Священики – мої духовні наставники і порадники, помічники, приятелі та добродії:

Розділ 8

Священики – мої духовні наставники і порадники, помічники, приятелі та добродії:

1.     Тернисто – життєвий шлях о. Войцеха Дажицького

Після війни священики з Мурафи виїхали, костьол знову опустів. І тільки в 1953 р. в Мурафу приїхав священик Войцех Дажицький.

В одній з «компетентних» організацій збереглась особова справа, яка була заведена на о. Дажицького по виході з неволі. Народився Войтех Дажицький в с.Ягела  Пшеворського повіту    Львівського воєводства 14 лютого 1918 р. За національністю -поляк. У 1930 р. закінчив п'ять класів початкового училища. Після нього поступив до гімназії міста Ярослав. За відсутністю коштів закінчив тільки п'ять класів цього навчального закладу. З 1935 р. став вчитись безкоштовно при монастирі м. Сокаль. У 1938 р. став вивчати богослов'я при монастирі у Львові. З початком воєнних дій в 1939 р. перебрався до с. Альверня Краківського воєводства і там продовжував вчитись. Внаслідок репресій німецьких окупантів втік до містечка Кальварія на Краківщині. В 1943 р. приїхав до Львова і був рукоположений 23 березня у священики Львівським єпископом Євгенієм Базяком. З травня 1943 р. був ксьондзом бернардинського костьолу по вул. Валовій № 3.16 жовтня 1944 р. став завідувати парафією в с. Кримок Радомисльського району Житомирської області, де і був заарештований 3 березня 1946 р. Каторгу відбував на золотодобувних копальнях Колими. Звільнений достроково 20 липня 1952 р. в селищі Сусуман Хабаровського краю. Лікарняно-контрольна комісія визнала його інвалідом праці II групи, а органи МДБ дозволили виїхати в Україну.[1]

Згадуючи про отця Войцеха Дажицького, хочу коротко описати про його тернисто – життєвий шлях.

Отець Войцех стільки сьорбнув лиха, стільки переніс знущань і принижень, що вистачило б на десятьох. Прожите важке його життя глибокими борозенками залишило свій слід на обличчі. Припорошило білим інеєм волосся. А з його відкритих, щирих очей завжди випромінюється тепло і доброта, засіяні ще з раннього дитинства. Його чітка, рівна хода, по-молодечому дзвінкий мелодійний голос, чудовий слух і феноменальна пам’ять засвідчують, що о. Войцех так просто не здається життєвим буревіям, земним бідам і кривдам.

Отець Войцех Дажицький народився 14 лютого 1918 р. в селі Ягелла Пшеворського повіту Львівського воєводства. У сім’ї Войцех був сьомою дитиною. Батька зовсім не знав. Батько помер, коли йому виповнилось півроку. Весь вантаж турбот про хліб насущний та дітей ліг на плечі матері, жінки сильної духом і глибоко релігійної. Ці риси характеру передала вона отцю Войцеху. І він залишився їй вірним на все життя. Мабуть тому, ще навчаючись у п’ятому класі гімназії, у 1934 р. прийняв чернецтво і обітницю безшлюб’я в монастирі Францисканського ордену.

Згодом закінчив духовну семінарію. 21 березня 1943 р. у Львові був рукопокладений у священики. Півтора року тут працював, а потім направлений у розпорядження Адміністратора Житомирської єпархії.

Одержав призначення на десять районів роз’їздного священнодійства – п’яти Житомирської і п’яти Київської областей плюс м. Одеса. Крім цього, він мав направлення в Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ і Харків.

Все, здавалося, складалося непогано. Налагоджувалися добрі стосунки з прихожанами. Постійно відчував задоволення від Богослужіння. І скрізь користувався пошаною та авторитетом віруючих. І на Житомирщині, і на Київщині, і в Одесі. І тут раптом арешт. Сталося це в с. Кримок Житомирської області. Це було ранньої весни сорок шостого року. Третього місяця, третього дня, в три години ночі, коли його розбудили три енкавидисти і посадили в камеру номер три.

На слідстві, а потім в суді, який відбувся в останній день липня, звинувачували за начебто належність о. Дажицького до Армії Крайової, поширення католицизму, в наданні релігійної допомоги православним, за зберігання антирадянської літератури – твори Адама Міцкевича і “Інтернаціонал” польською мовою... Того ж дня Житомирським обласним судом о. Дажицького засудили за ст. 54, пункт 10, частина 2 КК УРСР на вісім років виправно-трудових таборів з подальшим ущемленням в правах на п’ять років і висилці з Житомирської області також на п’ять років.

Після двох місяців ув’язнення відправили до основного місця призначення – на північ Далекого Сходу. Везли більше місяця в товарняку, як худобу, заповненому такими ж зеками і “ворогами народу”.

Нарешті, після півторамісячної дороги прибули в Находку. Прийом влаштували надто “гостинний” – цілу добу випробовували нерви і психіку; не давали ні їсти, ні спати. Потім перевели в зону до засуджених.

Можна лишень уявити, що там творилось, коли в барак, розрахований на 120 чоловік, загнали 840. Здавалось, що в таких важких умовах, витримати довго було неможливо. О. Войцех захворів. Появилася в’ялість і слабість, які підкошували його з кожним днем. Врешті він звернувся в пересильну лікарню. Там поцікавились, хто він, звідки, за що сюди потрапив і поставили діагноз-дизентерія. Лікар Мейєрович того ж дня направив його до себе в стаціонар і взявся за лікування. Казав, що воно триватиме до тих пір, поки останній пароплав не відійде з Находського порту із зеками до Магадана. Отцю сказав: “Одне слово, вилікуєшся і перезимуєш тут, а в табори на розробку золотих копалень, ще встигнеш”.

І справді, отець Дажицький незабаром одужав і волею Бога залишився до весни в Находці. Нікуди його з лікарні не відправляли, і він тут виконував функції санітара.

16 травня 1947 р. Мейєрович проводжав його із численним загоном зеків на Магадан. Десять днів і ночей пароплав “Володимир Маяковський” борознив води Японського і Охотського морів. Всю дорогу невільників супроводжував багатобальний страшний шторм, що розбушувався в холодному Тихому океані.

26 травня “Володимир Маяковський” зайшов до берегів бухт Нагаєва і Гертнера, на узбережжі яких розмістився Магадан. До того ж, і це місто з суворим кліматом не стало для прибулих в’язнів з материка остаточним пунктом відбуття покарання. Довелось ще долати шлях завдовжки 640 кілометрів на північ. Саме там, у райцентрі Сусуман, знаходилось Західне управління гірничої промисловості країни по добуванню благородних і рідкісних металів. Здавна цей далекий край, зокрема Колимське нагір’я, славиться своїми покладами золота, срібла, олова, вольфраму та інших корисних копалин.

За 40 кілометрів від Сусумана знаходився табірний пункт “Ударник” по добуванню золота. Ось туди 13 червня 1947 р. потрапив о. Войцех Дажицький. Послали його на роботу у відкритий кар’єр відвозити тачкою гірську породу з крупинками дорогоцінного металу. Щоденно вимагали за 12-годинну зміну доставляти до пункту промивання, що знаходився за 150-200 метрів, 80 тачок каміння. Там його роздроблювали, промивали і одержували найдорожчу продукцію. Причому, найдешевшим коштом – дармовою, нелюдською працею.

У середньому за ходку перевозили близько 100 кілограмів породи. За день – 8 тонн! Легко тільки сказати. Кожний з ув’язнених, не чув ні рук, ні ніг. Не люди – одні мумії. Голод, холод, воші. Не мали навіть де помитися. Не жили – а існували. Гіршої каторги годі й було шукати.

Згодом отця Войцеха перевели в шахту. Там із забоїв підвозили цю ж саму породу тачкою до ліфта. Кожної хвилини, на кожному кроці в шахті чатувала небезпека. Траплялися часто обвали, відбираючи чиєсь життя або ж роблячи з каторжан калік.

Через деякий час Бог послав отцю неважку роботу, його перевели мотористом. В обов’язки входило подавати від річки воду на промивку золота.

Виснаження, загальне знесилення організму врешті-решт 2 жовтня того ж 1947 р. змусили о. Дажицького звернутися в амбулаторію табірного ФАПу.

На щастя, на прийомі фельдшер був не один. Часто сюди навідувався начальник санітарної частини копальні “Ударник”, колишній політв’язень Б. М. Лесняк. Саме Борис Миколайович з дружиною Ніною Володимирівною Савоєвою і врятували о. Войцеху Дажицькому життя.

Як тільки з групою ув’язнених о. Дажицький з’явився на прийом і разом з усіма для загального огляду роздягнувся, на нього відразу ж звернув увагу начальник санчастини. Хоч і сам він недалеко втік від них, набачився чимало, але те, з чим зустрівся тепер, його просто приголомшило. Борис Миколайович побачив скелет, обтягнутий шкірою. Лесняк уважно до нього придивлявся і ніяк не міг збагнути, за рахунок чого він утримується у вертикальному положенні. Особливо дивувала невідповідно велика голова. З неї дивилися і посміхалися волошкового кольору очі. Усміхнені очі і цей скелет являли собою такий контраст і виглядали настільки недоладно, що перехоплювало дух.

Фельдшер помітив хвилювання свого начальника і чекав, що він скаже.

- Що, - запитав, - цей “стахановець” з нічної зміни? Ходить на роботу?

- Так він же ні разу до мене не звертався, - ніби виправдовувався фельдшер.

Борис Миколайович підійшов ближче до людини – скелета.

- Ви що, дійсно ні разу не були в амбулаторії?

-  Не був, - відповів він.

Його обличчя довірливо посміхалось.

- Чому? – вирвалось у лікаря здивоване запитання.

Бо з подібним явищем зустрічатись просто не доводилось. Менш виснажені постійно здійснювали облогу медпунктів з традиційними скаргами: “Ноги не ходять. Працювати не можу. Все тіло болить”. І це не було симуляцією.

- Чому в такому стані ви не звернулись в амбулаторію?

- Поки міг – працював і не хотів раніше медперсоналу завдавати зайвого клопоту...

- Ви ж ледве тримаєтесь на ногах!

- Усе від Бога, - відповів сумирно і посміхнувся.

Борис Миколайович дістав бланк амбулаторної карточки і вмокнув перо в чорнило.

- Анкетні дані?

- Дажицький Войцех Якубович. Рік народження 1918-й, стаття 58, пункт 10, частина 2, срок – 8 років.

- За спеціальністю ви хто? – запитав Лесняк.

- Ксьондз.

- Відправте його в санітарне містечко на першій же підводі, яку я пришлю за відібраними в лікарню. Якщо у нього є якісь речі, підіть в барак і заберіть. А він нехай чекає тут, - наказав Борис Миколайович фельдшеру, закінчуючи прийом.

Увечері Лесняк про ксьондза Дажицького розповів своїй дружині Ніні Володимирівні – головному лікареві табірної лікарні.

- Я вже його бачила, - відповіла вона. - Розпорядилася влаштувати ближче до грубки. Нехай відсипається і відлежується. І дієту призначила більш калорійну, але малими порціями. Не можна зразу вживати багато їжі.

- Ти бачила його очі?

- Просто дивно. Такий слабкий, а який спокійний! Яка сила духу!

Про все це через багато років Б. М. Лесняк напише у своїй книзі “Неоконченные споры”.

Коли отець Войцех потрапив у лікарню, не повірив у дійсність. Як переступив поріг затишної палати, як приліг на ліжко, заправлене чистою білизною, - відчув тепло не тільки фізичне, а й моральне. Тоді отець усвідомив, що він не річ, з якою можна, що хотіти, те й робити, а людина. Отець Войцех більше місяця перебував у лікарні. Тривав період відновлення сил і здоров’я. Після виписки з лікарні Ніна Володимирівна потурбувалась, щоб отця направили в бригаду слабосильних з п’ятигодинним робочим днем. Займався різними господарськими роботами. Найчастіше ходили в ліс збирати сушняк для опалення бараків. Потрібно згадати таке. Якось в’язні збирали дрова, і конвоїр примушує о. Дажицького взяти й нести важке поліно. Пробує, не може навіть зрушити з місця. Тоді солдат зняв автомат і давай його молотити прикладом. Побачив це бригадир і заступився. Пояснив йому, що цей чоловік, скільки зможе, те візьме.

О. Войцех недовго перебував з п’ятигодинниками. Хтось з табірного керівництва направив його прибирати територію, виконувати функції двірника. Це нове призначення бригадир, як кажуть, зустрів у штики. І наказав геть забиратися з бараку, або спати на підлозі біля дверей. А на вулиці – скажена зима, лютує мороз. Ртутна шкала термометра коливається на відмітці мінус 58 – 61⁰С. Хто таке може витримати? І прямо серед ночі, в холоднечу, о. Войцех подався за порятунком до ФАПу. Знав, що працює він цілодобово, що там є черговий санітар, що можна зігрітись.

         На щастя, саме тієї ночі чергував знайомий. Він уважно його вислухав і прийняв без вагань. Чим міг допоміг, напоїв гарячим чаєм. Дарма, що розмістив у коридорі на підлозі. Проти холодного бараку біля дверей тут, здавалось, був справжній рай.

         А вранці отця Дажицького застав у ФАПі той самий фельдшер, який у жовтні разом з Лесняком його оглядали.

- Привіт, отче Дажицький! – весело вигукнув.

- Дивлюсь я на тебе і, відверто кажучи, ти мені не подобаєшся. Бачу, ти знову потребуєш “капітального ремонту”. Завтра на прийомі у нас буде Ніна Володимирівна. Вкрай необхідно, щоб вона тебе оглянула. Отже, приходь на дев’яту. А як не відпустять, ми самі з нею тебе відшукаємо і заберемо.

         У середині лютого 1948 року його вдруге поклали в лікарню. Уважний догляд за ним з боку медичного персоналу і особливо головного лікаря Н. В. Савоєвої, милосердя і співчуття, давали добрі результати. Отець Дажицький поправлявся з кожним днем, набираючи вагу, відчував приплив енергії та сил. І за це добро, тепле і шанобливе  ставлення хотілося заплатити тим же. Але як і чим?

         Якось випадково він став свідком неприємної розмови головного лікаря із завідуючою пральнею. Йшлося, що остання партія постільної білизни, зокрема простирадла, підодіяльники, мають непривабливий вигляд, погано випрані, заяложені. Якщо завідуюча не зробить з цього висновків, то це зроблять інші.

