Розділ 6
Історія Городка Подільського
Городок
належить до тих невеликих міст-перлин, які у зібраній низці складають окрасу
України. Городок розташований на пагорбах, що розкинулись над річкою Смотрич та
в її долині.[1]
До містечка належать селища: Городоцький цукровий завод за 2-і версти
від Городка, який об'єднував заводські будови; Городоцька-Юридіка, Городоцькі
хутори, розкидані по лісах і полях вздовж Смотрича та його притоків, як от:
Млинець, Стара Гребля, Бліх, Кошарна, Рудка і ін. До Городка належить також
село Людвіполь — при річці Смотрич нижче Городка за 4-и версти від нього.
Місцевість досить волога; грунти глинисті, місцями піщані.[2]
Територія
сучасного міста була заселена з давніх часів, про що свідчать виявлені тут
рештки поселення Трипільської культури ІІІ тисячоліття до н.е., кілька поховань
доби бронзи ІІ тисячоліття до н.е. та 27 житлових господарських споруд
ранньослов’янського поселення VI – VIІI століття н.е.[3]
Сліди людського
існування на нашій землі сягають дуже далеко в глибину віків. Про ті давні
часи, від яких до нас не дійшло жодних писемних пам'яток, розповідає наука
археологія. Вона досліджує пам'ятки так званої матеріальної культури, тобто
предмети людського побуту, які збереглися до нашого часу в землі, в печерах, чи
навіть у воді: на дні річок та озер.
На
території нинішньої України люди з'явились близько півмільйона років тому, в
епоху раннього палеоліту, або так званого давнього кам'яного віку, коли
найпоширенішим матеріалом для виготовлення знарядь праці в ту епоху був камінь.
Найперші
примітивні знаряддя являли собою грубо оббивані рубила з загостреним кінцем.
Людина займалась збиранням рослинної їжі, полюванням на дрібних тварин і вела
мандрівний спосіб життя. З допомогою рубил зрушували землю, розбивали кістки,
обробляли дерево, з ним і полювали на звіра. Рубило було водночас і заступом, і
сокирою, і молотом, і зброєю.
Відомо,
що наш благодатний край був здавна заселений людьми. Городоччина, будучи
органічною частиною Поділля та України, тісно пов'язана з найважливішими
етапами розвитку краю в цілому.
Як свідчать матеріали
археологічних досліджень, на території міста Городка та його околиць проживали
люди ще в доісторичні часи. Це красномовно підтвержують знахідки знарядь праці
первісних людей, що перебували на території міста та району.
Протягом багатьох тисячоліть
вони вели тут важку боротьбу з могутніми силами природи за своє виживання,
вдосконалюючи свої знаряддя праці, впроваджуючи нові, розширюючи поле своєї
діяльності.
Висвітлюючи
цю тему, я хотів би використати матеріали досліджень, проведених на території
міста нашими земляками — городчанами, доктором історичних наук Олегом
Михайловичем Приходнюком та самодіяльним археологом-аматором, працівником
місцевої райлікарні Нонною Миколаївною Пащенко, а також колекції камінних знарядь
праці наших народних музеїв.
О.М. Приходнюк широко відома і шанована серед археологів нашої країни
людина. Н.М.Пащенко також шанована у нашому місті людина. Понад 25 років вона
колекціонує різні старовинні кам'яні знаряддя праці, предмети побуту та глиняні
вироби первісної людини, що жила багато тисячоліть до нашого часу на території
району. В її колекції нараховується декілька тисяч екземплярів пам’яток
давнини, що охоплюють майже всі епохи, починаючи від кам'яного віку і
закінчуючи Середньовіччям.
Минали тисячоліття.
Відповідно і змінювався і спосіб життя первісних людей. У той час відбулося
величезне в історії первісного суспільства відкриття — користування вогнем, а
потім і видобування його. В житті тодішніх людей вогонь мав виняткове значення.
Він забезпечив їм надійний захист від холоду і диких звірів, дав можливість
робити їжу більш поживною і, нарешті, продовжив трудовий день, даючи змогу
людям працювати і після заходу сонця.
Тим часом з Півночі на територію
Європи насувався льодовик. Розпочалося значне похолодання. Особливо відчутним
воно стало у середньому палеоліті (приблизно 100-40 тисяч років тому). У нашій
місцині появились холодостійкі тварини: мамонти, сибірські носороги, північні
олені.
Настав час кроманьйонця (або
hоmо sаріеns) — істоти, котрою був зорієнтований дальший розвиток людини. Вона
значно вирізнялась ростом, стрункістю під час ходьби, авансованими розумовими
здібностями. Достатньо пристосовані до клімату, ці люди годували себе
мисливством та збиранням плодів, що спонукало їх до запровадження розподілених
знарядь праці та мисливства.
Близько 10 тисяч років тому
в Східній Європі створюються природні умови, подібні до сучасних,— відступив
останній льодовик і людина швидко стала трансформуватися.
Вологий, помірний клімат,
лісова й степова рослинність давали доволі широкі можливості для людини, що вже
встигла винайти лук зі стрілами. Озброєна цими знаряддями людина змогла
виходити на полювання поодинці. Водночас відбувається приручення собаки, котра
стає надійним помічником і партнером мисливця. Люди удосконалюють знаряддя
праці: свердлять дірки, удосконалюють та шліфують сокиру, з її допомогою
видовбують човни.
В період неоліту, що тривав
6-2 тис. років до нашої ери, людство зазнало глибших змін, ніж в попередні
роки. Незважаючи на свою назву, "Новий кам'яний вік" мав мало
спільного з каменем. Революційне значення неолітичної цивілізації полягає у
винаході нових способів добування поживи. Замість збирання та полювання, люди
переходять до продукування їжі. Гончарство стає промислом. Ткацтво дає
можливість поліпшити свій гардероб або просто позбутися, в якійсь мірі, шкір.
Знаряддя з кісток займають важливе місце у побуті.
Фактором, що засвідчує
період неоліту на території теперішнього Городка та району, є знахідки з сіл
Остапківці, Підлісний Олексинець, Сирватинці, Хоптинці, Іванківці. У сільському
музеї села Іванківці зібрана ціла колекція, що відноситься до неолітичного
періоду. В урочищах "Горнилів" та "Ріжок" були виявлені
стоянки первісної людини саме цього періоду. Тут і крем'яні знаряддя праці
(різці, скребла сокири, долота, прясла), і крем'яна зброя (наконечники для
списів та стріл, бойові сокири).
Знаряддя праці доби
міді-бронзи були знайдені на теренах сіл Лісогірка, Чорниводи, Яромирка,
Великий Карабчіїв, Купин.
Близько VІІІ-VІІ століть до нашої ери
населення Східної Європи починає застосовувати залізо, найдосконаліший матеріал
для виготовлення знарядь та зброї. Починається залізний вік — епоха залізного
плуга, сокири і меча, ковальського міху і ручного млина.
У цей період в південних
степах України з'являються кочові народи, змінюючи один другого. В ХVІ-VІІ
століттях до н.е. тут проживали кіммерійці; з VІІ-го до ІП-го кочували скіфи, а
з ІІ-го ст. до н.е. до 11-го н.е. — домінували сармати. Кожен з них для історії
залишив щось своє, неповторне.
Древні скіфи залишили сліди
своєї культури поблизу села Іванківці. Тут було досліджено могильник скіфських
часів (VII-ІVст. до н.е.).
В історії людства наступила
нова ера.
На територію України на зміну мідно-бронзової
доби наступив період так званої Черняхівської культури (назва походить від села
Черняхів на території Кагарлицького району Київщини), яка характеризується
інтенсивним використанням заліза при виготовленні знарядь праці. Цей період
датується початком нової ери і охоплює ІІ-V ст. н.е. Поселення
цього періоду були відкриті на території району біля села Веселець (урочище
"Журавлики"); в лісі біля села Підлісний Олексинець, а також на
території сіл Скіпче, Великий Карабчіїв, Лісогірка.
Характерні деталі селищ
Черняхівської культури дають підстави стверджувати про осілий спосіб життя та
розвинуте орне землеробство першої половини 1-го тисячоліття н.е..
У суспільстві черняхівських племен відбувся
другий великий суспільний розподіл праці — ремесло відокремилось від
землеробства. Населення II-V ст. н.е. добре знало залізоробну справу, гончарне
виробництво, ювелірне ремесло. Тут з'являються привізні предмети побуту.
Черняхівська культура була
поліетнічною, її творили у великій кількості різні племена. Та основною
територією цієї культури була смуга Лісостепу, яку заселили східно-слов'янські
племена раннього середньовіччя.
Першу згадку про слов'ян ми зустрічаємо в
історичній літературі в 77-му році н.е.. У V-VІІІ ст. на території Городка та
його околиць проживали східно-слов'янські племена, що значною мірою успадкували
традиції землеробів Черняхівської культури.
Найбільший інтерес
викликають 27 житлових і господарських споруд ранньослов'янського поселення
VІ-VII ст. нової ери. Поселення розташоване на південній околиці Городка
(колишня Мархлівка) за 0,5 км від околиці, в урочищі "Гнилий Кут". На
захід від нього проходить автодорога, що з'єднує Городок з Лісогіркою. Зі сходу
селище омиває річка Смотрич, Поселення займає площу 240 м у довжину і 60 у
ширину. Воно тягнеться вздовж річки на південь від стрімкого берега, в сторону
звивистого русла. У цьому ж напрямі берег поступово знижується.
За археологічні сезони
1966-68 рр. тут розкопано траншейним методом близько 2800 кв.м і виявлено 27
жител, 4 приміщення господарського призначення, 13 ям-погребів, 5 вогнищ за
межами будов та культовий майданчик. Більшість досліджених об'єктів знаходилась
на невисокій підвищеній частині першої тераси, на деякій відстані від води.
Над широкою левадою,
що простяглася від міста Городка до села Бедриківці, вздовж невеликої річки
Смотрич, тремтить нагріте сонцем повітря, гуляють лагідні весняні вітри. Річка
очистилась від бурхливих і чорних весняних потоків, увійшла в свої покриті
зеленню береги, і, ніби поважнішала, спокійно продовжує свій біг до
швидкоплинного Дністра.
Звідси, з високого пагорба, добре видно, як
злегка погойдується висушений сонцем та вітрами очерет, як покриваються ніжною
світлою зеленню кучеряві верби, розкидані майже по всій леваді. А далі, з гори
в долину до річки, збігають то житлові будинки городчан, то будови промислових
підприємств, то зелені прямі вулиці і криві завулки одного з найстаріших
поселень України — міста Городка або, як ще його називали колись, Новодвір,
Городок Бедрихівський, Городок Подільський, Гродек, Грудок.
