поінформовано, що конфедерація не дасть собі ради без іноземної допомоги.

Між Хотином і Жванцем Потоцький перейшов Дністер на польський бік і, з'єднавшись з Й.Пулавським, розбив російські війська під Лянцкоронем /між Кам'янцем і Гусятином/. Це сприяло організації 4.06.1768 р. в Балині конфедерації Подільського воєводства, на чолі якої він поставив свого брата Теодора. Потім він з Красінським і Пулавським рушив до Могилева на Дністрі. Тут їх застало повідомлення про падіння Бару. Тому вони, порозумівшись з турецьким пашею, 23 червня форсували Дністер і перейшли на турецьку сторону. Звідси він відправив листи про допомогу до Ватикану, Саксонії, Австрії, Франції, Прусії. Під с. Нелиповці було закладено обоз. Потоцький харчував, одягав та озброював залишки конфедератських військ і намагався далі рекрутувати до свого війська. Розпочалась рання і холодна зима, яка змусила перейти на дорогі квартири до сусідніх Даньківців.

В цей час Потоцькому було ледве за 50 років. Вибицький тоді запам'ятав його таким: «Сухий, середнього росту, чорнявий, напівсивий, підстрижений по-шведськи..., запинався аж до труднощів в мовленні, при темпераменті, як здавалося живому, холодний, зовнішність утримував поважну можна сказать церемонну, тон людини добре вихованої, хоча давав відчути, що Потоцький, і вимагав аби ми то відчували, був однак доступний і приємний».

В середині січня 1769 р. Потоцький з 2000-м військом і разом з татарами перейшов Дністер біля Рибниці і розпочав воєнні дії на півдні Брацлавщини /Чечельник, Бершадь, Саврань/. Однак, внаслідок невдач татар в Новій Сербії, винятково сильних морозів і поразки конфедератів під Крутем, відступив. Хан докоряв Потоцькому в поганій організації походу, а великий везір Мохамед Емін погрожував, що вже не надасть жодної допомоги. Хан визначив стоянку полякам за Бендерами.

Взимку 1769/70 рр. доля конфедератських військ в Туреччині склалась трагічно: голод та дезертирство, а пізніше чума викосили їх так, що з 3000 солдат залишилось 600 чоловік. Із цими людьми ще воював разом з турками проти росіян до березня 1772 р.

У квітні ц.р. повернувся в Україну і прийняв присягу на брацлавське маршалківство і генеральне регіментарство. Проте вже в травні емігрував за кордон, до Венеції. Звідти регулював майнові справи зі своїми родичами, Ігнацієм та Петром Потоцькими. Виїжджав у 1773 р. до Галіції, тому що австрійський уряд погрожував конфіскацією майна. В еміграції вів скромне життя, далеке від магнатських звичок.

На початку 1779 р. повернувся до отчого краю. В лютому цього ж року склав присягу королю Станіславу Августу. У 1780 р. відмовився від посади литовського підчашого і повністю присвятив себе господарським справам. Мешкав в основному в Мурафі /містечко і 8 фільварків/ Брацлавського воєводства, яка була йому передана ще у 1758 р. дядьком Міхалом. У 1781 р. вистарався для Мурафи два ярмарки на рік, збудував там розкішний палац, відреставрував костьол домініканів і збудував для їх монастиря нові будинки. Мав ще великі володіння в інших місцях Поділля, Галичини, Сандомирського воєводства та великого князівства Литовського.

Вдівець від 1777 р. оженився на «гарній і молодій /майже на 50 років молодшій від себе/ Ганні-Соломії Грохольській. Разом з нею вітав у Тульчині короля, що повертався з Канева після побачення з Катериною II. Після смерті Яна Замойського /10-02.1790 р./ безрезультатно добивався подільського воєводства. 21 лютого 1791 р. написав заповіт, в якому відписав Мурафу своїй дружині. Відчуваючи смерть, в травні 1791 р. писав до мачухи /матері Ганни/: «Моє життя, а в ньому любов до вітчизни, приязнь до сім'ї залишилися незмінними... Мені вже приходить час вмирати і ласці та підтримці вітчизни доручаю мою дружину, котра стала утіхою моєї старості і продовжила мені життя... Прошу, не допускай, щоб сирота моя в своєму спокої була ображена за те, що мене кохала...»

Помер в травні 1791 р.у Мурафі і був похований в тамтешньому костьолі домініканів у приготовленому ще за життя склепові. Познансько-варшавський єпископ Антоній листом від 3-06 того ж року організував молитви за душу Потоцького. Від першого шлюбу з Терезою із Сапегів залишив дві доньки -Кристину та Йоанну. Видав їх заміж в магнатські роди. Вони успадкували все майно, за винятком Мурафи. З другою дружиною Ганною із Грохольських, дітей не мав. Ганна /померла у 1822 р./ успадкувала Мурафу, і вона була без сумніву «пана Потоцького удовою», якої - слідуючи зізнанням на слідстві в Петропавлівській фортеці - добивався Тадеуш Костюшко «з наміром одружитися з нею». Залицяння ці мали місце під час перебування Костюшко в Немирові /серпень 1791 – травень 1792 рр./. Вона вдруге вийшла заміж за Юзефа Дзеконського /помер у 1812 р./, генерала польських військ[10].

---

[1] Газета “За Батьківщину”, 8.Х .1999р., стр.4

[2] Історія міст і сіл УРСР. Вінницька обл. м. Київ 1972 стр. 719, 720.

[3] “По Восточному Подолью”, Москва, 1988р., стр. 118-124

[4] Лисий Анатолій “Нариси історії Мурафського костьолу”, Віннця, 2000р., стр.12

[5]”Słownik geograficzny”, т. VI, 1885 року видання у Варшаві, стр. 665-666

[6] А. Лисий, Нариси історії Мурафського костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії, Вінниця: 2000, стор. 8-12, 34, 42.

[7] А. Лисий, Нариси історії Мурафського костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії, стор. 71-73.

[8] А. Лисий, Нариси історії Мурафського костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії, стор. 42-51, 63, 68-71.

[9] Там само, стор. 125-126.

[10] А. Лисий, Нариси історії Мурафського костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії, стор. 121-125.