         Того ж дня о. Войцех завітав до пральні. Знайшов завідуючу і запропонував свої послуги.

- Поставте мене до прання, - попросив він. - Сподіваюсь, вам червоніти не доведеться.

- Ви не жартуєте, а кажете правду? – здивувалась жінка.

- Які можуть бути жарти? Кожну роботу потрібно виконувати з душею і на совість. І Бог віддячить за це.

А через день палата, де лікувався о. Войцех, вражала своєю чистою свіжою білизною, замість жовтої і брудної. Цього, звичайно, не могла не помітити Ніна Володимирівна. При зустрічі з завідуючою пральнею, сказала:

- Виходить, критика, як ліки. Якщо захочемо, можемо все робити так, як потрібно.

- А ви знаєте, Ніно Володимирівно, хто так старанно виправ? Ніколи не здогадаєтесь... Дажицький. 

- Та ви що? Дійсно, таке на думку не спало б. Виявляється, він не тільки вміє читати молитви і Богу молитися...  

- Так що кращої прачки, ніж Дажицький, нам не знайти.

Виписавшись четвертого квітня з лікарні, о. Войцех став табірною прачкою. У його порядності, працелюбності, чесності і справедливості годі було сумніватися. З отцем Войцехом можна спілкуватися на будь-які теми, розкривати свою душу, довіряти таємниці, одержувати мудрі поради, настанови. Зважаючи на всі ці позитивні риси, Борис Миколайович і Ніна Володимирівна вирішили взяти його до себе дімробітником, відповідно плативши за нього табору, як і всі наймачі. Дімробітниками допускались ув’язнені за побутовими статтями, з правом вільного, без конвойного ходіння. П’ятдесят восьма стаття режимом таке забороняла. Робилось це тільки в рідкісних винятках для високого керівництва і лікарів.

В обов’язки дімробітника входило ведення домашнього господарства, прибирання в кімнатах, паління в грубках, готування їжі, миття посуду. Та таке, можна сказати, цивілізоване життя тривало недовго. Страшним громом серед ясного неба прийшло повідомлення, що рятівників о. Войцеха з копальні “Ударник” переводять у м. Сусуман. Там була розташована велика районна лікарня з численними базами і великим колективом медичного та обслуговуючого персоналу. І Ніну Володимирівну направляли туди на посаду головного лікаря з метою зміцнення дисципліни і порядку.

У ті дні отець ходив приголомшеним і пригніченим. Найбільше хвилювало: як складеться його подальша доля? Чи не чекає його знову суворий табірний режим? І коли всі речі спакували, Борис Миколайович підготував сюрприз:

- Войцеху, ти також їдеш з нами.

- Як? – зі здивуванням о. Войцех глянув йому в очі - Хто ж мене відпустить?

- Не переживай. Про все домовлено з начальником табору.

То було восени 1948 року. Два роки Ніна Володимирівна з Борисом Миколайовичем працювали у Сусумані, а потім виїхали у Магадан...

О. Войцех працював у лазні. Був гладильником. Перебував у більш-менш нормальних умовах. Наприкінці навіть “вибився” в начальство – завідував лазнею і пральнею. Згуртував прекрасний колектив. Усі разом дружно виконували свої обов’язки, в усьому підтримували один одного.

О. Дажицький просто дивом вирвався з Колими. Звільнили його передчасно, у 1952 році. Працював добре, мав додаткові заліки. За добу зараховували півтори. Один поляк на прізвище Прилуцький, родом зі Старокостянтинівського району на Хмельниччині, знав, хто Дажицький, і видав йому на руки довідку про звільнення.

Він також був засудженим, звільнився і працював у відділі кадрів. Потім отцеві було видано фіктивну довідку з місця роботи. На підставі цих документів 9 вересня 1952 року одержав паспорт.

Як виняток, завдяки тому, що відмінно працював, весь час мав одні подяки. Видали йому й посвідчення інваліда другої групи із записом, що проживання на Далекій Півночі протипоказане.

Однак виїхати в Україну він права не мав, бо був висланий на 5 років із Житомирщини. І в спецвідділі застерегли, що про Україну нічого й думати. Таких, як отець Войцех, відправляли на Алтай, в інвалідні табори, де також нічого доброго не світило.

Чи Господь змилувався, чи так мало бути, він приїхав у Магадан з посвідченням про інвалідність. Ніхто з о. Войцехом навіть не хотів говорити. На одному з будинків прочитав табличку “Військовий прокурор”. Зайшов. Розповів йому, що звільнився, що інвалід другої групи, що на роботу ніхто не приймає і працювати не може, а красти не вміє.

-         Я хотів би виїхати на материк. Що ви мені порадите?

Прокурор написав папірець і направив отця до начальника інвалідного відділу Західного управління. О. Дажицький знайшов його і почув довгоочікуване: “Готуйтесь, поїдете на материк”. Видали пропуск. Оскільки на останній рейс пароплава до Находки не виявилось вільних місць, єдина надія залишилась на літак. Але білет з Магадана до Хабаровська – 1200 карбованців. Плюс 805 вартість плацкарти з Хабаровська до Москви. Де взяти такі гроші? Щоб залишитися на Колимі до весни, до початку навігації, можна було втратити шанс повернення на рідну землю. Мало що могло статися за цей період.

Пізно ввечері о. Войцех повернувся в Сусуман до своїх знайомих, де після звільнення проживав. Засмучений нестатками, відкрив Євангеліє. Читає св. Матвія, шосту главу: “ Не думайте, що будете їсти, пити, в що будете одягатися. А шукайте царства Божого, його справедливості. Все решта буде вам дано...”. Відклав святу книгу вбік і задумався: як не будеш турбуватися, коли на дорогу потрібні гроші?!

В цей саме час раптом у двері лунає стук. В кімнату зайшов незнайомець у мундирі і запитав: “Дажицкий здесь живет?”. “Так,” – відповів, а сам думає: “Мабуть, з КДБ. Невже знову арешт?”

“Вам грошовий переказ з Одеси на 700 карбованців” – повідомив той. Надіслали переказ прихожани з Одеси.

В одному з останніх листів о. Дажицький їм повідомив, що вже своє відбув, але на повернення ніякої надії немає, однак буде старатись. І яким своєчасним і доречним був той переказ!

Одержавши переказ, дав телеграму в Одесу. Подякував за допомогу і повідомив, що виїжджає в Магадан. І вказав адресу Бориса Миколайовича і Ніни Володимирівни. Незабаром сюди з тієї ж Одеси приходить ще тисяча карбованців.

22 лютого 1953 року друзі проводжали о. Дажицького на материк. Якраз на сьому річницю його арешту, 3 березня, отець Войцех прибув у Москву. Тоді всі газети були заповнені повідомленням про хворобу і стан здоров’я Й. В. Сталіна; а смерть “вождя народів” застала священика у Вільнюсі. Саме серце підказало приїхати сюди.

Найперше побував у костьолі. Поклонився і подякував Божій Матері за своє звільнення. Прогулявся містом і тією ж самою вулицею повертався до залізничного вокзалу, щоб виїхати в Україну. Що ж робити в чужому місті, де нема ні рідних, ні знайомих... Та раптом свідомість підказала: “А все ж хтось є”. Правда, він не знав прізвища, не пам’ятав номера будинку. В голові збереглася лише назва вулиці – Стіклю. Де ж вона?

Поцікавився у перших зустрічних.

- Так ви ж стоїте на цій вулиці, - відповіли. – Який вам номер потрібен?

- Здається, шостий, - сказав навмання.

- Такого немає. Он, сьомий. Пішов у сьомий, знайшов те, що шукав. Там проживали прихожани. Вони родом з Вільнюса. У свій час мешкали в Одесі, ходили в костьол. Одна з них при костьолі в Одесі, готувала їжу. У 1948 р. вони виїхали до Вільнюса.

Колишні одеські прихожани вирішили повезти о. Дажицького в с. Таборишки, що за 37 кілометрів від Вільнюса, до знайомого католицького священика. Про все йому розповіли. Він прийняв о. Войцеха в канцелярії, розмістив на ночівлю, а сам пішов у свою спальню. Закрив двері ключем на два оберти і поклав біля себе сокиру. На другий день сказав: “ Я вас добре розумію. Але ксьондз без документів – не ксьондз”.

Нічого не залишалось, як їхати у Львів, потім у Самбір, де служив один знайомий. Він і потурбувався про видачу о. Дажицькому необхідних документів. Через кілька днів о. Войцех повернувся у Таборишки. Пред’явив те, що вимагалось. Його прописали і до кінця жовтня 1953 р. там пастирював.

Потім “вільне” життя отця Войцеха на “материку” складалось не зовсім солодко. Невлаштованість, приниження, знущання уповноважених у справах релігії, ще досить довго його супроводжували.

У 1957 році він одержав прихід у селі Городківці. Зайняв своє місце в житті й всі сили віддав служінню Богу і людям.

“Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР від 11 березня 1990 р. судові рішення відносно Дажицького В. Я. скасовано, а кримінальну справу переведенням закрито на підставі п. 2, ст. 6 КПК УРСР за відсутністю складу злочину. Гр. Дажицького В. Я. по даній справі реабілітовано. Заступник голови судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України Е. І. Овчинников”.[2]

Про це отець Войцех довідався тільки 11 травня 1993 року.

До 1953 року в Мурафі не було священика, але костьол був чинний. На Богослужіння збиралося багато людей. Зранку співали “Годзінки” на честь Пресвятої Богородиці, а також співали “Ружанєц” до Пресвятої Діви Марії і Господа нашого Ісуса Христа, потім співали інші побожні пісні.

О годині 12 відправлялося головне Богослужіння, яке називалося “Сума”, тобто набоженьство “Мшальне” за всіх живих і померлих парафіян, в якому прислуговували міністранти (8-15 чол.). Перед початком головного Богослужіння дзвонили костьольні дзвони; (була спеціальна дзвіниця). Відслонювали ікону Чудотворної Божої Матері, співаючи: “Вітай Сьвєнта і Почента...”. На вищезгадане набоженьство виходили міністранти з захристії, виносили орнат і Мшал (Служебник), які ложили на вівтар, в якому були замуровані реліквії Святих. Розпочиналося головне парафіяльне Богослужіння (Сума).

На “Вхід”, у супроводі органа, хор і люди співали пісню, залежно від літургійного періоду року. (Хоч не було священика, все-таки був фаховий органіст і професіональний хор).

Перед Богом і Його Святими люд признавався до своїх гріхів, (Сповідаюся...), відмовляючи “Конфітеор”, співали “Киріє” (Господи змилуйся над нами, Христе змилуйся над нами, Господи змилуйся над нами). Якщо передбачено, всі люди в супроводі органа співали Ангельський гімн похвали “Глорія” (Слава во вишніх Богу). Цей гімн називається Ангельським тому, що першими його словами Ангели прославляли Новонародженого Месію, Господа нашого Ісуса Христа у Вифлеємі. Це гімн на честь Пресвятої Трійці. Після закінчення гімну співали відповідну пісню, потім лектор (органіст) польською мовою читав Лекцію (читання) біля вівтаря, потім люд співав відповідну пісню. Всі встають. У цей час органіст читає Євангеліє, призначене на відповідну неділю або свято. Потім співали пісню, якщо передбачено, співали або мовили “Кредо” (Вірую в Єдиного Бога...).

Далі співали відповідну пісню, яка символізувала (Євхаристичну Літургію, Молитву над дарами - “Офферторіум”). В цей час міністранти біля вівтаря дзвонили дзвонами, які сповіщали про Офферторіум. Після цього віруючі співали або відмовляли “Санктус” (Свят, Свят, Свят...). Потім співали відповідну пісню. Тоді наступала хвилина святої тиші. Міністранти відповідно дзвонили, що пригадувало момент “Консекрації” (Перемінення хліба і вина в Тіло і Кров Ісуса Христа). Далі люд співав Євхаристичну пісню, після цього всі співали молитву Господню (Отче наш...). Далі співали або відмовляли “Агнець Божий...”. Потім наступав момент приготування до Духовного Причастя, відмовляючи відповідні молитви. Тоді співали Євхаристичну пісню, як вираз подяки за Духовне Причастя. Далі на закінчення люди співали пісню “Жегнай Крульово, Чиста Дзєвіцо...”. В цей момент заслонювали ікону Чудотворної Божої Матері. Люд розходився до своїх домівок.

Довгий час парафіяни Мурафи були без свого пробоща, як вівці без пастиря. Деколи після довгих і наполегливих клопотань парафіян державна влада давала дозвіл священику Марцелію Високінському, настоятелеві Вінницького костьолу, на приїзд у Мурафський костьол на кілька днів, щоб висповідати людей, охрестити дітей, повінчати подружні пари, відправити Службу Божу, обслужити хворих і т. п.

Згаданий священик в Муравському костьолі працював день і ніч.

Священик Марцелій був дуже доброю людиною, лагідною, він став справжнім духовним наставником кожного. Завжди зупиниться, розпитає, поцікавиться твоїм життям, сім’єю, дасть мудру пораду. Люди палко любили отця Марцелія Високінсьокого. Це був великої науки чоловік. Він знав 12 мов.

В той час в Мурафському костьолі катехеткою була місцева парафіянка пані Розалія. З великим інтересом і охотою діти збиралися на катехізацію і вивчали необхідні молитви, катехізм, правди віри, приготовляючись до Першої св. Сповіді і св. Причастя. Серед тих дітей і я знаходився. Разом з ними приступив до Першої Сповіді і св. Причастя. Це був благословенний день в роках мого дитинства, в період панування войовничого атеїзму.

Після смерті Сталіна (в 1953 р.) наступило незначне полегшення для віруючих; атеїстичний тиск був дещо послаблений. Відкрилися двері в’язниць перед несправедливо ув’язненими за віру священиками.

Добрий, Милосердний Бог змилувався і над благословенною Мурафською парафією, люди якої з великим натхненням молилися і просили Бога, щоб Небеса відкрилися і дали росу – священика. І Бог змилувався над побожним людом і прислав Ангела в людському тілі – священика Войцеха Дажицького, якого в 1953 році староста Юзеф Муляр привіз у Мурафу. До цього часу священик Войцех 8 років просидів у в’язниці на Колимі, не сподіваючись на життя. Коли отець Войцех у Мурафі вийшов на першу Службу Божу, людей було стільки, що в костьолі всі не могли вміститись, і священик назвав Мурафу “другою Ченстоховою”, оскільки люди тут дуже побожні й слухняні. О. Войцех дуже полюбив мурафських парафіян. Був він дуже святобливим священиком.