З давніх давен поселялись
люди біля води, і Городок тут не виняток; він розкинувся на трьох пагорбах, які
відділяють одна від другої річку Смотрич та її притоку Тростянець.
Річка Смотрич займає друге
місце в області серед подільських притоків Дністра, як за довжиною так і за площею
басейну. Вона відноситься до малих річок, її довжина 169 кілометрів, а площа
басейну складає 1800 квадратних кілометрів. Бере вона початок з джерел які
розташовані в трикутнику біля сіл Андрійківці, Гвардійське, Райківці
Хмельницького району і протікає через Городоцький, Чемеровецький та
Кам'янець-Подільський райони. На його берегах розташовані такі великі населені
пункти як місто Городок, села Купин та Великий Карабчіїв, селище Смотрич та
місто Кам'янець-Подільський — старовинна столиця Поділля.
Багатий цей клаптик землі на
пам'ятки історії. Історія міст Кам'янець-Подільського, Городка, Смотрича
починаються у сивій давнині. Історичні документи доносять до нас численні
повідомлення про боротьбу місцевого
населення проти чужоземних загарбників.[4]
Місто
Городок належить до числа найдавніших поселень Поділля. Перша письмова згадка
про Городок в історичних джерелах належить до 1392 р., коли литовський князь Ф.
Коріатович передав його разом з кількома селами землянину Бедриху. Звідси й
назва – Бедрихів-Городок. В актах XV ст. поселення значиться під назвами “Городок”,
“Грудек”, “Грудок”.
З кінця XV ст.
Бедрихів-Городок належав магнатам новодворським і до кінця першої половини XVI ст.
називався Новодвором.
У 1550 році
татарські орди, вторгнувшись на Поділля, зруйнували поселення. Жителі
відбудували його. Відтоді воно знову називається Городком, а назва Бедрихів
(Бедриківці) закріпилася за селом, розташованим за чотири кілометри на північ
від Городка. Тоді поселення віднесено до категорії містечок. На його західній
околиці було споруджено дерев’яний замок.
У 1570 р. в
Городку налічувалось 196 будинків, проживало 980 осіб чоловічої статі.
Переважно більшість населення займалося землеробством, а невеличка частина –
ремеслом.[5]
В 1362 році
литовсько-українські війська, очолювані Великим Литовським князем Ольгердом на
річці Сині Води (тепер річка Синюха), розбили трьох татарських ханів —
"володарів подільської землі" Хачибея, Кутлубугу і Дмитра, прогнавши
їх у приазовські степи. Поділля було звільнене від татар, під ігом яких
знаходилось біля сотні років.
Захопивши ці землі України, князь Ольгерд віддав їх своїм племінникам
князям Коріатовичам: Олександру, Юрію, Федору та Костянтину. З цього часу ця
земля стала зватися Поділлям.
Прибувши на Поділля, Коріатовичі титулувалися Подільськими князями.
Литовський літопис розповідає: "... то тиї княжата Коріатовичі, пришед в
Подольскую землю і вошли в приязнь с отамани, почали боронити Подольскую землю
од татар, а баскакам не стали давать подати й напервей нашли себе твержю на
реце на Смотричи, тут как себе нарядили город Смотричи" .
З цього розпочинається інтенсивна колонізація Поділля з боку Великого
князівства Литовського, а пізніше Речі Посполитої.
Цікаво відзначити, що майже всі дослідники Поділля, як в минулому віці
так і сучасні, першу згадку про Городок відносять до цього періоду.
Найчастіше ця згадка починається словами: "Перша письмова згадка
про Городок належить до 1392 року, коли литовський князь Федір Коріатович
передав його з кількома селами землянину Бедришку. Звідси і пішла назва
Городок-Бедрихівський.
Так починається історична довідка про м. Городок в такій книзі, як
"Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область". Так починаються описи
і в багатьох інших місцевих істориків-любителів та знаменитих подільських істориків.
Це речення стало вже настільки стандартним, що в його правдивості ніхто
не сумнівається.
А якщо звернутись до самої грамоти 1392 року? Про що там в дійсності
йде мова?
У книзі М. Мовчановського "Очерк известий о подольской земле до
1434 года" (видання 1885р. М.Київ) читаємо: "В XVII веке существовала
подлинная грамота Федора Кориатовича Подольского от 1392 года, согласно которой
слуге Бедришку записивается четире села в Червоногородском округе Подоллии на
литовском ленном праве. В 1567 году она била переведена на польский язик и
подтверждена королем как ”…неподлежащая никакому сомнению”.[6]
То ж про який Городок і про які
Бедриківці йде мова у грамоті литовського князя Федора Коріатовича від 1392
року? Про Городок на річці Смотрич, як ми бачимо, тут взагалі немає ніякої
згадки.
Мова йде тільки про селянина Бедришка.
Основні події, описані в грамоті
литовського князя від 1392 року, мають своє відношення до подій, які
розігрувалися на території колишнього Червоногородського округу Подільського
воєводства, теперішні південні частини Тернопільської області.
Містечко Червоногород знаходилося в
гирлі річки Дзурина при її впадінні в ріку Дністер. Тепер це село Устечко
(раніше Устьє) Заліщицького району Тернопільської області. В 1648 році жителі
села Товсте разом з жителями сусідніх сіл Лисівців і Головчинців зруйнували
замок Даниловича в Червоногороді і саме місто.
Тут же, в Заліщицькому районі одне з
чотирьох сіл, що згадуються в грамоті — Шуторминці.
За 600 років свого існування воно
практично не змінило своєї назви і сьогодні зветься Шуторминці. Село
підпорядковане сільській Раді села Садки, що знаходиться за 45 кілометрів від
райцентру.
В гирлі річки Серет в старовину було
містечко Гродек, яке носило означення — Кулаків.
І останнє. Це наявність села Бедриківці,
яке розташоване в долині річки Тупа, притоки Серета, за 7 км від Заліщиків.
Отже, посилаючись на писемні джерела,
можна сміло сказати, що дата 1392 року по відношенню до заснування міста
Городка, є чистою вигадкою.
З'ясовуючи дату заснування міста Городка,
слід більш детально розповісти, хто ж такий був Бедришко (чи Бедрих) і в якій
мірі його доля причетна до Поділля, а тим паче до земельних володінь на берегах
річки Смотрич.
Сама назва міста Городок Бедрихівський
говорить про те, що він, або заснований Бедришком, або відбудований, чи на
якомусь певному історичному проміжку часу він володів ним.
"Бедрих,
перший каштелян кам'янецький (подільський), був цим урядовцем недовго одначе,
бо згадується під роками 1438-1439, а в 1441р. каштеляном вже був Теодорик
Бучачський. Рід сей — один з найдавніших на Поділлю, бо вже від Хведора
Коріятовича 1392 року, одержав "слуга" його Бедришко кілька сіл
(Шуторминці, Олеховці, Супрунківці); від Вітовта Бедрих також мав надання. Від їх мають свої назвиська села Бедриховці
й Бедрихів Городок на Поділлі”.
Ось тут і згадали, що в історичній долі
Городка на Смотричі певну роль відіграв землянин Бедрих і назвали його Городок
— Бедрихівський.
Очевидно, що з другої половини XV
століття, після смерті Бедриха, з невідомих нам причин. Городок переходить у
володіння великих польських магнатів Новодворських, звідки і отримує назву
Новодвір або Новий Двір. Новодворські володіли Городком до кінця XV століття і
скоро зійшли з історичної арени.
Під цією назвою ми вперше зустрічаємо
Городок в історичних документах — в реєстрі поселень Подільського воєводства в
1493 році. "Nowodwor
de quatuor
solvit", тобто — "У Новодворі було
чотири дими", жителі яких платили податок до польської королівської
казни".
Ця цифра, звичайно, не могла служити
абсолютною характеристикою поселення, говорити про його величину та кількість
жителів міста. Решта жителів, яких було можливо в сотні раз більше, опалювали
хати "по-чорному". тобто дим випускали через вікна і двері, які в
період опалення залишались відкритими.
Цікаво, що в цьому реєстрі 1493 року, ми
зустрічаємо цілий ряд сіл з теперішнього Городоцького району. Це Яромирка — 7
димів, Мартинківці — 8 димів, Новосілка — 7 димів, Остапківці — 40 димів. Купин
— 8 димів, Чорні Води — декілька димів.
Проте назва Новодвір була недовгою і
поселення стало носити подвійну назву "Новодвор иначе Бедрихов
Городок".
Вже в 1524 році зустрічаємо в актах
згадку про старовинне поселення Бедрихів Городок, а в 1528 році про Бедриківці.
Цікаво зауважити, що вже перший
історичний нарис про Городок написаний в І 781 році. Ось як розповідається тут
про ці події:
"На запит влади, звідкіля має назву
свою місто Городок, який називається Бєдрихівським; хто був першим господарем
того міста; хто тими маєтками здавна і на яких правах володів; відповідають
слідуючі пояснення, складені з дійсних документів.
ІІри правлінні найсвітлішого короля
Казиміра Четвертого в 1496 році, як про це свідчить хронологія польських кіл,
подані нижче коронні докумєнти, в яких
згадуться Новодвір, а пізніше Гродек-Бедрихівський.
В 1496 році, в суботу, в день святої Дороти великомучениці, в місті Кам’янець —
Подільському, між шановними Андрієм-старшим та Міхалом-молодшим (уродженими
братами Новодворськими), спадкомцями, пройшов розподіл своїх батьківських
володінь, садиби. Цим
розподілом в спадщину Андрію
Новодворському дісталися слідуючі володіння: половина замку Новодвір, який
пізнішє називався Гродек-Бедрихівський, а також сєла Скипче, Сирватинці і
другі; в спадщину вельможного брата молодшого Міхала Новодворського - друга
половина замку, який в той час називався Новий двір, а пізнішє і тепер
Гродек-Бедріхівський разом з другими сєлами, що здавна належали тому
Гродеку-Бедрихівському”.
Слід додати, що один з двох
Новодворських помер бездітним, другий мав двох дочок — одна з них вийшла заміж
за Влодка, старосту кам'янецького, а друга вийшла заміж за Івана Свірча, який
володів сусідніми Вільхівцями, Гусятином та Кутківцями. Остання й принесла
чоловікові, як придане, Городок.
У родини Свірчів також народилося
дві дочки: Елізавета, яка вийшла заміж за Вишневецького, одержавши в придане
Чорноострівські маєтки, і Софія, яка вийшла заміж за Миколу Гербурта, великого
землевласника та державця, одержавши частину Городоцьких маєтків.
Можливо, саме в цей час і
відновилась назва "Городок Бедрихівський" на відміну від Городка
Чорного, як в ті далекі часи називали теперішнє містечко Чорний Острів.