Люди його називали “рідною мамою”, мав добре, чуйне, батьківське серце. Знаходив час з кожним зустрітися, уважно вислухати, дати пораду... Організував добрий хор, бо сам вмів грати на органах, вчив людей співати, особливо “Нєшпори”, “Гожке Жалє”, “Годзінкі” до Пресвятої Богородиці Марії, “Найсвятішого Серця Ісуса”, “Хресна дорога” і інші релігійні співи і пісні. В той час співали всі присутні в костьолі.

В 60-х роках костьол не був ще електрифікований, отець Войцех придбав для костьолу електромотор. Завдяки цьому костьол був електрифікований. Дізнавшись про це, державна влада заборонила користуватися згаданим електромотором. Все це робилося для того, щоб утискати релігійне життя парафії.

Йшов грудень 1953 р., а храм Божий та прилегла територія не мала жодної «лампочки Ілліча». Місцеві унтер-пришибеєви були категорично проти електрифікації подібного закладу духовної культури народу. І тоді за дорученням віруючих голова громади Й.П. Муляр пише листа до обласного релігійного прокуратора: «Наш костьол вкрай потребує електричного освітлення. На території с. Жданово є три електростанції - в колгоспі ім. Жданова, МТС та плодозаводі, які можуть забезпечити освітлення костьолу і квартири ксьондза на 10 ламп. Просимо не відмовити в нашому проханні».

Уповноважений відреагував. У січні вже 1954 р. дав вказівку голові райвиконкому Білецькому М.І.: «Прошу не заперечувати, так як плата за електроенергію для молитовних будинків йде за підвищеними розцінками /». Проте Білецький тримався стійко. І віруючі в 1954 р. світла так і не отримали. Тоді Шумков звертається вже до його наступника Аненкова М.І. 25 липня 1955 р., «Римо-католицький костьол с. Жданово є пам'яткою старовини і архітектури, тому прошу дати вказівки    для    отримання електроенергії для цієї будівлі, щоб зберегти  живопис,  який  є найціннішим елементом в цій будівлі.»

Характерно, що Дажицькому В.Я. дозволялося служити тільки в Мурафі. Виїжджати до сіл, які входили до парафії, заборонялося. В кожному окремому випадку потрібна була санкція уповноваженого, якому селяни писали сльозні листи. Зрозуміло, що при виїзді до інших населених пунктів також потрібні були письмові звернення віруючих громадян і дозвіл на один день від уповноваженого.

Під час виїздів до віруючих траплялися різні інцинденти з місцевою владою. Ось один з багатьох прикладів. 20 березня 1956 р. капелан перебував в с. Буша Ямпільського району. Охрестивши кількох дітей та посповідавши хворих і старих, священик збирався додому. І тоді, об 11-й годині вечора, прибув машиною голова сільради з трьома поплічниками. Всі вони були нетверезі. Забрали у о. Мартиньяна документи і заявили: «Ви додому не поїдете, а підете разом з нами до сільради». Стали відбирати у водія ксьондза права. Віруючі стали на захист свого духовного наставника і не дозволили потягнути його о першій годині ночі до сільради. Тоді місцевий царьок поставив свою машину поперек дороги, щоб не дати проїхати Дажицькому. Інциндент закінчився тим, шо документи залишилися у голови сільради, а Войтех Якубович за допомогою людей і попутньої машини зміг від'їхати.

З року в рік ріс авторитет настоятеля серед віруючих. Стала збільшуватися кількість охрещених, повінчаних, проведених в останню путь. Це почало непокоїти релігійних наглядачів. На клірика була підготовлена характеристика. Вона засвідчувала, що «Дажицький В.Я. за релігійними переконаннями є фанатиком, намагається використати будь-який привід для активізації релігійної діяльності. Серед віруючих користується авторитетом, здатний впливати на віруючих в напрямку виховання в них релігійного фанатизму...»

Мурафському настоятелю було пред'явлено ряд надуманих претензій, звинувачено в порушенні радянського законодавства про культи і позбавлено 21 травня 1957 р. парафії.

Віруючі виступили на захист свого духовного батька. До Москви, Першому секретарю ЦК КПРС М.С.Хрущову, Голові Ради Міністрів СРСР М.О.Булганіну, Голові Президії Верховної Ради СРСР К.Є.Ворошилову, прокуратурі СРСР було надіслано десятки листів з Аристівки - 149 підписів; Деребчина - 155; Семенівки -316; Бабчинець - 140; Пеньківки - 89; Заячківки - 203; Ільківки -147; Паціорівки - 49; Травни - 497; Михайлівки - 169; Довжка -112; Клекотини - 83; Слободи Мурафської - 426; Попелівки - 81 і т.д.

Ми не маємо змоги навести тексти всіх листів до «власть имущих». тому процитуємо листа від 20 липня 1957 р. Голові Ради Міністрів СРСР М.О.Булганіну від вірних Мурафи, не перекладаючи і не осучаснюючи дещо наївного листа сорокарічної давнини:

ЗАЯВЛЕНИЕ

Мы, верующие римо-католического костела села Жданово Шаргородского района Винницкой области, обращаемся к Вам с просьбой об оставлении в нашем приходе ксендза Дажицкого, который проработал продолжительное время у нас и ничем себя не скомпрометировал перед населением и органами Советской власти.

Несмотря на это, ксендза Дажицкого переводят в другой район, вопреки желаниям верующих и самого Дажицкого.

Нам неизвестно, по какой причине переводят от нас ксендза Дажицкого, но, зная его отношение к населенню, органам власти и населення к нему, мы не видим никакого основания к тому, чтобы переводить Дажицкого в другой район.

Наоборот, ксендз Дажицкий способствовал в укреплении трудовой дисциплины в колхозе тем, что переносил праздничные богослужения, совпавшие с рабочими днями, на выходные. Также он не разрешал детям посещать костел в дни занятий в школе.

И, не взирая на это, нашлись лица, которые скомпрометировали Дажицкого, написав на него клеветнического характера заявления о том, что якобы Дажицкий подчинил своєму влиянию веруещее население, тогда как этого в действительности нет.

Также неосновательно был брошен упрек Дажицкому со стороны должностных лиц в том, что якобы по его вине возле костела продаются предметы религиозного культа, как-то: иконки, хрестики и т.д., хотя Дажицкий неоднократно заявлял в органы милиции о том, чтобы торговцы, проникающие с этими предметами, не смели открывать торговлю возле костела. Однако органы милиции не реагировали на неоднократные заявления Дажицкого, а, наоборот, безосновательно обвинили самого Дажицкого в том, что якобы он является организатором такой продажи предметов религиозного культа, что не соответствует действительности.

Эти клеветнические заявления на Дажицкого послужили поводом к его переводу в другой район, что вызывает большое возмущение среди верующих, что клеветникам удалось скомпрометировать ни в чем не повинного Дажицкого.

Клеветники стали на путь шантажа Дажицкого и, чтобы найти какой-нибудь компрометирующий материал на него, добыли фотокарточку Дажицкого, которую размножили и торговали. Дажицкого же обвинили, что якобы он свои фотокарточки продавал й распространял среди верующих, что не отвечает действительности.

Лицо, проверявшее наше заявление на месте, вместо того, чтобы объективно разобраться и выяснить действительное положение, стало на путь защиты клеветников, а верующих граждан стал запугивать арестом их, при этом угрожал закрытием костела в нашем селе и фактически никакой проверки не проводил, чем вызвано большое недовольство верующих граждан.

Дажицкий является инвалидом II группы и по состоянию своего здоровья не может отправлять богослужения в холодной и сырой каплице, куда он получил назначение в настоящее время, где также нет и квартиры для него.

Мы неоднократно обращались с заявлениями к уполномоченному по делам религиозных культов при облисполкоме в г. Винницу, а также к председателю комитета по делам религиозных культов при Совете Министров УССР, но на все наши заявления мы не получили ни одного ответа по существу и таким образом наши жалобы оставлены без ответа.

В силу вышеизложенного мы обращаемся к Вам с настоящим заявлением, в котором выражаем нашу просьбу об оставлении в нашем селе Жданово Шаргородского района Винницкой области ксендза Дажицкого, который много лет работает в этом селе и за зти годы ни в чем предосудительном не был замечен и ничем себя не скомпрометировал перед органами Советской власти. В подтверждение этого обстоятельства может быть Вами истребована характеристика от органов Советской власти этого района, которая может подтвердить, что Дажицкий горячо откликался на все проводимые мероприятия органами Советской власти, а также способствовал в укреплении трудовой дисциплины в колхозах, школах, практически это осуществлял и внушал верующим гражданам честно и самоотверженно трудиться на благо нашей великой Родины.

Мы верим и надеемся, что наша просьба будет удовлетворена, а возникшие недоразумения по вине клеветников при тщательной и обьективной проверке на месте будут устранены, будет установлена полная невиновность Дажицкого и безосновательность его перевода в другой район. Убедительно просим об оставлении Дажицкого в нашем районе.

Але, на жаль, слід констатувати, що ці листи та поїздки віруючих до Вінниці, Києва, Москви залишились зойком «волаючого в пустелі». Система залишилася вірна собі, і парафіяни знову залишилися без настоятеля. Знову доводилося запрошувати священослужителів із сусідніх парафій: ксьондза Ольшанського Яна /сьогодні єпископ і очолює Кам’янець-Подільську дієцезію/ з Жмеринки, Тиндиру Ернеста з Хмільника і ксьондза Хоміцького Антона з Шаргорода, який найчастіше доїжджав до віруючих.

Певні послаблення у гоніннях на Церкву закінчились у 1959 р. ЦК КПРС, ЦК Компартії України приймають закриті постанови про боротьбу з релігією. У житті Церкви взагалі, і римо-католицької, зокрема, починаються часи, що нагадували 20-30 рр. Тільки за одним виключенням: були відсутні масові розстріли священослужителів. Починається тотальний наступ влади на Церкву, який полягав у таємному і легальному стеженні, обкладанні духівництва непосильними податками, примушенні зрікатись сану, закритті храмів. Вся центральна і місцева преса виступила в похід проти «мракобесов в рясе».[3]

В той час, оскільки не було інших священиків, отець Войцех обслуговував сусідні парафії. Єдиним транспортом були коні. Нерідко для обслуговування хворих по домах, приходилося ходити пішки. Отець Войцех з великими труднощами, але з благословенням Божим придбав старий автомобіль “Побєда” для обслуговування інших парафій і хворих людей. Дізнавшись про це, державні “мужі” наказали негайно позбутися автомобіля.

Як тільки могла місцева влада, так утискала отця Войцеха і віруючих. Отець Войцех не падав духом, бо пам’ятав слова Господа нашого Ісуса Христа: “Не бійся, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство” (Лк 12,32), а також добре знав слова з Старого Завіту: “Тримайся кріпко й хоробро, будь мужнім і сильним, і не лякайся їх! Сам Господь, Бог твій, рушає з тобою; він тебе не лишить і не покине” (Второзаконня 31,6), під опікою Матері Божої отець Войцех, як тільки міг, працював над спасінням людських душ.

В неділю і урочисті свята до Мурафського костьолу приїжджало чимало віруючих людей з навколишніх сіл і парафій, щоб вислухати Службу Божу, приступити до святих Тайн.

О. Войцех завжди піклувався про них, щоб забезпечити їх ночлігом, клопотався, щоб їх нагодували. Мав чуле і милосердне серце. Недарма люди називали його “рідною мамою”. Як священик, він багато зробив у своїй парафії як у віднові, так і в зміцненні католицької віри.

Був ревним пастирем віруючих. Навчав їх релігійного життя словом і своїм святобливим життям. Був прикладом християнського життя не тільки для католиків, але й православних, пам’ятаючи слова св. Франциска з Селези, єпископа і доктора Церкви, що “ложечкою меду зловиш більше мух, ніж бочкою оцту”.

Отець Войцех був, як добра сіль у своїй парафії. До нього можна застосувати слова Ісуса Христа: “Ви – сіль землі” (Мт 5, 13). Він старався боронити своїх парафіян від аморальних впливів, щоб запевнити їм моральне здоров’я, яке є запахом духовної натури людини. Він старався все це виконати за допомогою Євангелії, і то Євангелії видимої, щоб втілити її у власне життя парафіян.

Отець Войцех був світлом у парафії, бо добре пам’ятав слова свого Доброго Пастиря: “Ви – світло світу” (Мт 5,14). Він добре знав, що наука, яку проповідував, повчає людей, а добрі чини – притягують. Тому він старався бути безкорисливим, розсудливим і ревним душпастирем. Отже, був священиком подібним до Серця Христового, сумирним і тихим.

Доброта, лагідність і духовне, безкорисливе душпастирське життя священика притягували все більше й більше людей до костьолу, до Бога. Особливо молодь почала активно приймати участь у Богослужінні. Багато хлопців і дівчат брали участь в костьольному хорі, в процесії. Появилося багато міністрантів, молодих хлопців, які прислуговували під час Меси і іншого Богослужіння. Серед цих хлопців і мені пощастило бути. Думаю, що це Боже Провидіння кликало мене до служіння Богу. Я тоді відчув внутрішній голос Ісуса: “Йди за мною”. Але будучи недосвідченим в цій справі, я ще своїм недозрілим розумом не міг збагнути, що означає те внутрішнє покликання. В той час зі мною було щось подібне, як з хлопчиною Самуїлом, коли той, будучи молодим, служив Господеві в храмі, а Бог кликав його бути пророком. Одного разу, коли Самуїл лежав у Господнім храмі, він почув голос: “Самуїле! Самуїле!” Хлопчина Самуїл відповів: “Ось я!”...Через деякий час Господь озвався знову: ” Самуїле! Самуїле!” Хлопчина не знав, що це голос Божий. Через деякий час знову Господь озвався до Самуїла, втретє ... Після цього Самуїл ліг спати на своєму місці. Знову Господь закликав до нього: “Самуїле! Самуїле!” Самуїл озвався: ”Говори! Слуга твій слухає! Йшли роки, Самуїл виріс, і Господь був із ним... (І Самуїл 3, 1-19)”.

Я осмілюсь виразити свою думку, що йшли роки, я виростав, і “Господь був” зі мною. (пор. І Самуїл 3, 19). Тоді ще я не знав, до кого мені звернутись, щоб стати священиком. Було мені тоді 13 років. Про Духовну Семінарію я не мав жодного поняття, ніколи про неї не чув.

Тепер про своє дитинство та юність.

З волі Всевишнього Бога, без якого нічого не діється, з волі Того, Який однаково наказує грізним хмарам і тиші повітря, відвічним скалам і гарній квітці, з волі Того, Який опікується однаковою любов’ю всім створінням, а головне пам’ятає про людей, пам’ятає і про мене, бо дякуючи Богу, я народився 3 грудня 1940 р. в селі Слобода-Мурафська (в Мурафській парафії) Шаргородського району Вінницької області.

Був першою дитиною Карасевича Йосифа і Думанської Аполонії. Охрещений в Мурафському костьолі. Тайну Хрещення уділив мені священик Краєвський Францішек. Мої батьки були малозабезпеченими селянами; працювали в радгоспі, виконуючи сумлінно різні польові роботи. Моя сестра Марія народилася 2 лютого 1944 р.

В 1948 році я пішов до школи в перший клас, і в 1958 році закінчив Ново-Мурафську середню школу.

Батьки мої були добрими і побожними людьми; користувалися повагою серед односельчан.

В нашому домі була спільна вечірня молитва. По понеділках, вівторках, четвергах і п’ятницях щовечора обов’язково всією родиною, крім вечірніх молитов, відмовляли одну частину Розарія до Ісуса Христа, а в неділю, середу, суботу відмовляли одну частину розарію до Матері Божої. Всі молитви в нашому домі ми відмовляли польською мовою.

Наш гарний, великий парафіяльний костьол був на віддалі 3 км. від нашого дому. Щонеділі і в свята ми всією родиною ходили до костьолу на Богослужіння.

В будні дні мої батьки ходили на роботу в радгосп, а я ходив у школу. Я з великим задоволенням щоденно перед заняттям в школі ходив до костьолу. З радістю під час Меси як міністрант, я прислуговував священикові.

Під час Великого Посту, після закінчення уроків у школі я спішив в костьол на “Хресну Дорогу”.

За відвідування мною костьолу і за мою набожність у школі вчителі і учні мене критикували і щораз більше переслідували. Називали мене “святошею”, “ксьондзом” та насміхалися з мене. Нераз в костьол мені приходилося йти іншою, довшою дорогою, бо безбожні хлопці знущалися наді мною за те, що я ходив в костьол. В класі, в якому я вчився, всі учні були комсомольцями, крім мене і ще мого колеги, який жив зі мною по сусідству. Учителі знижували мені оцінки тільки за те, що я ходив в костьол.

Під час літніх канікул я працював у радгоспі, виконував різну роботу:  на полі розносив воду людям, а що заробляв за день до 50 і більше “Буг заплаць”. Моя мама часто мені пояснювала, що “Буг заплаць” – це найбільша винагорода в очах Божих.

Крім цього, їздив волами, кіньми, возив гній, сіно, солому, збирав довгоносиків, садив висадки, тощо. Коли трохи підріс, був піднощиком на будівництві свинарника.

В полі, під час відпочинку, вивчав латинською мовою міністрантуру, яку в той час, на початку св. Літургії відмовляли, як акт Покаяння. Відмовляючи псалом 42 і “Сповідаюся...”; люд Божий перед Богом і Його Святими признавався у своїх гріхах, щоб гідно звершити Пресвяту Жертву.

В ті часи, коли атеїзм набирав сили, неможливо було придбати молитовника. Деякі люди тоді висловлювалися, що “легше було провезти атомну бомбу через кордон, ніж молитовник, ружанєц чи інші предмети релігійного культу”. Я старався із зошитів робити книжечки , в які переписував різні молитви, літанії, пісні, св. Годину, тощо.

Йшли роки за роками... Я старанно приглядався, як о. Войцех відправляв Месу і інші Богослужіння. Все, що бачив я своїми очима, неначе фотографував, а що чув, старався записати в пам’яті, немов на магнітофонну стрічку. Я став більше розуміти св. Літургію. Появилося сильніше бажання стати священиком. Виразніше я відчув і зрозумів голос Божого покликання.

Для мене було великою радістю приготувати вогонь у кадильниці для Богослужіння, одягти священика на Месу, прислуговувати під час св. Літургії, співати разом з людьми, йти в процесії. З великим задоволенням виконував різні доручення священика і захристияна.

Інколи, як тільки була можливість, я йшов у підвальне приміщення, де знаходилася фісгармонія, щоб там пограти, поспівати релігійні пісні, щоб чув і бачив тільки один Бог. Все це мене ще більше й більше заохочувало стати священиком.

Думаю, що Добрий Бог у винятковий спосіб в усьому цьому мені рясно благословив. Велика теж заслуга в моєму покликанні до священства Всечеснішого отця Войцеха, за що я сердечно вдячний йому, що можу все своє життя прославляти Бога і служити людям.

Добре і чуле, батьківське серце, ревна душпастирська праця о. Дажицького на славу Божу і спасіння людських душ, велике навернення людей до Бога не подобалися атеїстичній системі того часу. Це було приводом для атеїстично-політичної системи, щоб позбутися ревного священика з Мурафи і залишити віруючих без доброго душпастиря. Великою карою для парафії так і для священика в ті часи було відібрання “справки” у священика державною владою. Це було поштовхом для закриття костьолу. Несподівано могли прийти державні “мужі” з району і сільської Ради і примусово забрати ключі від костьолу, а парафіянам сказати, що костьол закривається.

Атеїстична система постановила вигнати “невигідного” для них священика з Мурафи, щоб тим самим придушити процвітання релігії.

В 1957 р. в о. Дажицького забрали “справку”. Цим самим позбавили його права виконувати функції священика в Мурафі на Поділлі.

Десятиліття атеїстичної політики та пропаганди не змогли погасити святий вогонь віри у серцях Мурафських людей. Люди збиралися на молитву в костьолі, по хатах, постили, діти теж постили, їздили до районної, обласної влади, зверталися до уповноваженого в справах релігії в м. Вінниці, їздили в Київ. На превеликий жаль, всі зусилля і старання людей не дали бажаного результату.

Однак о. Войцех не падав духом. Своїми молитвами, постом, умертвліннями і іншими побожними актами при допомозі молитов віруючих людей перемагав велику армію атеїстів-ідеологів, які не хотіли повірити в слова Ісуса Христа, котрий сказав до Апостола Петра, а в його особі до всіх його намісників: “Ти – Петро (скеля), і що Я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають”. (Мт. 16,18).

Не дивлячись на великі перешкоди з боку атеїстів, католицька віра поширювалася серед мешканців Мурафи. Атеїсти не могли заглушити Слова Божого, однак “пекельні сили” не дрімали і не спали. Вони, засліплені гордістю, старалися різними способами (при допомозі радіо, преси та іншими засобами ідеологічно-атеїстичної пропаганди) бити в “Петрову Скелю” (Костьол). Щоб викоренити і знищити в Мурафі віру в Бога. Для цього найголовніше було вигнати душпастиря з парафії, а потім закрити костьол. Вони на це надіялися, але дарма. Адже навіть в ті найжорстокіші часи заборони релігії на Різдво Христове численні групи чоловіків, жінок, хлопців, дівчат, дітей ходили колядувати, і ніхто не міг знищити цю традицію, а на Новий Рік діти ходили посівати, а на другий Святий Вечір – діти ходили щедрувати.

Віра жила і розвивалася в Мурафі, наповнюючи людей святістю, щедрістю і добротою. Це мужні люди, які ніколи не зраджували католицькій вірі і не боялися утисків та переслідувань з боку влади. Хоч представники державної влади докладали всіх зусиль, щоб знищити католицьку віру, але її ні священики, ні віруючі не зреклися. Навпаки, ще більше громадилися в костьолі, молилися (Ружанєц, Хресну Дорогу, відправляли Новенну...), і щораз приходило все більше й більше людей. Багато з них приводили з собою дітей та онуків.

Тут слід розповісти про відносини держави й Церкви в Україні у перші роки радянської влади, показати дволикий характер офіційних властей у питаннях релігії.

Тривалий час законодавчі засади відносин Радянської держави й Церкви визначалися відомим декретом Ради Народних Комісарів РСФРР від 2 лютого (23 січня) 1918 р. “Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви”. Стосовно України цей акт скопійовано у декреті ІІ Тимчасового Робітничо–Селянського Уряду від 22 січня 1919 р.[4].

В офіційній історіографії, довідкових виданнях та навчальній літературі десятиріччями стверджувалося, що головною метою декрету було забезпечення громадянам свободою совісті поряд зі свободою атеїстичної пропаганди. “Кожний громадянин може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Всякі позбавлення прав, пов’язані із сповіданням будь-якої віри або з несповіданням жодної, скасовуються”, - читаємо у статті 3 обох згаданих декретів у межах республіки забороняється видавати або будь-які місцеві закони або постанови, які б утискували або обмежували свободу совісті, або встановлювали будь – які переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян[5]”.

Однак вивчення конкретних актів державних установ 20-х років, не кажучи вже про пізніші часи, вимагає істотного перегляду значення цих декретів у конфесійній політиці більшовицької влади. Слід мати на увазі, що вона була вкрай ідеологізованою, а тому й нетерпимою до інших світоглядів. Нетерпимість випливала із універсалістських претензій ленінської ідеології. Звідси – прагнення до уніфікації, підпорядкування й маніпулювання віруючими замість цивілізованого співіснування з ними.

Крім того, вкрай спрощені “класові” підходи у поясненні суспільних явищ погано узгоджувалися з такою складною світоглядною системою, як християнство, за яким стояли столітні традиції народної культури.

Впадає у вічі, що нова влада, всупереч самовизначенню своєї суті як робітничо-селянської, а відтак – відкритої для трудящих мас, проводила церковну політику через численні таємні й цілком таємні директиви та розпорядження, які розроблялися за дверима кабінетів ДПУ й НКВС. Безпосередньо до пересічного громадянина доводилися лише, так би мовити, “благопристойні” вияви цієї політики. Насправді ж на народні маси спрямовувався шквал атеїстичної пропаганди та антицерковної практики[6].

Слід згадати, що в 1922 р. 19 березня В. Ленін писав, “…чим більшу кількість представників реакційного духовенства... вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на декілька десятиріч ні про який опір не сміли й думати[7]”.

Хоч з якими великими зусиллями більшовики-комуністи старалися зруйнувати “Петрову Скелю”, але вони забули про одне: “... Пекельні ворота її не подолають” (Мт 16,18). Існування католицької Церкви на протязі 2000 років показало, що чим більше її переслідують, тим віра стає міцнішою і Церква завжди виходить в боротьбі переможцем. Недарма св. Августин пише: “Проти Христової Церкви боротись можна, але перемогти її неможливо, бо Бог її заснував навіки і сили пекельні не подолають її”, а

св. Хризостом так говорить: “... Легше сонце погасити, ніж Церкву Божу затьмити”.

Хоч атеїстично-комуністична система набирала розмаху і багато молоді відривала від Бога, я все – таки, з Божою допомогою, старався міцно триматися основ науки Церкви і повчання своїх релігійних батьків. Мої шкільні роки наближалися до кінця. В 1958 р., при відмінній поведінці, я закінчив повний курс Ново-Мурафської середньої школи. 26 червня 1958 року одержав атестат зрілості № 762930.

Через деякий час до мене прийшов однокласник Юзеф Свідніцький, котрий в даний час працює священиком в м. Новосибірську (про нього нижче буде згадано). Довго розмовляючи, ми обмірковували наше подальше навчання. За допомогою Божої благодаті ми прийшли до висновку, що нас обох кличе до себе Добрий Бог. “Бо жнива великі, а робітників мало” (Лк 10,2). Ми вирішили цілком і повністю присвятити себе служінню Богові і людям. Для цього нам потрібно було прикласти всі зусилля, щоб поступити вчитися в Вищу Духовну Семінарію.

В той час в Україні римо-католицької Духовної Семінарії не було. Нам було відомо, що Духовна Семінарія знаходиться в м. Каунас (Литва) і в м. Рига (Латвія). Ми постановили поїхати в Ригу. У нас там були знайомі люди.

Гарного, сонячного, благословенного Богом літнього дня, Бог попровадив мене з двома юнаками з України в напрямку Риги. Того дня моя мати була на відпусті у Браїлові, а батько на роботі. Дома була тільки 63-річна моя бабуся Генефа. Щоб випровадити мене в далеку, невідому мені дорогу, бабуся поспішила до своєї рідної сестри, яка проживала в іншому селі, в 5-ти км. від нашого дому. Позичила на дорогу гроші і  дерев’яну валізу, в яку я зложив необхідні мені речі. В дорогу мене випровадила моя бабуся.

З благословенням Божим я вирушив в далеку дорогу. Їхали ми втрьох потягом через Львів. Там приступили до Сповіді і св. Причастя, щоб Бог благословив наші наміри.

У Ризі нас зустріли законні сестри (монахині) “Гоноратки”. Монахині з теплотою, милосердям і гостинністю. Склавши подяку Богу, нагодували нас, порозмовляли з нами. Пізніше відвели нас до однієї побожної родини Трояновських, пана Яна і пані Констанції. Подружжя нас прийняло в своєму домі, як рідних дітей. Вони були дуже добрими і гостинними людьми. В 30-х роках подружжя працювало в Ризькій Духовній Семінарії, пан Ян – кочегаром, пані Констанція – прибиральницею. Рідний брат пана Яна Станіслав Трояновський був католицьким священиком, якого в роках сталінських репресій було заарештовано за віру. Зник він безслідно в сталінських ГУЛАГ-ах, як тисячі інших безвинних, чесних священиків і віруючих людей.

Ночували ми у Трояновських в дерев’яному хліві, на горищі. Відразу ми почали собі шукати роботу. Моїм друзям пощастило швидше влаштуватись на роботу. Вони були старші віком. Мені скрізь відмовляли в прийнятті на роботу, бо я був ще неповнолітній та не мав паспорта. Тоді в Україні сільське населення ще не було паспортизоване. Я був змушений повернутися з Риги в Мурафу, щоб взяти паспорт. Приїхавши додому, з великими труднощами я отримав в Шаргороді паспорт і відразу повернувся в Ригу.

В ті роки між Україною і Латвією ще не було угоди про навчання кандидатів з України в Духовних Семінаріях. Та угода появилася тільки в кінці 60-тих років.

3 грудня 1958 року мені виповнилося 18 років. За що Богу нехай буде подяка. Маючи паспорт на руках, я з великими труднощами влаштувався на роботу в Ризі в дитячий садок.

1 жовтня 1958 року мене оформили “кочегаром-истопником детсада № 51, приказ № 372”.