В 1530-1542 роках, згідно
податкових списків, ми бачимо в Бедриховім Городку дві частини — Миколи
Гербурта (2 плуги) та Івана Свірча (2,5 плуга)' [7].
В 1550 році орди кримських та
ногайських татар, які і до цього неодноразово нападали на містечко, вщент
зруйнували його.
Містечко, розміщене в долині
поміж зелених гір, складалось з хатин, викладених з лози та виліплених глиною,
з дахами, критими соломою та очеретом. Воно виднілось, як на долоні. Посередині
долини бігла невелика річка, нижче містечка перегороджена греблею, по якій
проходила дорога Вона, з'єднуючи береги, творила став.
Над ставом височів старий замок. З боку річки і ставу гора була
ніби обрізана, де-не-де виступали скелі, з другого боку — перекоп, наповнений
водою. Замок мав мури, хоч старі, але міцні. З того боку, що виходив на став,
було дві округлих башти, поряд з баштами була оборонна брама для в'їзду в
замок, захищена бастіонами.
І раптом все, що жило в замку та
містечку, зірвалось на ноги. Довкола лунали крики: "Орда! Орда іде!
Татари!". Люди залишали свої хатини, які були їх єдиним притулком, і бігли
звідусіль до мурів та башт замку. Хто не встиг, ховались у льохах, підвалах і
виритих під хатами печерах. Інші ховались в лісах та ярах, які були поруч з
містечком.
Татари досить раптово напали на
місто і на опір не сподівалися, думавши, що легко опанують замком та містечком
без перешкод. І те, що в місті не залишилось жодного жителя і всі були готові
до відсічі ворогів, викликало злість у татар, містечко запалало з усіх кінців.
З-під дахів повільно випливали червоні клуби вогню. Вся долина повнилась
задушливим димом, який був притиснутий до землі повітрям.
Татари збирались купами,
плюндруючи все і шукаючи тих, хто міг би заховатися. Коли-не-коли лунав
болісний зойк одних і радісний крик других — одночасно. Лише тепер, при великій
пожежі можна було оцінити всі татарські сили. Охопили вони цілу долину,
поділені на різні гурти, які нервово кружляли навколо замку.
По кілька десятків добирались до
мурів, трясли луками, пускали стріли на людей, які з'явились у виступах муру з
бійницями і знову бігли далі, шукаючи свою здобич. Та не одна вже така буря
обминула Городок, бо досягти його замку татарам не так легко було. Діти степів
не любили лісів та й старалися обминути оборонні замки та місця і при першій же
невдачі безслідно щезали. Але шкоду місцевому люду татари приносили величезну.
Ось і довелось власникам міста
незабаром відновлювати його на новому місці, яке знаходилось на лівому березі
річки Смотрич, навпроти старого. Було піднято з руїн і замок.
На утримання замку польський
король Жигмонт і дозволив особливою грамотою "Миколаю Гербурту та Івану
Свірчу, володарям фортеці Новодвор інакше Бедрхів Городок, знімати мито".
Та незабаром заселилось і старе місце. Повернулись люди до своїх рідних
спопелених домівок, розпочали будівництво своїх хат та культових споруд.
З того часу місто розростається і вже складається з двох частин —
"Старого Городка" і "Нового Городка", або "старого
міста" і "Нового міста" і став зватися "городом" або
"містом".
Ту частину Городка, яку в далекому минулому назвали "Нове
місто", сьогодні звуть "Замостям", або "Заміщиною",
тобто територія, що лежить за мостом, на другому березі річки.
В XVI
столітті Городок був досить значним поселенням, порівняно з другими польськими
поселеннями у Подільському воєводстві. Він лежав на головній торговій дорозі із
Литви в Коломию, і тут з перевозимих товарів бралося мито на користь
Кам'янецького замку. Це можна побачити з слідуючого запису в люстрації 1565
року: "Мито, которое издавна взимается в Бедриховом Городке на Каменецкое
староство от Литви, которие из Коломии с солью ездят й от иних купцов — то
нанято на год за 100 злотих".
У 1570
році в Городку налічувалось 196 будинків, проживало 980 осіб чоловічої статі.
Переважна більшість жителів займалась землеробством, а невелика частина —
ремеслом. З них стягували грошовий і натуральний податки. В 1 565 році Городок
все ще ділиться на дві частини — Гербуртів та нащадків померлого Свірча.
В першій
частині сплачувалось "шосу" (подвірного налогу) 12 злотих,, причому 2
злотих не поступало, так як в місті згоріло 19 димів: в частині Свірча
внаслідок пожежі також поступило тільки 12 злотих (чопового) (податок за право
продавати напої).
В 1596
році Городок повністю належить Гербуртам. Повний податок від дворів
("шоса") і від землі ("плуг") також не поступив, а тільки
половина — всього 20 злотих, так як поселення було спустошене татарами;
"чопового"
одержано 88 злотих, від 8 захожих жителів по 24 гроша, від попа 2 злотих, від
1З ремісників по 1 злотому — і т.д. —
всього податку поступило 133 злотих 24 гроша.
В 1583
році місто знову ділиться на дві частини — одна Миколи Гербурта, друга Потоцького;
на обох частинах числилось 31,5 плуга, 25 ремісників (платили по 1 злотому);
шосу" платили
28 злотих.
Ось як
описується в "Реєстрі збору громадських податків на Поділлі у 1583
році" королівським службовцем, на свято святого Мартина-епіскопа, відповідно
до згаданого розпорядження.
"Містечко
Гродек.
Частина
власності Потоцького. Зібраний громадський податок становив 14 флоринів[8]
. Плугів числись 10,5. Ремісників було 9, які платили по 1 флорину, 5 по 15
грошей, піп — 1, від воза для господарства — 1, від карети — 1.
Частина
генерала Миколи Гербурта. Цивільний податок становив 14 флоринів, плугів — 21.
Ремісників — 16, що платили по І флорину. Пічники — 6. Виноградники —
спалені".
Розвиток товарно-грошових відносин і утворення фільваркового
господарства призвели до ще більшого феодального гніту населення міста. В 1629
році в частинах міста Здіслава та Юрія Замойських проживало 24 господарі. Міщани-хлібороби, крім згінних та шарваркових
днів, відбували підводну повинність, давали двадцяту свиню та вівцю, а хто мав
вулики — бджолину десятину. Ремісники сплачували своїм власникам від 2,5 до 6
злотих.
В 1640 році Михайло Станіславський,
каштелян кам'янецький — і Маріанна Чурилівна,— нащадки маєтку Свірчів, уступили
його з околицями Павлу Володиєвському за 4890 злотих.
В 1646
році Веслава, як дідична володарка Городка-Бедрихівського і Яромирки, уступає
ці маєтки Сигізмунду Пржеремському, жонатому на Потоцькій. Останній в 1660-1667
р.р., продав ці маєтки Петру та Юстині Чермінським, які володіли Городком до
XVIII століття.
Податкова
політика державної влади і магнатів щодо населення містечка, втручання у
виробничу і торгівельну діяльність прирікали більшу частину жителів міста на
зубожіння. Нестерпним був національний і релігійний гніт, якого зазнавало
міське населення. Цим і значною мірою пояснюється що під час визвольної війни
українського народу 1648-1654 р.р. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького
жителі Городка брали активну участь у боротьбі з польською шляхтою. Місто
неодноразово переходило із рук в руки і значно спустошилося.
В 1653
році козацькі війська взяли городоцький замок і отаборилися біля міста. І тут,
за свідченням одного з мемуаристів, "не пощадили ни шляхти, ни
поспольство".
Звідси, з-під Грудека-Бедрихівського, Богдан Хмельницький вислав кілька
загонів на захід для переслідування противника.
Саме в
Грудеку-Бедрихівському на Смотричі Б.Хмельницький довідався про смерть свого
сина Тимоша під Сучавою, а війська, після тримісячної облоги, здали Сучаву.
Після
закінчення війни власникам Городка прийшлося прикласти багато зусиль, щоб
відбудувати місто, відновити благополуччя його жителів. Вони організовують
масове переселення сюди селян з других районів України та Польщі.
З 1672
по 1699 роки Городок перебуває під п'ятою турецьких яничарів. Внаслідок
турецької окупації, значна частина подільських земель була спустошена та
обезлюднена і лише через деякий час почала поволі заселятися.
Прийшлось
панам і магнатам знову закликати на свої землі селян з західних районів України
(Галичини та Волині) та й з самої Польщі, обіцяючи їм свободу на 10-20 років.
Тобто звільняли селян на цей період від сплати різних податків.
Прибувши
на Поділля, вони організовували свої поселення поряд зі спаленими та знищеними.
Організовані таким чином поселення носили назву "Слобідка".
Не
минула така доля і Городок. Після того, як його залишили турки, місто лежало в
руїнах. Селяни, як приходили сюди, поселилилсь у так званій "Слободі"
(тепер — вулиця Грушевськго, починаючи від комбінату побутового обслуговування
до річки Тростянець).
І сьогодні цей
мікрорайон Городка носить назву "Слобідка". Та, не дотримавши
обіцяного строку, шляхта знову закріпачувала своїх переселенців. І знову
населення Поділля та Городоччини піднімається проти соціального і національного
гніту. В 1702 році на Правобережній Україні спалахнуло народне повстання. Його
керівниками були наказний гетьман Самусь, полковник А.Абазин. Багато жителів
Городка приєдналися до загонів Федора Шпака, що діяли в районі Дунаєвець,
Сатанова, Городка та Старокостянтинова.
Під час
селянсько-гайдамацького повстання 1734 року поблизу Городка діяли повстанські
загони під керівництвом полковника Верлана, Гриви, Медведя (Медведенко),
Моторного.
Недовго
володіли Поділлям литовські князі. Великий литовський князь Ягайло в 1385 році
одружився з польською королевою Ядвігою, став польським королем Володиславом
II. Так, на протязі майже 300 років місто Городок належало великим польським
магнатам та землевласникам: Новодворським, Свірчам, Гербуртам, Потоцьким,
Пржеремським, Чермінським, Мнішкам, Гейсмарам і другим.
Та
розпочинаються інтенсивні наїзди татарських орд на багаті українські землі. В
1438 році татари зробили перший наїзд після того. як їх відігнали з Поділля
литовські князі. Побачивши, що Поділля немає оборони, татари стали робити свої наїзди
дуже часто. Приходили в 1442, 1448, 1450, 1452, 1453, 1457, 1498 роках і
доходили до Галичини. По дорозі палили села, а людей забирали в неволю і вели в
Крим на продаж.
Життя на
Поділлі стало зовсім неможливим. Населення краю почало меншати, розбігатись і
переходити подалі, в спокійніші місця.