1 травня 1959 року мене переведено “дворником – сторожем детсада № 51, приказ № 158”.

Проживав я у підвальному приміщенні кочегарки. Працюючи в дитячому садку, я щоденно старався ходити в костьол святого Альберта на ранішню і вечірню святу Літургію. Співав у костьольному хорі, прислуговував під час святої Літургії і інших Богослужіннях священикам, з якими підтримував контакт, як кандидат в Духовну Семінарію.

В неділю я мав можливість бути на двох-трьох св. Літургіях в різних костьолах, які знаходилися неподалік один від одного. Наприклад, від катедри до костьолу св. Марії Магдалини 30 метрів, а між костьолом св. Марії Магдалини і Матері Божої Скорботної – 50 метрів. Найчастіше я старався бути в костьолі св. Франциска з Асижу. Це був костьол, при якому знаходилася Ризька Вища Духовна Семінарія. Там я приступав до Сповіді і св. Причастя.

Одного разу я запитав отця єзуїта Трейбшо Владислава (1909 р. народження), чи приймуть мене в Духовну Семінарію. Одержав позитивну відповідь. Я дуже зрадів. Іншим разом я звернувся до інспектора Духовної Семінарії Станіслава Зепса, якому розповів про свої наміри щодо вступу в Духовну Семінарію. Отець – інспектор дав відповідні вказівки, повчання і своє священицьке благословення. Це було для мене великою радістю і поштовхом до ще більшої праці над собою.

У вільний час від роботи я вчив катехiзм, читав Св. Письмо і інші книги релігійного змісту, бо повсякденно жив надією, “що я вже однією ногою в Семінарії”.

В Ризькій Духовній Семінарії всі предмети викладали латинською і латиською мовами. Я приклав великих зусиль і старань вивченню латинської і латиської мов. Водночас готувався до Тайни Миропомазання, яку прийняв з рук єпископа Петра Стродса.

В цей період помер архієпископ Антоній Спрінгович, митрополит Ризької архідієцезії і Лієпайської дієцезії. В останню путь його проводжало багато людей, я теж брав участь.

Я продовжував працювати двірником і сторожем.

4 листопада 1959 року мене звільнено з роботи... “ в связи с призывом в Советскую Армию, приказ № 431 от 30.10.1959 г.”. 12 листопада 1959 року Ризьким районним військовим комісаріатом я був призваний на дійсну військову службу. В Ризі на збірному пункті нас, призовників, було приблизно 600 чол.

Пасажирським потягом везли нас з Риги через Литву, Білорусію, Україну в Дніпропетровськ, де через декілька годин забрали мене з кількома призовниками у військову частину в м. Ново-Московськ, у бронетанковий розвідувальний батальйон.

Спочатку мене направили в школу сержантів на командира танка. Вияснивши, що я не комсомолець, мене звідти звільнили і оформили писарем у секретний відділ військової частини.

Згодом мене звільнили з цієї посади, бо я не був членом ВЛКСМ. Незабаром мене оформили писарем в штабі військової частини, де я виконував свої обов’язки до серпня 1960 року. Потім мене перевели в іншу військову частину, в якій я служив, виконуючи обов’язки писаря штабної служби до грудня місяця 1962 року.

В армії я придбав собі радіоприймач. Одного разу, слухаючи радіопередачі на коротких хвилях, я почув, як латинською мовою молилися Розарій по Ватиканському радіо. Це для мене була велика, радісна несподіванка. Від цього часу я часто разом з кліриками з Ватикану молився на вервиці. Пізніше натрапив на радіохвилю, на якій транслювалася св. Літургія, яку я часто з великою набожністю слухав у своєму робочому кабінеті. В армії старався молитися ранком і увечері в ліжку під ковдрою, а також коли стояв на посту і в своєму робочому кабінеті.

Я глибоко був переконаний, що в армії, на протязі 37 місяців Бог був зі мною, на кожному кроці, оберігаючи мене, благословив мені і провадив своїми невідомими мені стежками в Ризьку Духовну Семінарію.

14 грудня 1962 року на основі нак. М.О СРСР № 227 від 7 вересня 1962 р. я був звільнений у запас і командуванням військової частини направлений в м. Ригу. Слава Богу!

Провидіння Боже привело мене майже на поріг Духовної Семінарії, про яку весь час мріяв. Я мав щастя знову відвідувати семінарійний костьол і пильно приглядатися на студентів Духовної Семінарії під час св. Літургії.

Подякувавши Богові  в костьолі за опіку наді мною за 37 місяців служби в армії, я звернувся у військовий комісаріат з просьбою, щоб взяли мене на військовий облік. В цьому мені відмовили, мабуть, відповідні державні органи знали, що я мав намір вступити в Духовну Семінарію. Відповідно з державним законодавством без прийняття на військовий облік, у паспортному столі не прописували. Відмова прийняти мене на військовий облік, а також відмова в моїй прописці в Ризі дуже мене засмутила і завдала багато несподіваних проблем. Мені, а також моїм добродіям потрібно було ще більше стукати до Божого Милосердя, випрошуючи допомогу в моїй поважній справі – покликанні до духовного стану.

Після ревних моїх молитов і благословення Божого, я був взятий на військовий облік 16.01.1963 р. і після цього прописано. Я став рівноправним громадянином Латвії і вже міг оформитися на роботу або на навчання в Ризі. Тут виконалися слова Ісуса Христа, який сказав: “Просіте ж – і ви одержите, щоб радощів ваших було вщерть” (Йн 16,24).

Богу нехай буде подяка! Бог був зі мною! 24 січня 1963 року “учебным комбинатом Министерства строительства Латвийской ССР зачислен на 3-х месячные курсы по подготовке машинистов башенных кранов. Приказ №19 от 23.01.1963 г.”.

“8.04.1963 г. окончил курсы машинистов башенных кранов. Приказ № 57 от 8.04.1963 г.”.

“25.04.1963 г. Рижским трамвайно-троллейбусным управлением принят учеником водителя троллейбуса. Приказ № 63 от 27.04.1963 г.”.

Після закінчення вищезгаданих курсів “4.07.1963 г. переведен водителем тролейбуса третьего класса. Приказ № 263 от 5.07.1963 р.”.

Працюючи водієм тролейбуса, я продовжував багато молитися, відвідував семінарійний костьол, вивчав, як було вище згадано, необхідні мови для вступу в Семінарію. Будучи переконаним, що в цьому році з благословенням Божим мені пощастить вступити в Духовну Семінарію, я старався здати всі необхідні документи для вступу.

Від грудня місяця 1962 р. я проживав на квартирі, в однієї старенької, побожної бабусі. В одній маленькій кімнатці разом зі мною проживав мій односельчанин Юзеф Свідніцький, який теж палав великим бажанням стати священиком. Проживаючи на квартирі, ми готували самі для себе їжу, прибирали кімнату, прали білизну тощо. Разом з Юзефом ми готувалися до вступу в Духовну Семінарію.

Настав для мене довгоочікуваний, благословенний день. В кінці серпня 1963 р. адміністрацією Духовної Семінарії я був запрошений в семінарію, де було сказано, що потрібно буде разом з ректором іти до уповноваженого в справах релігії зі своїми документами на співбесіду. У мене виникло питання: “Що я буду йому говорити і як відповідати на його запитання?”. Тоді прийшли мені на допомогу слова Ісуса Христа, який сказав: “... не журіться, як або що вам говорити, - дано буде вам на той час, що маєте говорити, не ви бо будете говорити, а Дух Отця вашого в вас говоритиме” (Мт 10,19-20).

Того дня ректор Духовної Семінарії професор Козловський Леонард (1915 р. народження) разом з нами, трьома кандидатами (двох з Вінницької області, Ян Сніжинський і я, а також Станіслав Адамович, з Латвії) пішли до уповноваженого в справах релігії при Міністерстві Латвійської РСР.

Після здачі ректором наших документів, уповноважений кожного з нас окремо “екзаменував” і “випробовував”, проводячи з нами відповідну співбесіду. Між іншим, уповноважений весь час наголошував, що ми вибрали собі неймовірно важкий шлях, бо нам потрібно буде зректися усього, навіть родинного щастя, відмовитися від своєї рідної мови, навіть України, що будемо змушені працювати священиками тільки в Латвії і розмовляти тільки латиською мовою. Тим самим уповноважений старався нас залякати, сподіваючись, що ми відмовимося від такої поважної справи – стати священиком. Вислуховуючи його “повчання”, я в душі просив Бога дати мені розсудливості, щоб нічого зайвого не сказати, пам’ятаючи слова Ісуса, який сказав: “Хай буде ваше слово: Так, так. Ні, ні, - а що більше цього, те від лихого” (Мт 5,37). Після довгих і переконливих умовлянь чиновника, який не отримав жодного результату, ми залишили кабінет уповноваженого в справах релігії.

Продовжуючи працювати водієм тролейбуса, я безнастанно в своїх молитвах просив Божого благословення для вступу в Духовну Семінарію, не втрачаючи надії на Божу допомогу. Принагідно хочу згадати про видатну подію в історії всього людства, а саме, про прихід на світ Месії, Спасителя світу Ісуса Христа.

У св. Євангелії про народження Ісуса Христа між іншим читаємо, що вночі в чистім полі, де перебували пастухи на сторожі коло своїх отар, ангел Господній звіщає їм велику радість: “Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь” (Лк 2,9-11).

Ангел звістив велику радість не володарям і сильним цього світу, а власне бідним і вбогим пастушкам, пастушкам з сильними руками і простими рисами обличчя, може з охриплим голосом від постійного крику за вівцями. Я глибоко впевнений, що як євангелічним пастушкам, так і мені, в перших числах вересня адміністрація Ризької Духовної Семінарії “звістила велику радість” (порів. Лк 2,10), що мене зараховано у Вищу Духовну Семінарію.

Разом зі мною було зараховано Яна Сніжинського з Браїлова Вінницької області, який в даний час душпастирює у Кам’янець-Подільській дієцезії. Третього кандидата з Латвії, Станіслава Адамовича, уповноважений в справах релігії не дозволив прийняти в Духовну Семінарію, мотивуючи тим, що він біля 15 років працював учителем у школі. Без сумніву можна думати, що прийняття вчителя, було би великою ганьбою для ідеолого-атеїстів.

Мене прийнято в Духовну Семінарію! Це велика благодать Божа. Я відчув велику радість у серці, про яку неможливо описати. Зі слізьми радості я дякував Богові за Його доброту, милосердя і опіку наді мною, пригадуючи слова Щасливої Богородиці Марії, яка мовила: “Величає душа моя Господа, і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм, бо він зглянувся на покору” слуги свого (Лк 1,46-48).

Склавши подяку Богові, я відразу подав заяву на власне звільнення з роботи. 5.09.1963 р. в моїй трудовій книжці зроблено останній запис: “Уволен по собственному желанию” з посади водія тролейбуса. “Приказ № 359 от 3.09.1963 г.”.

Тоді всі мої думки були спрямовані в Духовну Семінарію.

Забравши з тимчасової квартири своє “багатство”: ковдру, простирадло, подушечку, рушник і дещо інше, я трамваєм поїхав на вулицю Київську 16, де знаходилась Духовна Семінарія. “Оmnia mea, mecum porto”.

Інспектор Ризької Вищої Духовної Семінарії о.Станіслав Зепс, зустрівши мене з великою радістю,впровадив до приміщення Семінарії,де визначив для мене місце. З того моменту у моєму  серці запанував мир Господній, спокій та велика радість.

Те, чого довгий час прагнуло моє серце, дав мені Добрий Бог. Слава Всевишньому! Я вже у Тихому Назареті!  

Боже, благослови мене! Мати Божа, будь зі мною !

2.    О. Антоній Хоміцький, ”Патріарх” України

В роки мого перебування в Ризі і рядах Радянської Армії у Мурафі душпастирював отець Антоній Хоміцький. Про його життя і діяльність коротко хочу згадати.

В 1958 році до Мурафи перевели священика Антонія Хоміцького, котрий працював тут понад 30 років і був знаний на всю Україну, як Патріарх усіх римсько-католицьких священиків. За порадою до нього їхали священики з різних костьолів. Багатьох своїх парафіян підготував до навчання у Духовній Семінарії[8].

Священик Антоній Хоміцький народився 9 квітня 1909 року в Самулках Великих біля Бялегостоку. Висвячений на священика 15 червня 1935 року у Луцькій катедрі. Є пам’ятні образки з його рукоположення в священики і урочистої першої Св. Меси[9].

Після рукоположення в священики працював вікарієм у Рівному на протязі двох років. На 28 році свого життя був пробощем у парафіі св. Варвари у Клесові (деканат Сарни)[10]. Під час окупації отець Хоміцький, крім праці в Клесові, обслуговував ще Сарни, Томашгород, Рокітна і Левачі[11]. Під час війни допомогав усім, незалежно якої вони були нації і віросповідання. Допомогав радянським партизанам, лікував поранених партизан, постійно підтримував контакт з партизанським  загоном[12].

На початку 1945 року отець Антоній був заарештований. Костьол і плебанію в Клесові пограбовано і знищено[13].  В той час у в’язниці знаходилося 14 священиків з Луцької  дієцезії, серед них був і отець Антоній Хоміцький. Він знаходився у в’язниці в м. Рівному. Отець Антоній був засуджений за свою активну душпастирську діяльність, за допомогу людям, допомогу і опіку над сиротами. Знайшлися фальшиві  свідки, які несправедливо свідчили проти нього. Під час слухання його судової справи 6.02.1946 року акт оскарження проголошує, що священик Хоміцький не дозволяв людям виїжджати в Польщу, говорив проповіді супроти радянської влади і намовляв бити православних, щоб приймали католицьку віру. За таким фальшивим звинуваченням був засуджений на 10 років примусових робіт у Воркуті і на 5 років позбавлений права громадянства з конфіскацією власного майна.[14]

Після прибуття в табір “Печорское ж-д стр-во и лагерь МВД СССР” працював у дуже важких умовах: вивозив дерево з лісу, копав тунель для проведення залізничної колії[15].

Над ним дуже знущалися, часто цілими годинами стояв з піднятими руками, часто били його головою об стіну. Бувало, що у камеру повертався скривавлений[16].

Брат отця Антонія Францішек, старався про його звільнення, але безрезультатно. І лише тоді, коли Емілія Рутківська (пізніше законна сестра Кароліна) за великі кошти знайшла адвоката Сарненського і при допомозі свідчення радянського полковника МВД В. В. Кочеткова, який посвідчив, що дійсно під час війни священик Хоміцький допомагав радянським партизанам[17], ... через 14 місяців ув’язнення 27 квітня 1947 року був звільнений[18].