Ще більш
спустошливими стали набіги татар в середині XVI століття. Ось як описується про
один з них: " В 1 575 році в вересні і жовтні місяцях татари зробили
величезну шкоду на землях Волинських, Руських, Подільських. Крім побитих старих
і малих діток, вони вивели в ясир 55340 чоловік, забрали 140000 коней, 500000
рогатої худоби, 200000 овець і багато іншої здобичі".
Таких
нападів було багато, що привело до занепаду господарства і зменшення числа
населення.
А Польща
в той час була зацікавлена в збереженні торгового шляху через Україну і в
робочій силі, яка була необхідна для розвитку фільваркового господарства,
продукти якого находили широкий збут на закородонних ринках.
Польський
король Жигмонт 1 змушений був видати грамоту, згідно якої жителі Поділля або
переселені звільнялись на 10, 20, а то і 30 років від сплати
податків та панщини, а також проводили переселення селян з Галичини та Польщі.[9]
З кінця XVI ст. Городок
належав польським магнатам Замойським, які володіли ним протягом майже двох
століть[10].
Родина Замойських залишила після себе найбільше пам’яток. На Поділлі Замойські
володіли значним багатством, крім Городка, Купина і декількох навколишніх сіл,
вони отримали в своє володіння сусідній проскурівський повіт. Пізніше маєтки,
які належали родині Замойських, були знищені татарами, а костел був спалений.
Згодом
родина Замойських розпочала знову відбудівлю своїх маєтків за допомогою
колоністів з-над Сяну і Вісли... Назва Городок залишилась, залишилися релігійні
звичаї і обряди[11].
В містечку створюються нові поселення.
Це Городоцька Юридіка чи Юридіка Духовна або ще Кшенжівка та Будиска, де
поселяється прибула маломаєтна польська шляхта та майстрові люди. В цей час тут
починається інтенсивне будівництво великих культових споруд.[12]
Після
приєднання Поділля в 1795 році в липні місяці до Росії Городок стає повітовим містечком Подільського
намісництва. В січні 1796 року йому було затверджено герб: в центрі червоного
поля була розміщена срібна стіна, по обидва боки від якої височіли золоті гори.
Подільські маєтки графині
Л.Замойської були відібрані: Городоцький (містечко і три села — 4365 душ),
Бедриховецький (11 сіл — 2441 душа) і староство Поросятківське.
Але
незабаром, згідно указу імператора Павла І від 27 листопада 1 796 року вони
були повернуті власниці.
Після смерті Л.Замойської
(1800 рік) маєтки перейшли до її дочки Урсули, яка вийшла заміж за Михайла-Юрія
Мнішха. Вони мало цікавились містом, його проблемами, так як весь час проживали
за кордоном.
Потім Городок перейшов до
сестри Карла Мнішха, по першому шлюбу Радзівіл, по другому — Давіль, яка в 1834
році продала городоцькі маєтки генерал-барону Гейсмару.
В 1837 році польський промисловець барон
Гейсмар будує в Городку цукровий завод — другий цукровий завод в Україні.
Підприємство постійно реконструйовувалося і виробництво цукру постійно
збільшувалось. Якщо в 60 роках минулого століття завод виробив 16 тисяч пудів
цукру на рік, то в 1882 році — 82 тисячі пудів цукру.
В кінці XIX століття в
Городку проживає поляків-католиків 2688 чоловік обох статей.
До 1795 року Городоцький прихід складався з
частини католиків та частини уніатів. Після приєднання Поділля до Росії частина
уніатів повернулося до православної церкви, друга частина українців-уніатів
прийняла католицьку віру.
Королівською
грамотою від 13 жовтня 1786 року Городок одержує права містечка.
Все це привело до
пожвавлення економічного життя в Городку. Будується кілька шкіряних заводів,
миловарень та винокурень. У зв'язку з будівництвом культових споруд тут появляється
багато цегельних та черепичних заводів, заводів по випаленню вапна. В цей час
тут було 462 житлові будинки. Поселяється тут велика кількість євреїв. Так, в
1761 році було їх тут 515 душ, а в 1784 році їх число збільшується до 624 душ і
їм належало в місті 183 будинки. Городок стає центром кагала.
Євреї — загальна назва ряду
народностей, об'єднаних спільністю походження від староєврейського населення
Палестини, яке жило на її території з середини другого тисячоліття до н.е. і до
перших віків нашої ери. Після завоювання Римом Юдеї (63 р. до н.е.) євреї
розселяються по всій Римській імперії і сусідніх країнах, зберігши усвідомлення
спільності походження, історичної долі, релігії (іудаїзму) і деяких специфічних
рис культури та побуту.
В наступні століття триває
розселення євреїв по країнах Європи, Азії, Африки.
Іміграція євреїв на Україну
ішла з двох боків: з півдня і з заходу. Перша відома поява євреїв на
українських землях датується УІ-УІІ сторіччям до нашої ери, коли вони разом з
фінікійцями нам нав'язали торгові зносини з їх населення.
Перші згадки в літописах про
євреїв у Київській Русі належать до Х століття.
Слідуючу звістку про євреїв
на Україні маємо під 1112 роком з нагоди пограбування в Києві єврейських домів
дружинниками польського короля Болеслава. Ця згадка свідчить, що євреї в Києві
в той час були заможною частиною населення.
Західна єврейська іміграція
прийшла з Польщі, де євреї поселились на початку XIII століття. З Польщі вони
перейшли в Галичину, а звідти на Поділля. Основна маса євреїв з'являється на
Поділлі в XV столітті.
Взявши до уваги
стародавність та розміри єврейських кладовищ в Городку та Сатанові, можна бути
впевненим, що євреї з'явились в них з першого дня їх існування.
В 1820
році в Городку було 700 душ кріпосних селян чоловічої статі, міщан, переважно
євреїв 1171, домів було 520.
В цей рік за 3 км від
Городка була зведена паперова фабрика, яку згодом закрили. На місці фабрики
сьогодні знаходиться село Папірна.
В 1887
році в Городку проживало 7446 жителів, в тому числі євреї складали 42,1 %.
В кінці XIX століття в 1894
році в Городку вже проживало 3348 чоловік євреїв (або 45,6% від усіх жителів).
Тут було дві синагоги та 4 молитовних доми.
Синагоги, або
"Божниці", задовольняли як релігійні, так і світські потреби
єврейської громади. Це була зала для зборів місцевої громади, місце для
навчання і проповіді і, нарешті, для молитви й для обговорення релігійного
закону. В синагогах завжди збирався суд конгрегації. Інколи синагога була
притулком для мандрівних проїзжих одновірців.[13]
З 1672 по
1699 рік Городок перебував під турецьким ігом. Після возз’єднання Правобережної
України з Лівобережною у складі Росії Городок в липні 1795 року стає повітовим
містечком Подільського намісництва. В січні 1796 р. затверджено Герб Городка; в
центрі червоного поля була розміщена срібна стіна, по обидва боки якої височіли
золоті гори. Зміни, що сталися в житті містечка, сприяли зростанню населення.
1820 року в Городку вже налічувалося 520 будинків. В містечку проживало 700
кріпаків-селян і понад 1170 міщан.
Людям
жилося дуже важко. Епідемії заразних хвороб щорічно забирали дуже багато
людських душ. В 1894 році на 8 тис. жителів містечка було всього три лікарі.
Рівень
народної освіти був низький. Переважна більшість жителів лишалася неписьменною.
В містечку працювало лише однокласне народне міністерське училище, відкрите
1866 р. В кінці ХІХ століття в 1893 р. його реорганізували в двокласне, де
навчалося 130 учнів і викладало 5 учителів. Крім того, в Городку було дві школи
грамоти (одна для дівчаток)[14].
До 1795
року серед населення міста значно переважали католики. В Городку було два
костьоли, один монастир і церква святого Георгія мученика. Місто славилося
своїм монастирем францисканців, який засновано у 1737 р. Замойським. Посилювало
значення монастиря далеко за межами Поділля – наявність чудотворної ікони
святого Антонія Падуанського. Орден францисканців у 1833 р. був закритий.[15].
В 1787 році
були переведені в Городок кам’янецькі францисканці, котрі привезли з собою
чудотворний образ святого Антонія. Так, як школа і госпіталь сестер “Милосердя”
в 1833 р. були закриті, монахині до 1866 р. жили в кляшторі францисканців, а в
1866 р. за розпорядженням Уряду, покинули Городок. В 1895 р. в приміщенні
францисканського кляштору було народне училище[16].
Населення
Городка у ХVIII ст. в основному займалося землеробством. Проте, існували й ремісничі
цехи: гончарний, чинбарів, кордибанників, свічкарів, а також цех жебраків, який
у ХІХ ст. перебрався до Сатанова.
На початку
ХХ ст. в Городку було 2688 осіб католицької віри, 1842 – православної і 3325
євреїв . 390 дворів займалося ремеслом.
1895 р. на кошти казни і місцевих жителів було
збудовано приміщення школи. У 1897 р. протоієрей Бялковський відкрив школу
грамоти для дівчаток, в якій навчалося 26 дітей. У церковно-статистичних звітах
з жалем констатується, що в Городку немає читалень і народних читань.
Наприкінці
ХІХ ст. місто зростає. Заселяються землі в околицях містечка і отримують назви:
Слобідка , Ксенжівка, Мархлівка[17],
Бойня. Визначальним в економічному житті Городка стає промисловість[18].
Населення
Гордоччини було різнонаціональним в 20-30-х роках: українців – 24160 осіб,
поляків – 10767, євреїв –3000, 178 росіян, 86 – інших.
Для
польського населення було створено “Польклуб”, який був осередком
культосвітньої праці, єврейського – Євнарада, що захищала його інтереси у
виробничій та інших сферах. Загалом в культобороті існувало чимало проблем.
Скажімо, в “Польклубі” не виписували жодної газети польською мовою. Польська
школа в Городку не мала постійного приміщення і змушена була часто переїжджати.
У 1925 р. у
всіх школах р-ну навчалось 2262 учні[19].
Зміцнення
тоталітарного режиму супроводжувалося “чисткою” суспільства від “шкідників” і
“ворогів”. На городоччині ярлики троцькістів дістали сотні чесних людей, багато
з яких безслідно зникли в сталінських ГУЛАГах[20].
На початку
20-х рр. Городоцька волость Кам’янецького повіту нараховувала 10 сіл. У квітні
1923 року у Проскурівський окрузі утворюється Городоцький район, який
нараховував 45 населених пунктів.
На весні
1932 р. район увійшов до складу Вінницької, а у вересні 1937 року –
Кам‘янець-Подільської області[21].
З середини
30-х років в м. Городку почали працювати різні професійні школи: педагогічна,
медичних сестер, фабрично-заводського навчання, діяла мережа початкових шкіл,
яка охопила всіх дітей відповідного віку. Наприкінці десятиліття в Городку
діяла десятирічка і дві семирічки. Крім українсько-російської преси
поширювалися газети польською мовою: “Голос Радзєцкі”, “Трибуна Радзєцка”[22].
Територія
сучасного Городоцького району ще з часів середньовіччя входила до складу
Подільського староства, а пізніше – Подільського воєводства. Після другого
поділу Польщі і возз’єднання Правобережної України, в т. ч. Поділля з
Лівобережною, під егідою Російської імперії, Городок в 1795 р. на недовгий
період став повітовим містечком Подільського намісництва. В цьому ж 1795 р.
місто Кам‘янець-Подільський царським указом проголошується губернським центром
і Городок ввійшов до складу Кам’янецького повіту Подільської губернії в ранзі
волосного містечка.
Вигідне
географічне розташування Городка (через місто проходив важливий торговий шлях з
Брацлавщини на Галичину), природні багатства навколишніх земель сприяли його
постійному зростанню, розвитку промислів та ремесел, торгівлі. Якщо в XVI ст. тут
було біля 200 будинків і проживало майже 2000 чоловік, то в першій половині XVIІ ст.
кількість жителів збільшилася до 2,5 тис.
В період
визвольної війни 1648–1654 рр., руїни турецької неволі (1672–1699рр.,) Городок
через жорстокі репресії поляків, турок, через епідемії і неврожаї занепав і
лише в останній третині XVIІІ – на початку ХІХ ст. знову почав поступово зростати. Якщо в 1780
році тут було 462 будинки, кілька ремісничих майстерень, миловарня, ґуральня,
олійня, то в першій чверті ХІХ ст. в містечку вже нараховувалося біля 2 тисячі
чоловік.
Основними
галузями господарства і заняттями населення містечка здавна були землеробство,
торгівля, скотарство, городництво, рибальство, мисливство, бортництво.
Допоміжними видами господарської діяльності були домашні та кустарні промисли і
ремесла по обробці дерева, металу, каменю, глини, шкіри, вовни, волокна, рогу,
кістки тощо.
У великій
пошані на Городоччині був коваль. Він виготовляв знаряддя праці. З-під його рук
виходили сокири, лопати, серпи, вила, підкови, кінська збруя, ремісничі
інструменти, предмети домашнього вжитку і господарського побуту. У Городку
ковалів було кілька. Це нелегке зайняття вимагало довгої виучки і переходило
переважно від батька до сина.
В кінці ХІХ
ст. – на початку ХХ ст. в Городку проживало біля 10 тис. Чол., діяло 6
цегельних, 2 черепичних, 4 гончарних, 10 шкіряних, канатний і свічково-восковий
заводи, водяний млин і валькова крупорушка, поштово-телеграфна контора, ощадна
каса, 85 крамниць і шинків, цех мінеральних вод, політурна майстерня, більше 20
ремісничих майстерень цирульників, шевців, кравців, мельників, ковалів,
столярів, ювелірів тощо[23].
Городоцький
район загальною площею 1,1 тис. кв. км. межує по річку Збруч з Тернопіллям (до
1939 року державний кордон з Польщею), а також з Волочиським, Хмельницьким,
Ярмолинецьким, Чемеровецьким і Дунаєвецьким районами Хмельниччини.
У районі
проживає 64,6 тис. чоловік, в тому числі у місті Городку 18,8 тис. чоловік, в
історичному Сатанові – 2,2 тис. чоловік. Серед них 88,8% українців, 8,9%
поляків, 1,7% росіян, решта інші національності. Середня густота населення 59
чоловік на квадратний кілометр.
На
території району розташовано 75 населених пунктів. По Городоччині протікає р.
Збруч, Смотрич, Тростянка і ще 60 малих річок; пролягла залізниця Хмельницький
– Гусятин з станціями “Вікторія”, “Лісоводи”.
Базовою
основою економіки Городоччини є сільське господарство.
У Городку
сьогодні діє три середні, неповно – середня школи, в яких здобувають освіту 3,5
тис. дітей, працює 250 вчителів. 1911 року жителів Городка обслуговували три
лікарі, два фельдшери і дві акушерки. Сьогодні на сторожі здоров’я мешканців
міста є 106 лікарів та 216 середніх медичних працівників, діє районна лікарня
на 300 ліжок та сім дільничих на 690 ліжок, чотири медпункти на підприємствах
та по всіх селах ФАП.
У місті
Городку діє перша в Україні Римо-католицька Духовна Семінарія, в якій юнаки
звідусіль здобувають духовну освіту[24].
Православна
церква в Городку була вже в XVI ст. В XVIІІ ст. було 2 церкви: “Успенська” і
“Георгієвська”. Перша церква находилась в західній частині Городка (в старому
місті). В 1827 р. ця церва згоріла і не була відновлена. “Георгієвська”
церква була в районі базару, побудована вона була в 1720 р., а в 40-х роках ХІХ
ст. повалилася.
В 1827-1840
рр. побудована на кошти генерала Гейсмара кам’яна церква, одно – купольна,
покрита с початку черепицею, а в 1855 році перекрита бляхою. В 1866 р. в ній
побудований новий іконостас. В церкві пошанована ікона святого Онуфрія.
Дзвіниця разом з церквою, на ній є сім дзвонів. При церкві є однокласне народне
училище, яке в 1833 р. перетворено в двокласне[25].
В місті на
рубежі ХІХ–ХХ ст. в Городку були православна церква, костьол, дев’ять
єврейських молитовних будинків, двокласне училище, церковно-приходська школа,
поштово-телеграфна контора, камера судового слідчого, волосне правління,
сільський банк, міщанське управління, станова квартира, канцелярія судового
пристава, контора нотаріуса, споживче товариство, аптека, два аптечних склади,
книжковий магазин, вісім гостинних будинків. Так виглядав Городок на початку ХХ
ст., яке принесло місту і зростання, і потрясіння та випробування[26].
Перший католицький костьол в Городку був
побудований, як свідчать польські джерела в 1496 році. Та в 1582 році татари
зовсім знищили приміщення костьолу.
Раніше в Городку був цілий ряд
католицьких чернечих орденів. В XVII столітті тут був орден
"мансіонарів", проте під час турецького панування вони пішли з
Городка і більше не повертались.
В 1737 році Замойський поселяяє в
Городку орден францисканців. Трохи раніше в 1732 році тут споруджується костьол
Святої Анни. В плані він мав форму Хреста з чотирма фаціятами. Споруджений він
був на горі, вище річки Смотрич, яка протікає через середину містечка Городок.
Костьол мав 32,5 аршини в довжину (25,1
х 10,0 м). Дах був покритий гонтям, зверху знаходився дерев'яний купол, обшитий
листовим білим залізом, в куполі був завішаний невеликий дзвін, а на верху
знаходився хрест.
Стіни костьолу
всередині і знадвору покриті живописом. Вівтарів п'ять. Перший великий Вівтар
мав дві ікони: Чудотворного Святого Антонія Падуанського, а зверху — ікона
Святої Анни. Всередині костьола — гріб камінний, біля фронтонних дверей на двох
дерев'яних колонах встановлено орган з 2-ма октавами. Освячений костьол в 1783
році 10 серпня епіскопом Францішком Кобильським.
Дзвіниця знаходилась на горі в східній
частині її. Вона побудована з чотирьох колон, складених з тесаного каменю. На
дзвіниці було три дзвони. Фундамент дзвіниці зберігся до сьогодні.
В цей час настоятель ордену
францисканців ксьондз Молендзінський будує кляшторні приміщення із залишків
розваленого замку. Фундатор їх, Замойський, дав францисканцям два фільварки, у
Вільхівцях та в Звіринцях. В 1787 році сюди були переселені залишки
кам'янецьких францисканців після того, як було прийнято рішення на місці
кам'янецького францисканського кляштора побудувати міські укріплення.
На утримання пришельців власник міста
зобов'язався платити їм по 2000 злотих річно, зі своїх маєтків. Кам'янецькі
францисканці привезли з собою широковідомий "як чудотворний" образ
Святого Антонія Падуанського, який був встановлений в костьолі Святої Анни.
В 1820 році францисканці володіли
хуторами "Вільховець"(10 кріпосних селян), Юридіка Духовна (8
кріпосних селян). В 1824 році тут залишилось 4 монахи, які одержували від
фундушів прибутків 1 393 злотих на рік.
В 1774 році Замойський поселяє в Городку
католицький орден "Сестер милосердя", яким побудував шпиталь на 8
ліжок (4 чоловічих і 4 жіночих) і забезпечив їх існування фундушем*[27].
Основним обов'язком черниць був догляд за хворими. Невдовзі в шпиталі було вже
З0 ліжок і в рік лікувалося до 200 хворих. Крім того, сестри милосердя
займались навчанням та вихованням дівчаток з багатих польських сімей.
В 1820 році їм належали села: Басівка
(56 кріпосних селян), Новий Світ (194 кріпосних селян). В цей час в Городку
було дві черниці-аптекарки і 7, що доглядали хворих.
Більшість цих
орденів та їх приміщення були закриті російським урядом в 1833 році, після
придушення повстання поляків на Поділлі в 1831 році, а монахи залишили Городок.[28]
Воєвода
подільський Ян Яків Замойський, найбільший добродій, запросив у Городок з
Кам’янця-Подільського францисканців Конвентуальних, котрі привезли з собою
чудотворну ікону святого Антонія з Падви. Ікона святого Антонія залишилася по
сьогоднішній день, високошанована віруючими людьми різних віровизнань.
В 1788 році
коштом Замойських вимуруваний костьол, що освячений іменем святого Станіслава
єпископа і в ньому уміщена ікона святого Антонія.
В 1826 році
єпископ Мацкевич освятив–консекрував костьол, який проіснував до 1934 року, а в
1936 році був повністю зруйнований – зірваний[29].
Городоцька парафія належала до Кам’янецької дієцезії. В Городку було два
католицьких костьоли. Старий костьол святого Антонія і новий, як його в той час
називали святого Станіслава.
Костьол св.
Станіслава відомий чудотворною іконою святого Антонія Падуанського. Будинок
костьолу цегляний, побудований в 1788 році Яном Замойським. Костьольний
земельний участок 71 д.. Парафіян у містечку і в навколишніх селах до 1917 року
було 9841 чоловік, а після 1917 року – 12 тисяч чоловік[30].
Костьол святого Станіслава був невеликих розмірів (був побудований на старому
цвинтарі). В 20-х роках ХХ-го століття костьол був розширений, за рахунок
прибудівель. Костьол знаходився в центрі міста Городка. Це в районі, де
знаходиться теперішня шашлична, середньоосвітня школа №1 на перехресті вулиць
Жовтневої та Леніна; (тепер вулиці Грушевського та Шевченка).