З Воркути отець Хоміцький повернувся в Клесове, але там знайомих не знайшов. Поїхав у Рівне і якийсь час замешкав у знайомих – родині  Волянських. Після кількамісячної перерви перший раз відправив св. Месу. До Польщі не виїхав, хоч деякі священики повиїжджали[19].

В 1947 р. отець Антоній отримав дозвіл на душпастирську працю в м. Полонному, що на Хмельниччині. Працюючи в м. Полонному, отець Антоній інколи з дозволу відповідних представників влади обслуговував віруючих в інших парафіях. Наприклад, в 1953 р. отримав дозвіл на трьохтижневу працю в м. Києві, там висповідав 1800 осіб і охрестив 500 дітей. В 1955 р. в Гречанах, що на Хмельниччині, за одну добу охрестив 550 дітей, через два дні пізніше, в Деражні охрестив 450 дітей[20].

З м. Полонного отець Хоміцький переїхав у Шаргород Вінницької області, де працював два з половиною роки (з 8 листопада 1955 р. до травня 1958 р.). Пізніше доїжджав у Шаргород з Мурафи, в яку приїхав в 1958 році. З Мурафи він доїжджав у Бар, що на Поділлі.

Принагідно згадати, що священики, котрі виходили з в’язниць чи поверталися з заслання, приїжджали до отця Хоміцького, який їм допомагав зареєструватися і знайти роботу. Щось подібне було з отцем Джепецьким, який повернувся зі заслання в 1965 р. Уповноважений у справах релігії зажадав від нього автобіографію в подробицях. Отець Антоній застерігав о. Джепецького не писати, але він не послухався застережень і написав про себе все в подробицях. Насамперед, представникам влади не сподобалося те, що він мав вищу богословську освіту, яку здобув у Франції і Бельгії, і був Доктором богослов’я. З цього приводу представники влади не дали згоди на реєстрацію священика Джепецького. Тільки тоді, коли цією справою зайнявся отець Хоміцький, світська влада зареєструвала отця Броніслава Джепецького в Шаргороді[21].

Отець Антоній Хоміцький свою душпастирську працю в Мурафі розпочав з катехізації, вчив людей розмовляти з Богом і послуху Його волі. В Мурафі також розпочав боротьбу з пияцтвом, яке в багатьох випадках було причиною розлучень і нещасть подружніх родин, сирітства дітей. Часто було так, що тим людям, котрі продавали горілку, і тим, що її вживали понад міру, якийсь час не давав розгрішення. А тим людям, котрі вже не могли без алкоголю, старався допомогти іншими засобами. (привозив ліки з Польщі і т.п.) Боротьба з алкоголізмом була не тільки словесною. Одного разу отець Хоміцький одягнувся в шати, як на святу Літургію і вийшов до вівтаря, а потім в костьолі, перед входом до вівтаря, ліг хрестом, кажучи: “Якщо я благаю вас не вживати алкоголю, а ви мене не слухаєте, то топчіть мене ногами”[22].

Під час Різдвяних свят та Воскресіння Христового отцю Хоміцькому потрібно було дуже багато працювати. Він мав намір з дозволу влади в святкові дні доїхати з душпастирською послугою до парафій в Барі, Лучинці, Шаргороді. В святкові дні потрібно було відслужити 4 св. Меси, а то й більше. Отець Антоній на протязі багатьох років душпастирської праці ввів такий розпорядок релігійних практик у костьолі, щоб після їх закінчення люди могли без запізнення йти до роботи. Отець Антоній разом з своїми парафіянами щоденно молився за живих і померлих священиків, а також про нові покликання до цього стану[23].

Для отця Хоміцького на першому місці завжди була людина, її потреби, клопоти, а потім все інше. Він мав велику шану до священства і священиків[24].

На початку своєї душпастирської праці, в м. Рівному, виконуючи функції вікарія, пізніше в Клесові – пробоща і в інших парафіях, до яких доїжджав, отець Антоній зумів здобути до себе велику довіру. Впроваджуючи зичливість, сердечність і добрий настрій, однак вимагав дисципліни[25]. Отець Антоній відзначався великою покорою, вважав себе тільки за знаряддя в Божих руках. Все робив з покорою і наголошував, що на першому місці покора, бо в ній все добре знаходиться. Священик повинен бути мужем молитви[26]. Ось таким ідеалом священства був отець Антоній. Потрібно додати також і те, що він був справжнім патріотом, котрий для Бога і Вітчизни міг віддати своє життя, не вагаючись.

Був противником несправедливості. Завжди в індивідуальних розмовах наголошував, якою повинна бути людина, а саме: доброю, чесною і завжди говорити правду[27].

Отець Антоній, після повернення з Воркути, міг виїхати у Польщу, але залишився серед людей, яким найбільше був потрібним. Повністю присвятив себе душпастирській праці, служив людям у сповідальниці, при вівтарі, часто день і ніч. Не раз у холоді та голоді хотів ще трохи черпнути сили в молитвах з часослова. Дуже часто його можна було бачити, як молився на вервиці. Найбільше любив і цінував молитву до Святого Духа. Завжди говорив, що в цій молитві просить про мудрість і розум для себе, щоб міг зробити правильний вибір в кожній важливій ситуації. Молитва для отця Хоміцького була найкоштовнішою вартістю, в чому переконував своїх парафіян. Про правдивий приклад молитви, який дав отець Антоній, можна переконатися з численних свідчень: ” ... після закінчення дня важкої праці, разом з отцем ставали навколішки, робили іспит сумління, потім відмовляли вечірні молитви”[28]. “Отець Хоміцький молився все своє життя, аж до кінця своїх днів. Завжди  відмовляв Розарій, а коли був важко хворий і сам не міг його відмовляти, то я молилась разом з ним вголос“[29]. В душпастирській праці був вимогливим, як до cебе самого, так і до парафіян. Це все формувало його шляхетність ще з дитинства. Він ріс і виховувався в сім’ї побожних та вимогливих батьків. В такій атмосфері він почув голос Божого покликання до священства. Першим і головним поштовхом, який вплинув на його духовне формування, була родина.

Отець Хоміцький мав чуйне серце. Він завжди спішив з допомогою до священиків, котрі знаходилися у в’язницях, і до тих , котрі вже були звільнені, але не мали засобів для існування[30].

На початку 90-х років важка хвороба підкосила здоров’я отця Хоміцького. В 1987 р. він вже не міг сам відслужити св. Месу, а тільки приймав участь у ній. В 1993 р. хвороба загострилася, отець Антоній не міг вже сам вставати, потрібно було постійно опікуватися ним. З великою любов’ю і сердечністю ним опікувалися добрі парафіяни.

Відчуваючи швидкий кінець свого життя на цій долині сліз, отець Антоній записав на магнітофонну плівку прощальну промову-заповіт.

Отець Антоній помер 13 травня 1993 року. В похоронній урочистості брали участь єпископ Ян Ольшанський, єпископ Маркіян Трофім’як та також понад 100 священиків, монахині, клірики з Городоцької Вищої Духовної семінарії і велика кількість людей[31].

Завдяки святобливим священикам отцю Дажицькому і отцю Хоміцькому, з благословенної Мурафи вийшли священики: Віталій Кучер – душпастирює в Польші, Францішек Карасевич – висвячений для Латвіі –в м. Городку, що на Поділлі, Броніслав Бернацький –теперішній єпископ, перший ординарій з часу встановлення Одесько-Сімферопольської дієцезі, Йосип Свідніцький – в Мурафі, Владислав Завальнюк – у Білорусії, Станіслав Шуляк – у Гайсині , Віктор Антонюк, Анатолій Шпак, Йосип Павлюк, Віктор Шевцов. Багато із Мурафи вчаться на священиків у Городоцькій Вищій Духовній семінарії. Слід відзначити про костьольний хор, відомий католикам усієї України, Польщі, а зрівнятись із ним може хіба що хор кафедрального собору у Львові. Коли у Мурафі грає старовинний орган на 18 регістрів часів графа Потоцького (єдиний, що зберігся в Україні), ллються чистим золотом дужі і ніжні голоси співаків та співачок, складаючи хвалу Богові, здається, що в храмі немає даху, тільки небо, одне-єдине, чує і приймає цей піднесений спів[32]...

         Думаю, що читачеві буде цікаво дізнатись про те, як пануючий режим, можновладці різного гатунку намагалися принизити, а навіть очорнити та звести наклеп на настоятеля храму о. Антонія Хоміцького та інших священиків в очах віруючих.

         Про це засвідчує хоч би такий надрукований матеріал:

Шаргородська районна газета «За комунізм» 24 листопада 1960 р. надрукувала статтю завідуючого райвідділом культури Мацькова С. «Отруйний павук в чорній сутані». Не забув цей культуртрегер і відсутнього Дажицького. Йому він присвятив такі «теплі» рядки: «І саме тоді, коли гітлерівські недобитки тікали з України, їм назустріч вовчими стежками просувались виученики єзуїтів, виконуючи нове завдання Ватікану: «Поширювати серед населення «високі ідеали» католицизму». Серед цієї хижацької зграї був добре відомий в нашому районі ще недавній ксьондз мурафського костьолу Дажицький, який незадовго до появи на Шаргородщині відбував покарання за антирадянську діяльність на Житомирщині».

А далі : «Не тут родився і, як кажуть, хрестився ліпший друг і наставник Дажицького ксьондз Хоміцький, що нині править «службу божу» в Шаргородському костьолі». Автор особливо не підбирає виразів, характеризуючи о. Антонія; «Буре обличчя; ласкою, хитрістю перетягує до католицького лона; будь ласкавий, як голуб і підступний, як змія - такого принципу повинен дотримуватись істинний католик; в проповідях і діях Хоміцького багато протиріч, все частіше і яскравіше проявляються користолюбство, злісні випади проти рідних кожній нашій людині священних радянських законів; останнім часом Хоміцький відверто намагається розпалити ворожнечу між католиками і «недостойними»; в його проповідях все ясніше звучать націоналістичні нотки; на що тільки не йде духовний отець заради грошей; святий отець ненажерливий; дебелому, червоному як мідь, ксьондзу треба багато грошей; сам Хоміцький живе людською п’явкою».

Ображений священик звернувся з листом до уповноваженого Крижанівського П.М. і з фактами на руках спростував вигадки «позаштатного кореспондента». Подамо деякі відомості з цього документа: «Під час окупації я був тісно зв'язаний не з гітлерівцями, а з радянськими партизанами. Це можуть підтвердити ще живі двічі Герой Радянського Союзу генерал Ковпак, полковник Стехов С.Т., полковник Кочетков В.В. та інші. Коли в січні 1944 р. Червона Армія прийшла в Клесове, в мене на квартирі знайшли не фашистів, а партизан хворих на тиф і схованих від окупантів... Голова Мурафської сільради сказав мені, що в минулому році на Різдво, як ніколи раніше, сто відсотків дітей прийшли до школи і не було жодного прогулу на роботі, тому що під час нічної служби переконливо просив, щоб усі віруючі вийшли на роботу і дітей послали до школи...» і т.д. Зрозуміло, що «орган Шаргородського райкому Комуністичної партії України та районної Ради депутатів трудящих» спростування не надрукував.

Наприкінці 50-х років чітко і послідовно витримувався курс влади на максимальну ізоляцію римо-католицьких громад в Україні від зовнішнього католицького світу і процесів, що в ньому відбувалися. Зокрема, в плані заходів апарату Уповноваженого Ради у справах релігійних культів СРСР по УРСР на 1959 р. передбачалося: «Впродовж першого півріччя 1959 р. попередити всіх служителів цієї церкви, що в разі отримання ними яких-небудь вказівок Ватікана, вони повинні про всі ці розпорядження і листи негайно повідомити Уповноваженого Ради і виконувати їх лише після дозволу останнього. Невиконання цієї вимоги буде розглядатися як вияв нелояльності у ставленні до Радянської держави, що буде несумісним з перебуванням на реєстрації служителя культу».

З метою обмеження діяльності служителів католицького культу, активу релігійних громад та їх впливу на вірних, органами влади широко застосовувалися і методи безпосереднього втручання у внутрішньоцерковні справи. Відомо, що традиційним для Римо-католицької церкви було існування ряду гуртків та груп віруючих /‹‹ружанців», «терцаріїв»/, які складали важливий і невід'ємний атрибут внутрішнього устрою громад. На них покладалися завдання оформлення костьолу та колони під час релігійної процесії, підготовки дітей до першого причастя та помічників ксьондза, що прислуговували йому під час служби, розповсюдження текстів молитв та ряд інших обов'язків. Безперечно, діяльність подібних об'єднань за своїм характером обумовлювала особливу причетність і відповідальність вірних за стан справ релігійної громади, що не могло не турбувати владу на місцях. До того ж, існування подібних структур поряд з виконавчими органами громад не передбачалося діючими положеннями про релігійні культи. Тому цілком зрозумілими виглядають вимоги, що містилися у листі П.Вільхового, направленого 16 березня 1959 р. уповноваженим ряду областей республіки. В ньому настійно рекомендувалося вжити невідкладних заходів до виявлення та ліквідації подібних релігійних об'єднань; ксьондзів та виконавчі органи за «порушення» радянського законодавства про культи знімати з реєстрації, а громади розпускати.

У роки чергового наступу на релігію віруючий, який вступав до громади, мусив писати заяву не тільки до свого виконавчого органу, а й до Вінниці, уповноваженому.

Становище Церкви, ії вірних та священослужителів часів «розвинутого соціалізму» засвідчує матеріал, надрукований в атеїстичному журналі «Людина і світ» № 1 за 1974 рік і передрукований районною газетою, яка стала іменуватись «Комунар», 24 січня 1974 року. Стаття називалась «В костьолі та навколо нього». Автор - Д. Корецький.

З'явилася вона за допомогою якогось Хоми Шаляревича /скоріше всього псевдонім - від авт./ з Мурафи. Подамо ії з деякими скороченнями:

«Восени минулого року в місті Шаргород на Вінниччині помер ксьондз Броніслав Джепецький. Небіжчику було за сімдесят, та й здоров'ям він не міг похвалитись. Здавалось, слід би відслужити заупокійну месу і поховати померлого служителя культу. Але католицьке духовенство використало смерть отця Броніслава, як засіб розпалити релігійні почуття, зміцнити підупалу віру.