Костьольна
брама виходила в напрямку колишнього універмагу. Після 1917 року в костьолі –
центральний вівтар ікона святого Станіслава. Неподалік від входу до костьолу
було два бокових вівтарі, зліва – Матері Божої Непорочного Зачаття, справа –
святого Йосифа. В прибудівлях по лівій стороні було два бокових вівтарі –
святого Миколая і Матері Божої Скорботної. Справа в прибудівлі – вівтар св.
Валентина і св. Антонія. Ще одну прибудівлю до костьолу закінчити не вдалося.
Біля
костьолу до 1917 року була плебанія, побудована в 1809 році, де мешкали
священики. Після 1917 року плебанію забрала місцева влада. Цей будинок зберігся
по сьогоднішній день біля школи №1. В цьому будинку жив священик Юзеф
Садовський. В цьому домі певен час була польська школа, а потім там жили
вчителі. А в теперішній час майстерні для учнів. Потім священик жив в костьолі,
а маленьку кухню побудували над склепом, де були захороненні священики.
Куховаркою в той час була пані Кузейка. Останнім священиком був кс. Бардицький
(до 1934 року). Був також і другий будинок – органістерія (зараз на
цьому місці школа №1). Хористів було біля тридцяти чоловік. Органістами були
пан Несмертельний, пізніше пан Курзель, останній органіст – пан Горецький.
Захристиянином був пан Баран.
Біля
костьолу була невеличка каплиця (Bapt.) – хрестильня. На костьолі було дві вежі.
Костел був огорожений високим кам’яним муром, приблизно до 1,5 - 2 м висоти.
Біля костьолу була дзвіниця, було два менших дзвони, два великих, при виході з
костьолу була сигнатурка. Після закриття костьолу в 1934 р. дзвони (три штуки)
були переплавлені на верстатобудівельному заводі; один великий дзвін хтось з
парафіян заховав, дзвін не віднайдено по сьогоднішній день. Про зруйнування
костьолу святого Станіслава очевидець Малецький Владислав розповідає:
В 1936 році
8 грудня була дощова темна ніч. О другій годині після опівночі, майже всі мешканці
міста Городка були розбуджені страшним, сильним вибухом. Кожен думав, що
почалася війна. Було висаджено в повітря водночас два костьоли і православну
церкву. Очевидець Малецький каже: “Коли вранці ми прийшли до школи на дев’яту
годину, то ще над містом стояв стовп пороху і диму”. Де височіли святині, там
була “гора“ грузу, яким пізніше засипали великі калюжі і болото по місту.
В костьолі
святого Станіслава був сильний орган, залишки якого валялися на дорозі. Дві
статуї Матері Божої і святого Йосифа (висотою два метри) також були перетворені
в грузи. Перед зруйнуванням костьолу святого Станіслава чудотворну ікону
святого Антонія, котра знаходилась у цьому храмі, було забрано і заховано аж до
1943 року. Пізніше ікону святого Антонія було відновлено і передано в
Городоцьку капличку. В даний час чудотворна ікона святого Антонія знаходиться в
Городоцькому костьолі святого Станіслава, збудованого священиком Владиславом
Ванагсом в 1988 році.
Біля
костьолу святого Станіслава був побудований невеличкий будинок, так званий
“шпиталь”, там мешкав священик Борисяк, водночас працюючи в костьолі святого
Станіслава і в польській двохкласній школі, яка була побудована неподалік
кладовища в 1892 році. Він викладав “Слово Боже”. Там же була двокласна
російсько-земська школа. В першій половині дня вчилися діти в російських
класах, в другий половині дня – в польських класах.
На віддалі
20 м від “шпиталю” був невеличкий будинок священика Косінського, побудований в
1876 році. В цьому будинку він прожив всього п’ять років (загинув в 1881 році).
Після смерті священика Косінського розпочав душпастирську працю в Городоцькій
парафії священик Йосиф Садовський, котрий був заарештований в 1921 році. За
клопотанням віруючих його було звільнено і того самого дня потайки вночі він
виїхав в Польщу. Вночі з костьола св. Станіслава було викрадено чашу, а святе
Причастя висипано на вівтар. Люди прикрили Його і тільки через тиждень приїхав
священик з Кам’янця-Подільського і забрав св. Причастя.
Після
від’їзду священика Садовського прийняв парафію священик Троцький, був молодий,
дуже гарно співав. Зумів організувати кошти на перекриття костьолів оцинкованою
бляхою. Він душпастирював до 1930 року. Францисканський костьол святого
Антонія, побудований в XVIII ст.[31].
Костьол був невеликих розмірів. Мав тільки один центральний вівтар з іконою св.
Антонія. Обслуговувався священиками з костьолу св. Станіслава. В перших роках
революції був спустошений. З костьолу солдати зробили конюшню для коней.
Костьол був зруйнований в 1935 р.[32].
Настали важкі часи переслідувань віруючих. 1936-1938 роки стали для України часом нечуваних за своєю
жорстокістю переслідувань віруючих людей, Це стало майже божевіллям. З
допомогою завербованих донощиків, яким платили великі гроші, органи НКВС
слідкували за кожною людиною, людей викликали для ”бесід через стіл" і
випитували про конкретних мешканців міста чи села. Якщо хто-небудь намагався
уникнути відповіді або не хотів нікого оскаржувати, йому не лише погрожували.
Щоб добитись потрібних їм зізнань, слідчі широко застосовували тортури: били,
ламали, затискаючи в дверях, пальці, заганяли голки під нігті.
Найменший прояв релігійного життя брутально
придушували. Якщо хтось мав розарій, молитовник, хрестик, повішений на стіні
-це вважалося злочином, який жорстоко карався. Право сповідувати віру
позбавляли не тільки живих - не можна було, ховаючи померлого, нести по дорозі
на цвинтар хреста чи хоча б хоругви.
Ті, хто зберегли успадковану від предків віру,
молилися в приватних домах, щільно затуляючи вікна, щоб ніхто не міг цього
помітити. Незважаючи на драконівські заходи, які вживались проти віруючих, все
ж таки залишались люди, які, пам'ятаючи слова Ісуса Христа: „Хто визнає мене
перед людьми, того і я визнаю перед Отцем Моїм ...", незважаючи на
заборону і відсутність священиків, молилися над померлими, хрестили дітей і
передавали їм віру, ризикуючи при цьому не тільки свободою, але й життям.
Місцева влада добре знала кожного мешканця села або
містечка, і вистачало двох-трьох доносів, щоб особа, якої вони стосувалися,
була негайно ув'язнена. Свідки і докази були непотрібні;
судили і виносили вироки два або три співробітники
НКВС. Судили без адвоката, без можливості апеляції до вищої судової інстанції.
І вирок в переважній більшості випадків був — страта.
Треба було
мати надзвичайну відвагу і глибоку віру, щоб, незважаючи на звірячі заходи,
привселюдно визнавати Ісуса Христа і Йому служити. А таких людей в той час було
чимало, і можна сміливо сказати, що в нашій українській землі покоїться прах
багатьох мучеників, які віддали життя за віру. На жаль, ніхто не записав їхніх
імен, а людська пам'ять "підводить". Вони відходили в небуття, а
слідом за ними відходили і ті, котрі їх знали. Залишилися тільки згадки окремих
епізодів з їхнього життя, фрагменти біографій, які їх вже ніхто не зможе відтворити
повністю. Часто їхнє життя і віру прийнято вважати чимось, що не заслуговує
уваги[33]...
Як вже було
згадано , що 8 вересня 1936 року костьоли були зруйновані, віруючі люди
молилися в каплиці, що на цвинтарі.
В
Городоцький парафії починаючи з 1934 року ніхто не обслуговував віруючих.
Народжені діти залишались нехрещеними, люди в той час збирались по домівках на
спільну молитву. Дуже популярним був Ружанєц, який відмовляли в неділі і свята.
Під час Великого Посту, щоденно збирались люди по домівках і відмовляли
Ружанєц, відправляли Хресну Дорогу, співали “Гожкє Жалє”.
В якійсь
мірі віднова релігійного життя наступила при окупації гітлерівськими військами
Поділля, в т. ч. і Городка в 1941 році. Тоді вдалося відкрити капличку
(часовню) на цвинтарі. В 1941 р. в Городок приїхав кс. Олін. В капличці почали
відправляти Службу Божу. До каплички був принесений чудотворний образ святого
Антонія, який був захований в часи репресії. Кс. Олін працював в Городку понад
сили. Починаючи з 1934 року, всі новонароджені діти в околицях Городоччини були
нехрещені. Батьки старалися їх привести до Тайни Хрещення. Віруючі люди з
своїми дітьми та підлітками стояли в черзі по 2-3 дні з самого ранку до пізньої
ночі.
В 1945 році в Городок приїхав священик Ян
Ольшанський, який в 1991р Святішим Отцем Йоаном Павлом II був призначений
єпископом Кам’янець-Подільської дієцезії[34].
Богослужіння в цвинтарній капличці відправлялися до 1988 року. В цьому ж році
під керівництвом отця Владислава Ванаґса був збудований на місті каплиці новий
костел. Консекрував його єпископ Вільгельм Нюкшс 17 вересня 1988 року[35].
З архівних
джерел з’ясовано, що в Городоцькій парафії працювали та працюють слідуючі
священики:
Священик
Гнат Косінський- пробощ костьолу св. Станіслава 1873-1881роках.
Священик
Борисяк – пробощ костьолу св. Станіслава 1900-1904 роках (працював в польській
школі).
Священик
Йосиф Садовський – пробощ костьолу св. Станіслава 1896-1921роках.
Священик
Францішек Троцький 1921-1926 р. (заарештований).
Священик
Ладига 1927-1933 роках.
Священик Ян
Олін 1942-1944 роках
Священик Ян
Ольшанський 1945-1970 (+ 23. 02. 2003р).
Священик
Францішек Карасевич 1970-1977 роках.
Священик
Владислав Ванагс 1977- 2001 (+10. XI. 2001 р.)
Священик
Антоній Андрущишин 1996 р.
---
Священики, котрі працювали в Городоцькій парафії у 1990 – 2003 роках:
Гродковський Адольф,
Мусял Юліюш, Вицісло Юзеф, Щербатий Францішек, Ердзік Кшиштоф, Шиманський Чеслав, Чайка Ришард, Гришак Павел, Бєднарскі Тадеуш,
Павлік Анджей, Рогальскі Анджей, Грабівський Анджей, Кубік Ципріян, Корчинський
Владислав, Білецький Ян, Матусяк Даріуш,
а також такі отці, як Юзеф, Ян
та Роман (їхні прізвища нам невідомі).
Священики, які походять з Городоцької парафії:
1. єп.Ян Павло
Леньга 1950 1980
2. о.Владислав
Халуп’як 1955 1981
3. о.Едвард Копитко
4. о.Віталій
Лотковський 1969 1997
5. о.Олег Сівець 1968 1997
6. о.Олег Саломон 1971 1997
7. о.Петро
Лічняровський 1974 1998
8. о.Віктор Голуб 1973 1999
9. о.Леонід
Саломон
1977 2001
10.
о.Павло Гончарук 1978 2002
11.
о.Вадим Паркін 1973 2002
12.
о.Юрій Малецький 1974 2002
Черниці
(монахині), які походять з Городоцької парафії
Згромадження
Малих Сестер Непорочного Серця Марії
(Гоноратки
безгабітові):
1. Сокальська Теодозія
Іванівна
2. Загурська Станіслава
Йосипівна
3. Щуцька Галина
Іванівна 1953 1970
4. Юмашова Валентина
Іванівна 1956 1973
5. Барашко Анна
Олексіївна 1954
6. Перець Галина
Дем’янівна 1956 1976
7. Перець Марія
Антонівна 1956 1976
8. Буковська Марія
Володимрівна 1951 1976
9. Шкаврон Валентина
Альойзієвна 1948 1975
10.
Овсяк Марія Станіславівна 1957 1977
11.
Сівець Неля В’ячеславіна 1958 1977
12.
Маргошена Леоніда Михайлівна 1956 1979
13.
Грановська Яніна Генадієвна 1961 1979
14.
Горбанюк Валентина 1966 1983
Згромадження
Дочок Найчистішого Серця Пресвятої Діви Марії:
1. с.Марія Карвацька 1929 1968
2. с.Галина Островська 1936 1968 ( + )
3. с.Марія Грінькевич 1930 1970
4. с.Валентина Ярошевська 1935 1970
5. с.Юлія Площинська 1930 1972
6. с.Софія Шкаврон 1936 1973
7. с.Станіслава Чернецька 1930
1974
8. с.Вероніка Чернецька 1934
1974 (+)
9. с.Франя Голка 1945 1974
10. с.Леоніда Хижинська 1946 1984
11. с.Валентина Загурська 1948 1984
12. c.Aлла Сельська 1966
13. с.Анна Височинська 1975
Сестри з інших Згромаджень:
1. с.Леоніда
Гончарук
1971 2002
2. с.Яніна Голуб 1969 2002
3. с.Ельжбєта
Щуцька
1970 2003
4. с.Тереза
Грабовська
1978 2001
5. с.Олена Кінчик 1978 2001
6. с.Людмила
Дуднік
1974 2003
7. с.Тетяна Сівець 1973
Про
Городоцький парафіяльний костьол і про францисканський костьол святого Антонія, а також про каплицю на цвинтарі м. Городка та
монастир описується в архівних документах Головного архіву Хмельницької
області, копія яких додається:
ВИЗИТНАЯ
ВЕДОМОСТЬ
ГРОДЕЦКОГО
ПРИХОДСКОГО
КОСТЁЛА
ПОДОЛЬСКОЙ ГУБЕРНИИ
В
КАМЕНЕЦКОМ УЕЗДЕ ЗА 1850 год.
ГАХО. Ф.
685. оп. 2, д. 58, ст. 68.
Приходской
костёл местечка Грудка принадлежит к 3-му классу. 1-й костел был построен в
1496 году из дерева Новодворскими. Но во время татар или турок сожжен, а на его
месте в 1589 году возведен каменный, но со временем разрушен, и на этом месте в
1779 году снова построен костел из известкового камня с боковыми приделами в
виде креста. Длина костёла 43 арш. и 14 верш., а ширина 12 арш., З верш. С
наружи оштукатурен.
Крыша гонтою крыта. В середине оной находится малый купол, жестью белою крытый, с колоколом и железным
крестом.
Вход в
костел сделан из 6-ти каменных
ступеней, а двери двойные с замком Стены костёла и призбитериума гладко оштукатурены, потолок –
каменный. Пол выложен дубовыми досками. Окон больших – II. Алтарей – 9.
Костел
ограждён каменною стеною, вышины в 3 арш. В стене ограды на 3-х каменных колоннах колокольня, на оной три
колокола. Войдя в ограду костела на правой стороне каменная каплица длинною 13
арш. и шириною 7 арш. и 5 верш. Крыша гонтою крыта, окон – 4, из них двое с железною решеткою.
На кладбище
в м. Городок рвом окопанным в 1797 г. построена каменная каплица длиною 14 арш.
и 2 верш., а шириною 8 арш. и 8 верш. Крыша гонтою крыта, на ней по середине
между двумя деревянными столбами – колокол, сверху железный крест. Стены внутри
и снаружи гладко оштукатурены, полы и потолок из досок. Престол каменный и на
оном крест деревянный и Икона
Пресвятой Девы Марии.
С прихода на кладбище
в 1836 г. на браме построена каменная колокольня о 4-х столбах между
коими три колокола.
ВИЗИТНАЯ ВЕДОМОСТЬ
ПО
ФРАНЦИСКАНСКОГО ГРУДЕЦКОГО КОСТЁЛА
СВ. АНТОНИЯ
ПОДОЛЬСКОЙ ГУБЕРНИИ
В
КАМЕНЕЦКОМ УЕЗДЕ ЗА 1850 год.
ГАХО.Ф.685.оп.2.д.58.
ст. 74.
По
упразднении Францисканов в м. Грудке без прихода остался костёл Св. Анны в 1732
г сооружен на подобие Креста с четырьма фациятами. Расположен на горе выше р. Смотрич, которая
протекает через середину м.Грудка. С севера к югу фронтом построен на запад,
презбитэриум на восток. Длины имеет 32 1/2 арш., ширины 14 арш. и 10 верш. Окон
в костеле -10, в
резнице одно с
железной решеткой. Крыша покрыта гонтом. С верху крыши деревянный копул
/купол/, в котором навешен небольшой колокол обшитый белою листовою жестью. На
верху оной крест железный. Двери с фронта большие деревянные хорошо окованные. Другие двери с юга
деревянные двойные, окованные с французским замком. Третьи двери в резницу окованны. С востоку к стене костела
приделана небольшая каплица деревянная, досками с наружи и внутри обшита. Крыша
покрыта гонтом, двери окованны. Стены костёла внутри и потолок живописью украшены. Алтарей -5. С
левой стороны возле ризницы деревянный амвон резной работы бело выкрашен. Над
амвоном статуя Св. Михаила Архангела. Посвящен костёл в 1738 году августа 10
епископом Францишком Кобельским.
Колокольня
с восточной стороны на горе с четырех каменных тесанных столбов в ряд поставленных, на которых находится три
колокола.
Монастырь в
9 арш. 12 верш. от костёла. Каменный, одноэтажный, имеет длины 31 арш. 15 верш., ширины 12 арш. 8 верш.
К нему со стороны костёла вход на коридор, двери простые. В нём находится
четыре келии, три чулана и один гардероб. Пол и потолок из досок. Людская
расстоянием в 8 арш., 2 верш. от монастыря. При людской под одной крышею амбар.
Конюшня с сараем на каменном фундаменте деревянная, крыша соломою крыта. Под
всеми этими строениями с костёлом находится земли длиною
140 арш., ширины 50 арш.
Про Городоцьку каплицю
Тепер мені хотілося б
коротко описати Городоцьку каплицю, яка знаходилася на старому, закритому
цвинтарі, на місці якої в 1989 році городоцькі парафіяни збудували костьол,
покровителем якого є святий Станіслав, Єпископ і мученик. При вході на цвинтар
знаходилася кам’яна брама, в якій були чавунні ворота і дві бокові хвіртки. Над
брамою були невеликі дзвони. Від брами, на віддалі приблизно 30–40 м.,була
розташована цвинтарна каплиця, яка свого часу була цвинтарною часовнею. Алея
від брами до каплиці була висаджена в два ряди соснами, яким було понад 200
років.
Розміри каплиці (приблизні):
ширина 5,5 м, довжина 7,5 м, висота стіни 3,5 м. Розміри закристії: ширина 5,5
м, довжина 3 м, висота стіни 3 м. В закристії було два маленьких віконця з
ґратами. Стіни каплиці муровані з каміння на глині і вапні, товщина стіни 85
см. В каплиці було чотири вікна з ґратами, розміри: ширина 75 см, висота 95 см.
Центральний вівтар був романського стилю, в ньому знаходилася статуя Пресвятої
Діви Марії, Непорочно Зачатої. На початку 70-х років по боках вівтаря добавлено
дві ніші, в яких було поставлено статуї святого Антонія і святого Станіслава
Костки. Було два бокових вівтарі: праворуч св. Антонія Падуанського, ліворуч –
св. Валентина.
Під каплицею був підвал, де
знаходилося багато людських черепів і кісток. Вхід у підвал знаходився в
каплиці, біля вхідних дверей (в підлозі була вирізана ляда розміром 60 на 70
см). В каплиці була дерев’яна підлога, яку щоденно треба було мити.
Дерев’яну стелю каплиці
після кожного Богослужіння витирали ганчіркою, бо з неї капали краплі води (це
були краплі людського поту). В каплиці не було опалення. До мого приїзду у 1970
р. каплиця не була електрифікована.
В каплиці були одні подвійні
двері шириною 95 см і висотою 185 см. З каплиці в закристію вело двоє бокових
дверей, а із закристії надвір – одні двері.
Хорів для співаків в каплиці
не було. Учасники хору знаходилися ліворуч при вході до каплиці. Була старенька
фісгармонія. Місцевого органіста не було. Щонеділі і в урочисті свята з
Дунаєвець приїжджав органіст Йосиф Закшевський 1924 р. народження.
Про проведення ремонтних робіт у каплиці
та навколо неї
Крім душпастирських обов’язків, які були на першому місці, в моєму
душпастирстві, я старався по можливості прикрасити каплицю – храм Божий, що в
ті часи було майже неможливо. На кожну найменшу роботу потрібно було мати
дозвіл від місцевої влади; навіть для того, щоб побілити вапном каплицю,
потрібно було мати дозвіл, якого кольору мали бути стіни, тощо.
Навколо каплиці не було асфальту, був земляний ґрунт. Під час найменшого
дощу завжди було болото. Одного разу після великого дощу на центральну площу
Городка водою було нанесено багато намулу з піском. Двірники нанесений намул –
пісок, зібравши, погрузили на самоскид і везли на сміттєзвалище за місто. Хтось
з парафіян дав водієві автомобіля пару карбованців, щоб намул – пісок
вивантажив біля цвинтаря, що й було зроблено. Потім старенькі жіночки мішками і
відрами намул – пісок носили і висипали ним доріжку від брами до каплиці.