Організатори похорону продумали всі деталі, аби надати йому помпезності і водночас відкрито пропагувати релігію. Участь у похоронах «заїжджих» ксьондзів, казання похвали, весь ритуал мав на меті збудити емоції парафіян.

Слуги божі ніби змагалися один з одним, розписуючи «заслуги» небіжчика. Та без перебільшення можна сказати, що найкрасномовнішим був ксьондз з селища Мурафи Антоній Хоміцький. Він так уболівав, що у багатьох бабусь навіть «вибив» сльозу.

Мабуть, не варт було згадувати про кончину старенького ксьондза, якби в цьому факті так виразно не виявилося ставлення католицького духовенства до сучасного життя.

Авторові цих рядків довелося наочно пересвідчитися в багатьох нововведеннях, запроваджених у католицьких храмах. Приміром, у мурафському костьолі місцем, де ксьондз проводить відправи, є модернізована кафедра, котру повернуто лицем до віруючих і переміщено на кілька метрів ближче до пастви.

Католицьке духовенство більше уваги нині приділяє проповіді, яка зайняла центральне місце в богослужінні, безпосередньо звертається до віруючих, напучує їх усіма засобами.

Аби осучаснити відправи, посилити їх емоційний вплив, у деяких костьолах транслюються через підсилювачі магнітофонні записи релігійних псалмів, а то й цілі меси. Поширення релігійності, культові дії в нових формах усе більше входять у практику богослужінь.

Читач нашого журналу X. Шаляревич у своєму листі до редакції розповідає про ксьондза мурафського костьолу Антонія Хоміцького, який намагається втримати віруючих у лоні релігії тим, що весь час проповідує на мирські теми. Він же занотував релігійні події, які відбулися в костьолі селища Мурафи протягом 1972 і першої половини 1973 року. Ось окремі уривки із цих записів:

«13 лютого 1972 р. Ксьондз Хоміцький оголосив, що 14, 15, 16 лютого виконуватиметься обряд «бержмовання». А картки видаватимуться лише тим католикам, котрі складуть іспит на знання елементарних молитов і знання катехізісу.

19 березня. Оголосили, що 25 березня будуть відпусти в костьолах Жмеринки і села Черінівці Могилів-Подільського району. Усі парафіяни одержали запрошення на богомілля.

1 квітня. У своїй проповіді ксьондз Хоміцький висміював підлітків, які сповідуючись, каялися в тому, що в школі співали світських пісень, декламували вірші, дивилися телевізійні передачі, грали в доміно. «Хто ж забороняв вам культурні розваги» -наголосив панотець.

4 червня. Оголошено, що відбуватиметься урочиста перша меса молодого ксьондза Броніслава Бернацького, родом із села Травни. У відправі взяли участь вісім служителів культу. Ксьондзи стояли біля спеціальної брами в оточенні дівчат, зодягнутих в усе біле, з кошиками квітів у руках. Кругом них - асистенти з хоругвами і парафіяни...

Броніслав вийшов з автомашини в повному облаченні. Вмить його взяли під балдахін, під ноги сипали квіти.

У великих дверях костьолу серед зустрічаючих була його мати. Вона вручила своєму синові дерев'яного хреста. Коли передавався цей символ, ксьондзи хвалили матір Броніслава, що виховала такого сина, який зрікся усього світського й заприсягався не спокушатися ніякими мирськими принадами аж до самої смерті...

Вся церемонія обряду - проповіді, співи, гра органа були спрямовані на максимальне збудження емоцій і релігійного екстазу».

Перервемо нотатки нашого читача, аби навести кілька характерних фактів з релігійного життя парафіян селища Мурафи. 28 грудня 1972 року в костьолі грала радіола. Звучали псалми на теми різдвяної містерії та інших біблійних сюжетів. Ксьондз Антоній Хоміцький приятелює з місцевим православним священиком Цимбальським. Католицький служитель не раз був на відправах у церкві, не забороняє католикам одружуватися з православними, у проповідях закликає до дружби й миру.

Після утрені в неділю отець Хоміцький збирає біля себе дітей і вчить їх послуху, моралі і «трохи»..- катехізису. Але це «трохи» -мета щиросердних бесід панотця. А 10 грудня 1972 року ксьондз оголосив, аби протягом усього місяця дорослі утримувалися від сповіді й дали місце дітям.

Занепокоєння майбутнім католицизму, яке виказує Антоній Хоміцький, підмічає й автор нотаток Хома Шаляревич. Він пише:

«28 грудня 1972 року Хоміцький звелів батькам привести їхніх дітей до костьолу, коли відзначатиметься день побиття Іродом немовлят. Наступного разу панотець знову заохочував присутніх на богослужінні приводити дітей, наказав аби дорослі не займали місць біля вівтаря, бо вони, мовляв, для юного покоління».

13 червня 1973 року ксьондз Хоміцький відзначав свої іменини. Заздалегідь сповістили про цю подію віруючих навколишніх сіл. Броніслав Бернацький відслужив месу за здравіє отця Антонія. Але центральною подією богослужіння був виступ десятирічної дівчинки з села Чернівці /хтось із прочан її привіз і завчасно підготував, мабуть, погодивши це з отцем Антонієм/.

Одягнена в усе біле, дівчинка з дитячим запалом говорила про щастя мати такого ксьондза, як отець Антоній Хоміцький. Звісна річ, отака «декламація» викликала сльози зворушення в багатьох парафіян.

Хоміцький стояв збоку і ніби не втручався. Але відчувалося, що все діялося за його режисурою.

Кульмінацією спектаклю в костьолі був момент, коли панотець усім роздавав цукерки, пряники і півники ...».

Парафіяни направили 27 січня 1974 р. листа до уповноваженого Кривчака Г.В., в якому з обуренням писали про те, що ніякого Хоми Шаляревича в їхній громаді немає і що факти перекручені, а то й просто брехливі[33].

Ось так, пильне око ”сильних цього світу”, армія атеїстів-ідеологів стежила за кожним кроком священика, та за його душпастирською діяльністю. Контроль за священиком здійснювали працівники апарату уповноваженого, члени районної і сільської комісії сприяння, особи з числа партійного і радянського активу. Їм також допомагали органи внутрішніх справ.

Тож про переслідування і страждання учнів Христа святий Апостол Павло у своєму другому посланні до Тимотея пише:”Усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані”. (2 Тимот. 3,12).

А Ісус Христос сказав:”Слуга не більший від пана свого. Переслідували мене- переслідуватимуть і вас”. (Йоан 15, 20).

Якщо Ісуса, нашого Спасителя, переслідували, то що ж дивного, що Його учнів переслідуватимуть; бо “учень не є понад учителя”. (Матей 10, 24).

“Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі “. (Матей. 5. 10, 12).

3.     Життєвий шлях о. Свідніцького

Отець Прелат Йосиф Свідніцький народився 25 грудня 1936 р. в с. Возневці Шаргородського р-ну Вінницької обл. В 1948 р. він пішов до школи. Його дитинство проходило в період великих переслідувань за релігійні переконання в колишньому Радянському Союзі. Він з дитинства знав, що таке голод і важка праця. Його батько помер з голоду, а мама була вимушена, після закінчення ІІ-ої Світової війни, їздити в Західну Україну за шматком хліба, щоб прогодувати своїх дітей.

Йосиф вчився і працював у важких умовах. Він закінчив Ново-Мурафську середню школу в 1958 р. Принагідно хочу згадати його дошкільні роки. Батько Йосифа не хотів вступати до колгоспу, за це всю їхню родину вигнали з власної оселі. Ситуація була безвихідна, бо вони не мали з чого жити. Злидні та голод заглядали їм в очі. Нарешті батькові вдалося влаштуватися на роботу в цегельні, а мама займалася оштукатурюванням будівель. Коли мати штукатурила конюшні, то садила свого маленького синочка в жолоб. Коні обнюхували його, а коли він плакав – облизували сльози. Маленький Юзек гладив їх по ніздрях, тягнув коней за вуха. Коні фурчали, насторожували вуха, піднімали голови, але ніколи не скривдили маленьку дитину. Ніби розуміли, що це безневинне,беззахисне, голодне дитя. Коли мати садила дитя в жолоб, коні вітали його іржанням, а коли забирала його до дому, то повертали за ним свої голови. Під час німецької окупації родина Свідніцьких повернулася до своєї хати. Як тільки окупантів прогнали з Поділля, то радянська влада знову вигнала їхню родинуз власної оселі. Тоді вони були вимушені поїхати за десятки кілометрів до бабусі.

До революції у цьому селі був фільварок, а за часів радянської влади – радгосп. Їхня родина прожила в бабусі понад чотири роки. Так минали дитячі роки майбутнього священика. В їхній родині народилося семеро дітей, але вижило тільки троє. Йосиф Свідніцький був охрещений у віці семи років (1943 р.) у парафіяльному костьолі Мурафи. В ті часи в Мурафі на протязі багатьох років не було священика.

На Поділлі від 1946 р. до осені 1947 року панував страшний голод. Причиною його був неврожай. З голоду помер батько Свідніцького та багато інших мешканців села Мурафи.

Релігійні почуття пробудила в о. Свідніцького його старша важко хвора сестра, котра три роки не вставала з ліжка. Вона багато читала релігійних книг, багато молилася до Матері Божої Невпинної Допомоги, благаючи про здоров’я для себе. Біля її ліжка часто збиралися діти, між ними був і маленький Йосиф. Вона розповідала їм про Бога, про святих, про різні чудеса, вчила правд віри.

Навчаючись у школі, мешкаючи неподалік костьолу, Йосиф цікавився релігійним життям, молився, прислуговував біля вівтаря. Читати польською мовою його навчила старша сестра. В ті часи в Мурафському костьолі не було священика і міністранти виносили до вівтаря орнат і месал (літургійну книгу), засвічували світло. Йосиф в той час також був міністрантом.

В 1953 році в Мурафу приїхав о. Войцех Дажицький, який працював тільки три роки, бо представники радянської влади вигнали його з Мурафи. Доводилося їздити до костьолу за 30 км. до Жмеринки.

Одного разу, будучи там в храмі, Йосиф мав нагоду порозмовляти з о. Войцехом Ольшевським про свій намір вступити до семінарії в Ризі. Священик познайомив його з монахинями – гоноратками, котрі працювали в Ризі. Вони допомогли Йосифові і мені приїхати до Риги після закінчення середньої школи в 1958 році. Деректор Мурафської середньої школи, дізнавшись про наміри своїх учнів вступити у Ризьку Духовну Семінарію, провів відповідну роботу з педколективом з метою перешкодити цьому наміру. Дирекція школи агітувала Свідніцького вступити в Київський будівельний інститут. Йосиф зрозумів, що це не є доброзичливість директора, а політичний наказ, щоб перешкодити вступу у Духовну Семінарію.

Тоді Свідніцкий зрозумів, що його намірам вступити до Семінарії будуть чинитися перешкоди. Згодом він вступив до Київського будівельного інституту, де провчився з вересня до березня 1959 року. Пізніше він покинув інститут і поїхав до Риги, де працював на залізничній колії. Жив у вагончиках для робітників залізничної станції.

1 жовтня 1959 року був призваний в Радянську Армію. Свідніцький служив у радіо-локаційних військах, в Мурманській області, в Кандалакському р-ні, с. Алакурти, 18 км. від Фінського кордону.

Його мати була інвалідом ІІ групи і клопотала про звільнення сина з армії, бо вона не мала засобів до існування. Сам Йосиф, будучи воїном, просив Бога про звільнення з армії. Через деякий час з Ленінградського військового округу надійшло розпорядження про звільнення Йосифа Свідніцького з армії, і 10 серпня 1960 року він був демобілізований. З армії Свідніцький відразу поїхав у Ригу, потім відвідав маму у Вінницькій області. Незабаром він повернувся в Ригу, де працював і заочно готувався до вступу у Ризьку Духовну Семінарію.

Через рік Свідніцький подав документи, але радянська влада не дала на це згоди. В ті часи такий дозвіл був обов’язковим, щоб кандидат міг розпочати навчання в Семінарії. Свідніцький був вимушений вчитися заочно. Він діставав різні необхідні посібники для засвоєння програми з філософії та богослов’я. По черзі ходив до професорів та здавав екзамени. На протязі кількох років він здав екзамени зі всіх дисциплін.

Згодом працівники КДБ довідалися про заочне навчання Свідніцького в Семінарії. Одного разу офіцер КДБ прийшов на роботу до нього. В той час, він працював на крані, в Ризькому порту. Кадебіст запросив Йосифа в готель, де на нього чекав капітан КДБ, котрий відразу сказав: “Ми знаємо, що ти ходиш у семінарію і здаєш екзамени. Чи хотів би вступити в семінарію? ” Йосиф відповів: “Так .” Тоді вони запропонували допомогти зі вступом до семінарії, з умовою співпрацювати з ними. Йосиф відразу відмовився від цього.

Його викликали ще кілька разів на подібну зустріч. Одного разу протримали від 16 до 21 години. Накінець Йосиф сказав їм, що немає можливості з ними зустрічатися, повинен бути на роботі в порту.

Невдовзі з’явилося нове звинувачення щодо Свідніцького, згідно з яким він нібито підпалив склад. КДБ знову не давав йому спокою і часто викликав на співбесіди, які тривали цілими годинами. Тоді Свідніцький був вимушений перервати заочне навчання в Духовній Семінарії. На два роки, щоб приспати увагу КДБ до себе.

В 1966 році його офіційно прийняли в Ризьку Духовну Семінарію. Кадебіст, котрий “піклувався” Свідніцьким, під час прийняття кандидатів у семінарію був у відпустці. Повернувшись з відпустки, вищезгаданий кадебіст став чинити тиск на семінарійне духовенство з метою виключення з семінарії Свідніцького, який вже навчався з вересня по грудень 1966 року.

1 вересня в 1971 році у житті Свідніцького сталося чудо – про яке він мріяв і просив Бога довгі роки – Йосиф отримав усі нижчі свячення і свячення субдияконату з рук єпископа теперішнього кардинала Вікентія Сладкевича. 11 вересня 1971 року ввечері він таємно отримав дияконат і був рукопокладений у священики, в присутності о. Йосифа Турбовича, пізнішого префекта семінарії.