Несподівано біля вивантаженої купи намулу появився прокурор, міліціонер,
трактор – “погружчик” і самоскид. Старенькі жінки носили намул на цвинтар, а
начальство наказувало грузити на самоскид і вивезти на сміттєзвалище. Ось так
було з намулом, якому не дозволили стати в пригоді віруючим людям.
Про стелю
В каплиці була рівна, плоска дерев’яна стеля. Для збільшення висоти в
каплиці в 1973 році було вирізано плоску стелю і зроблено півкруглу, внаслідок
чого висота каплиці збільшилася на 2 метри і вигляд у каплиці став набагато
кращим.
Про хори
Після піднесення стелі була можливість у каплиці зробити хори для співаків
і поставити фісгармонію, що і було зроблено. Також вдалось організувати
великий, гарний хор, у якому приймали участь хлопці й дівчата, чоловіки й
жінки. Хором керував органіст Йосиф Закшевський, про якого вище згадувалось.
В каплиці могло вміститись не більше 300 чоловік. В кожну звичайну неділю
на Службу Божу приходило понад дві тисячі людей. Більшість людей були вимушені
знаходитись навколо каплиці під відкритим небом, часто під дощем, снігом в
холодну зимову погоду. В той час світською владою було заборонено користуватись
підсилювачем для акустичної системи. Віруючі люди, що стояли на дворі, майже не
чули Богослужіння, проповіді. Виникла потреба розширити одне з вікон в каплиці,
щоб можна було у цьому вікні відправляти Службу Божу. Таким способом була
надана можливість всім присутнім брати активну участь у св. Месі і вислухати
науку Божу. Ближче вікна, в якому священик служив св. Літургію, стояли діти і
молодь ; праворуч – чоловіки, ліворуч – жінки.
При нагоді хочу згадати, що одного разу в неділю з Мурафи в Городок
приїхала моя мати. Перед початком св. Меси, мама хотіла підійти ближче до
вікна. Проходячи справа, де стояли тільки чоловіки, вона почула : “Жінко, це
місце для чоловіків...”, а хтось інший сказав: “Пропустіть, це ксьондза мама”.
Тоді пропустили маму ближче до вікна. Вищезгаданий приклад свідчить, що в ті
часи в Городоцькій парафії та інших парафіях віруючі люди дотримувались строгої
дисципліни, якої вчив Костьол – Духовна Матір, тобто діти і молодь знали своє
місце, а чоловіки та жінки – своє.
Державні чиновники намагалися знести
каплицю
В 1974 році державною владою було прийнято рішення, щоб на території
старого кладовища, що в центрі міста, розташувати міський парк відпочинку,
тобто, щоб цвинтар перетворити у парк відпочинку. На старому цвинтарі
знаходилась каплиця, де люди збирались на Богослужіння. Владою було вирішено
знести цвинтарну каплицю. Відповідними державними органами були видані
документи на право проведення Богослужінь в приміщенні колишнього старого клубу
в районі Мархлівки. Парафіяни категорично відмовилися від такого обміну –
каплиці на клуб. Колишній клуб, це була хата родини Сагадинів, знаходився в
аварійному стані, приблизно в 15 метрах від головної дороги, по якій проходив
автотранспорт і 10 метрів від сусідніх будівель. Біля клубу не було відповідної
площі для зібрання віруючих на Богослужіння.
Боротьба між представниками влади та віруючими тривала декілька місяців.
Спочатку парафіян викликали, просили, давали різні пропозиції, умовляли, що
там, мовляв, буде дуже добре для розташування каплиці і т. д. Парафіяни твердо
стояли на своєму: “ Ні, не дозволимо зруйновати нашу Святиню – Каплицю і
збезчестити святе місце – цвинтар, на якому спочивають наші рідні”.
Місцева влада не звертала уваги на віруючих і розпочала насаджувати молоді
дерева біля цвинтаря, а також планували на цвинтарі викорчувати старі дерева,
знести надгробники та хрести, підготовлюючи ділянку для міського парку
відпочинку.
Парафіяни звертались в різні інстанції, виражали незгоду з пропозицією
місцевої влади, мотивуючи, що в нас немає коштів на ремонт старого приміщення
клубу, а найголовніше те, що біля цього старого приміщення немає відповідної
площі для зібрання людей на Богослужіння. На великі свята на Богослужіння
приходять тисячі людей. Парафіяни організували цілодобові чергування людей, щоб
не дозволити місцевій владі зруйнувати нашу каплицю. Серед віруючих людей було
багато таких, котрі готові були лягти під гусениці бульдозера, який би
намагався зруйнувати нашу святиню – Каплицю.
Люди були переконані, що з ними був Бог, а Святий Дух освічував їхній
розум, щоб мудро вирішити це питання. У трудних ситуаціях люди частіше
приступали до св. Сповіді і часто приймали до свого серця св. Причастя, а також
годинами адорували Ісуса у Пресвятому Таїнстві. Найактивнішу участь в цьому
брали діти та молодь, а Господь Бог, вислуховуючи молитви безневинних юних
сердець, благословив Городоцькій
парафії, яка по сьогоднішній день має можливість прославляти Бога в
новому Храмі, що стоїть на місці цвинтарної каплички. Господь велика міць, у
Ньому наша сила!
[1] С.Е. Баженова, Городоччина. Минуле й
сучасність у контексті історії Поділля (науковій збірник) 1994 р. м. Городок
(на матеріалах “Архива Юго-Западной России”, стор. 26 (Кам‘янець-Подільський).
[2] Володимир Соха, Від літа
1493-го…,Сторінки історії міста Городка, Городок Бедрихів край 1999, стр.4.
[3] Історія міст і сіл УРСР, Хмельницька
обл., Головна редакція Української Радянської енциклопедії Академії наук, УРСР,
1971, стр. 178-179.
[4] Володимир Соха, Від літа 1493-го…, Городок Бедрихів
край 1999, стр.5-16.
[5] Історія міст і сіл УРСР,
Хмельницька обл., Головна редакція Української Радянської енциклопедії Академії
наук, УРСР, 1971, стр. 178-179.
[7] Плуг — староруська одиниця виміру площі орних земель і становить 8,74
га. Тодішня одиниця оподаткування.
[8] Флорин
— угорська грошова одиниця, яка прирівнювалась у-XVI ст. до одного польського
злотого і була тоді в обігу на Поділлі.
[9] Володимир Соха, Від літа
1493-го…,Сторінки історії міста Городка, Городок Бедрихів край 1999, стр.19-33.
[10]
Історія міст і сіл УРСР, Хмельницька обл., Головна
редакція Української Радянської енциклопедії Академії наук УРСР 1971, стор.,
178-179.
[11] Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i
innych Krajów Słowianskich, Red. F. Sulimierski, B. Chlebowski, W. Walewski,
Warszawa 1881, t 2, s. 818-819.
[12] Володимир Соха, Від літа
1493-го…,Сторінки історії міста Городка, Городок Бедрихів край 1999, стр.34.
[13] «Від літа 1493-го… сторінки
історії міста Городка», Володимир Соха, Городок, Бедрихів Край, 1999, стр.
36-38.
[14] Історія міст і сіл
УРСР, Хмельницька обл., Головна редакція Української Радянської енциклопедії
Академії наук УРСР 1971, стор., 179-181.
[15] Городоччина: Минуле й сучасність у контексті історії Поділля (
науковий збірник ) 1994 р.,м. Городок ( на матеріалах «Архива Юго_ Западной России»), С. Е. Баженова, ( м.
Кам’янець-Подільський), стр. 26-27.
[16]Матеріали Е. Сициньський “Приходы и церкви Подольской епархии” м.
Городок, стр. 116 (науковий збірник) Городоччина: минуле й сучасність у
контексті історії Поділля.
[17] Мархлівка – це колишні Будиска. Мархлівкою стали після революції, 1917
р., коли був убитий революціонер Мархлівський; до речі поляк.
[18] Городоччина: Минуле й сучасність у контексті історії Поділля (науковий
збірник) 1994 р., м. Городок (на матеріалах “Архива Юго-Западной России” С.Е.
Баженова, Кам‘янец-Подільський, стр. 27–28).
[19] О. М. Завальнюк (м. Кам.–Под.) Горордоччина в 20-30 роках (науковий
збірник 1994 р. м.Городок Минуле й сучасність у контексті історії Поділля.
(Поділля в період відбудови народного господарства 1921–1925 рр. Збірник
документів і матеріалів. Вінниця 1957 р.) стр. 17.
[20] Тоже, стор. 19.
[23] Ю. І. Блажевич (м. Хмельницький) “Ремісницькі центри Городоччини
(XVIІІ – ХІХ ст.)” (Науковий збірник 1994 р. м. Городок) Городоччина минуле й
сучасність у контексті історії Поділля, стор. 29-31.
[24] В.В. Скальський Городоччина: Минуле й сучасність у контексті історії
Поділля (науковій збірник) Городоччина на порозі ХХІ ст., м. Городок 1994 р.,
стр. 3-7.
[25] Е. Сециньський “Приходы и церкви Подольской епархии” стр. 114 – 116 м.
Городок, (науковий збірник) Городоччина: минуле й сучасність у контексті
історії Поділля (Труды подольского епархиального Истор.–Стат. Комитета
Кам.-Под. 1991 р.).
[26] С. Е. Баженова, (Кам‘янець-Подільський),
Городок у XVIII–XIX ст. (на матеріалах “Архива Юго-Западной России”, (науковій
збірник) 1994 р., м. Городок, стор. 28.
[29] Por. Gródek Podolski EKT VI 206.
[30] Матеріали Е. Сециньський “Приходы и церкви Подольской епархии” м.
Городок, стор. 116 (науковий збірник 1994р.) Городоччина: минуле й сучасність у
контексті історії Поділля.
[31] Е. Сециньський “Приходы и церкви Подольской епархии” 1895 г. ст. 477.
[32] Зі слів очевидців Гулько Мечислава. 1913 рік м. Городок, вул.
Чайковського. Зверєва Цецилія 1905 р. м. Городок, вул. Пушкіна 14.
[33] О. Григорій Конколь SVD, „Віддали життя за Христа,”2003р., стр. 4-5.
[34] Зі слів очевидців:
Гулько Мічислави – 1913 р. народження, м. Городок, вул. Чайковського .
Звєрєва Цецилія – 1905 р., м. Городок, вул. Пушкіна 14.
Малецький Владислав Антонович, 1919 р. народження, вул, Шевченка 34-а.
Немає коментарів:
Дописати коментар