Після рукопокладення в священики, о. Свідніцький поїхав в Мурафу, де пробощем був о. Антоній Хоміцький. О. Антоній зібрав біля 20 осіб, яким можна було довірити таємницю нововисвяченого о. Свідніцького. В їхній присутності, в костьолі, за закритими дверима о. Йосиф 16 вересня відслужив свою першу Св. Месу, на котрій була присутня його рідна сестра, яка перший раз побачила свого брата як священика.

Другу Св. Месу о. Йосиф відслужив у священика Дажицького, а третю – в Городку, де в той час я був пробощем парафії. Уділив Приміційне благословення. О. Йосиф відслужив Св. Месу за закритими дверима.

Тоді ми з ним домовилися, що коли він буде приїжджати в Городок, то допомагатиме мені в душпастирстві. Це було перед Різдвом Христовим 1971 року. Для о. Йосифа Городок був першою парафією, в якій він неофіційно працював як душпастир, допомагаючи мені задовольнити потреби віруючих.

О. Свідніцький знаходився в Городку по 2-3 тижні, сповідаючи людей. Для о. Йосифа в Городку були щасливі дні, наприклад, у 1973 році перед Великоднем в один день з 7⁰⁰ до 23³⁰ він висповідав 311 осіб. Потрібно згадати, що о. Свідніцький на протязі 4 років висповідав в Городку близько 12 тисяч чоловік. Він радів та дякував Богу, що до св. сповіді приступало багато молоді, особливо студентів. В той час о. Свідніцький був студентом 5 курсу Ленінградського залізничнодорожного інституту. О. Йосиф старався пояснити молодим людям: “... релігія – це дар премудрості Божої. Якщо видатні вчені згинали коліна перед Ісусом Христом, публічно визнаючи свою віру в Єдиного Бога, то чому вам, студентам, не наслідувати їх? “.

В 70-х роках у Городоцькій каплиці за вівтарем, у кам’яній стіні, товщиною біля одного метра, знаходився таємний конфесіонал, у якому сповідали священики, які були позбавлені світською владою права на душпастирство. В такій сповідальниці з Божого благословення мав велику ласку сповідати о. Свідніцький. Пенітенти з великим задоволенням йшли до нього сповідатися, бо бачили в ньому доброго порадника і святобливого духовного отця. Люди в Городку називали його “Дрога сьостро”, бо він звертався до кожної пенітентки “дрога сьостро”, а до пенітента – “дрогі брацє”. Мало хто зі священиків у Ризі знав, що Свідніцький – священик. Про його свячення здогадувався один старий священик, якому о. Йосиф прислужував як міністрант і продовжував прислуговувати на Св. Месі, у костьолі св. Альберта. О. Йосиф, прислуговуючи, не приймав Св. Причастя, бо відправляв Св. Месу в своєму помешканні о 5 годині ранку.

О. Йосиф, будучи священиком, продовжував співати в церковному хорі в храмі Матері Божої Скорботної у Ризі, також він працював на крані в порту. Деякі віруючі здогадувалися, що він священик. Навіть працівники КДБ питали о. Свідніцького чи він справді священик і казали йому, що така звістка дійшла до них і що немає “ дыма без огня”.

В 1972-73 роках о. Свідніцький почав виїжджати в Білорусію і Україну, щоб допомагати священикам у душпастирській праці. Він сповідав людей у закритих сповідальницях, у вигляді закритої шафи з боковими віконцями.

Влітку 1972 року о. Йосиф 11 разів літав рейсом Рига – Київ. Коли справа торкнулась виїзду о. Свідніцького на Україну в 1973 році його викликали до себе кадебісти і запитали: “Ти священик чи не священик?” Він відповів: “Так, я священик.” “Хто тебе висвятив?” – запитали його кадебісти. “Це таємниця,” – відповів о. Свідніцький. Вони наказали йому виїхати в Україну. О. Йосиф запитав їх: “Куди я поїду, хто мене прийме на роботу? Світська влада не затверджує мене як священика”. Тоді вони змінили тему розмови і сказали: “Ти вчишся на 4 курсі інституту.” О. Йосиф відповів: “Якщо мені не буде можливості працювати священиком, тоді буду змушений працювати інженером. Якщо дозволять працювати священиком, покину навчання в інституті.” В 1973 році о. Свідніцький поїхав на сесію. Св. Месу він відправляв щоденно о 5–ій годині ранку. В той час з України до Ризької курії приїхала делегація, котра просила священика. Це були люди з Житомира та Новограда Волинського. Священик Пуятс, працівник курії, порадив їм звернутися до о. Свідніцького.

Він дав згоду, але з умовою, щоб був дозвіл від єпископа на його виїзд, хоча б усний. Такий дозвіл отримали. Після приїзду в Житомир, о. Свідніцький був вимушений звернутися до світської влади, але його відразу затримав кадебіст, сказавши, що хоче передати “привіт” від свого колеги з Риги. Тоді він завів о. Йосифа до військової прокуратури, де його тримали дві години, вимагаючи згоди на співпрацю з ними. О. Свідніцький відповів їм: “Якщо вам “неугодно”, щоб я працював тільки душпастирем, то я повернуся в Ригу.” Після такої відповіді кадебісти відпустили його.

Після цього о. Йосиф розпочав офіційне душпастирство вікарного священика в Житомирській парафії. Представник у справах релігії радив йому сидіти тихо і спокійно працювати.

Багато молодих людей приходило на Богослужіння, слухали проповіді, приступали до св. Сповіді. Це занепокоїло світську владу. Люди, які відвідували музей, що знаходився обіч костьолу, заходили і до храму. О. Свідніцький майже завжди старався з ними поговорити на релігійну тематику. Багато молодих людей наверталося до Бога. Це не подобалося світській владі. Світська влада частіше стала викликала о. Йосифа до КДБ, звинувачуючи його в проголошенні проповідей, які характеризували як пропаганду та виступ проти радянської влади, підбурювання людей.

Кадебісти викликали о. Йосифа часто, та він не ходив до них. Одного разу його затримали на вулиці і сказали: “Якщо не будеш приходити до нас, то за тобою приїде “чорний ворон”, погрожуючи йому ув’язненням і засланням... Пізніше о. Свідніцький написав листа, що більше до них ходити не буде. Після цього він працював в Житомирі ще півтора місяця.

20 січня 1976 року представник влади викликав о. Свідніцького та парафіяльний комітет і “двадцятку”, він проінформував, що з сьогоднішнього дня о. Йосиф не може працювати в Житомирі.

Хочу наголосити, що о. Свідніцький у Житомирі працював пастирем з великою ревністю, не шкодуючи сил. Своєю працею, святобливим життям і проповідями він навернув до Бога багато людей, особливо молоді. Ревна душпастирська праця о. Йосифа була не до вподоби атеїстичній системі, за що після року праці уповноважений у справах релігії відібрав у нього довідку. Тим самим він позбавив його права на офіційне виконання обов’язків священика у м. Житомир.

21 січня 1976 року о. Свідніцький приїхав у Городок. Від серпня 1975 року я важко хворів, і Голозубинецька парафія, яку я обслуговував, була без священика. Уповноважений у справах релігії по Хмельницькій області, щоб задовольнити прохання голозубинецьких парафіян, дозволив о. Свідніцькому виконувати душпастирську працю в цій парафії на протязі 12 днів. Голозубинецькі парафіяни прийняли його дуже люб’язно і з великим задоволенням. Поспішали до костьолу на Св. Літургію, уважно слухаючи його проповіді. На Богослужіння приходило біля 800 осіб.

Радість парафіян була короткотривала. Уповноважений у справах релігії по Хмельницькій області, довідавшись, що о. Свідніцького в Житомирській області світська влада позбавила права обслуговувати віруючих, негайно 3. 02. 1976 року відібрав у нього довідку і заборонив обслуговувати Голозубинецьку парафію.

О. Йосиф відправляв Св. Месу вдома, ходив до костьолу і співав з людьми в костьольному хорі, водночас працюючи сторожем. В Житомирі молодь продовжувала часто зустрічатися з о. Свідніцьким. Все це дуже не подоблося світській владі. Згодом у Житомирській парафії між людьми з’явилася чутка, що, мовляв, о. Свідніцький не священик. Таку брехню між віруючими сіяли особи, які вороже ставилися до релігії, Церкви, священиків. Більшість людей в цю плітку не вірили і продовжували клопотатись, аби о. Свідніцький залишився у Житомирській парафії. Щоб мати можливість легально працювати священиком, о. Йосиф був вимушений виїхати за межі України. Перед від’їздом він звернувся за порадою до о. Йосифа Кучинського, порозмовляв з ним. О. Кучинський дав йому пораду, а також дав адресу в Казахстані, де раніше після ув’язнення, працював сам. 7 листопада 1976 року, в супроводі знайомого клірика, котрий добре знав місцевість у Казахстані, де проживали католики, о. Йосиф поїхав до Казахстану. Там він зустрічався з багатьма католиками, котрим була необхідна душпастирська послуга. На жаль, він не зміг залишитися в тій місцевості, бо парафія ще не була зареєстрована. З цього приводу о. Кашуба порадив о. Йосифу виїхати в іншу місцевість, пояснюючи, що коли в КДБ довідаються про появу нового священика в цій місцевості, то вони не дадуть дозволу на реєстрацію нової парафії. Після такої поради о. Свідніцький поїхав в Алма-Ату, а потім у Фрунзе.

В тих місцевостях жили в основному переселені з Поволжжя німці. Певен священик тієї місцевості порадив о. Свідніцькому поїхати в Душанбе, столицю Таджикистану, де організовується нова парафія, і дав йому адресу. Люди в Душанбе прийняли о. Свідніцького дуже сердечно.

На протязі двох тижнів о. Йосиф не показувався як священик. Він ходив разом зі всіма людьми на цвинтар, де віруючі довгий час збиралися на Богослужіння без священика. Св. Месу він відправляв приватно на квартирі. Люди просили представників світської влади дозволити будь-якому католицькому священикові задовольняти їхні релігійні потреби.

На певен час о. Свідніцькому було дозволено виконувати обов’язки душпастиря в Душанбе. О. Йосиф розпочав там активну душпастирську роботу, звертаючи найбільшу увагу на молодь, навчаючи її правд віри, а також розпочав активну боротьбу з пияцтвом.

До Таїнства Миропомазання о. Свідніцький готував людей на протязі року. За активну душпастирську працю о. Йосифа майже щотижня викликали до КДБ, бо таке душпастирство непокоїло кадебістів і вони попередили його, що не дозволять закінчити будівництво розпочатих костьолів. Вони почали погрожувати ув’язненням.

О. Свідніцький поїхав за порадою до о. прелата Михайла Кіллера, останнього німецького священика, котрий закінчив Саратовську Духовну Семінарію. О. Кіллер порадив о. Йосифу виїхати в Сибір, де мешкало багато католиків, котрим була потрібна душпастирська допомога. В той час у Душанбе приїхав молодий священик, котрий замінив о. Свідніцького.

О. Йосиф, працюючи в Душанбе, організував згромадження сестер Євхаристок, побудував монастир та капличку для них. З Душанбе о. Свідніцький поїхав в Новосибірськ. Там, спочатку, зібралося тільки 10 осіб католиків. Звідси він поїхав в Омськ, потім – у Челябінськ. В кожному місті він організовував невелику парафію.

 В пошуках католиків о. Йосиф на протязі 6 місяців об’їхав основні пункти Поволжжя, Красноярська, Кавказу, Уралу, Сибіру, Казахстану, Красноярського краю аж до Байкалу включно. На протязі 7 місяців він побував у 93 населених пунктах.

Після того він повернувся в Душанбе, і передав парафію священику з Литви. На його прощальну урочистість прийшли представники влади та КДБ. Після закінчення урочистої служби о. Йосиф попросив у місцевої влади видати йому посвідчення, що на протязі 5 років він служив священиком у Душанбе. Йому відповіли, що такої довідки не видадуть. Тоді о. Свідніцький сказав: “Не хочете видати довідку, то я звідси нікуди не виїду і буду щоденно відправляти Св. Месу. Можете кинути мене у в’язницю, можете заслати в Сибір або розстріляти.” Нарешті йому видали довідку – посвідчення, що він був лояльною особою щодо влади і добре працював як священик. Таке посвідчення було обов’язкове для реєстрації о. Свідніцького на душпастирську працю в Новосибірську. О. Йосиф купив будинок в Новосибірську, який перебудував на каплицю, а пізніше обік побудував костьол. Почали доходити чутки, що о. Свідніцького хоче заарештувати світська влада. О. Йосиф передбачав своє ув’язнення і тому в Новосибірську поводив себе спокійно, щоб не дратувати представників світської влади. Свідомо очікуючи свого ув’язнення, він готував парафію до Різдвяних свят (це був грудень 1984 року). Він працював також при закінченні будівництва костьолу, діставав будівельні матеріали, кошти та все необхідне для будівництва.

В той час з України до о. Йосифа приїхали в гості родичі. 19 грудня 1984 року, випроводжаючи своїх близьких, він розповів їм про плани світської влади заарештувати його. Того ж самого дня, перед Службою Божою о 7 годині в костьол прийшли представники КДБ і заборонили о. Свідніцькому відслужити Св. Месу, забравши його з собою. Вони поїхали до його помешкання. На його квартирі забирали все потрібне для слідства (магнітофонні стрічки, книжки, фільми). Все це стосувалося тільки релігії, а не політики. Забрали маленьку книжечку “Об’явлення Матері Божої в Фатімі”, за неї о. Йосиф був засуджений на три роки ув’язнення. Його оскаржували, що він нібито розповсюджував нелегальну антирадянську літературу; за агітацію і навернення людей до Бога, особливо молоді, що він – противник радянського устрою; що він – антикомуніст, фанатичний католик, організатор – підпільних груп віруючої молоді і разом з ними молився, а все те нібито – порушенням радянської конституції. У вироку також було записано: “Главный нагнетатель антисоветского духа в молодые души.” Початок ув’язнення 19 жовтня 1984 року, кінець 19 жовтня 1987 року. Щоб підтримати о. Йосифа морально у в’язниці, я написав йому листа латиською мовою, якого, на жаль, адміністрація в’язниці довгий час не вручала адресату. Контролюючи листи в’язнів, відповідні посадові особи не могли зрозуміти латиської мови, були вимушені шукати перекладача. Знавці англійської, німецької, французької мов, перекласти лист не змогли. Ось така доля вищезгаданого листа, який завдав о. Свідніцькому багато клопоту.

24 березня 1987 року о. Свідніцький був звільнений. Керівництво в’язниці повідомило йому, що постановою Верховної Ради від 14. 03. 1987 року священик Свідніцький і ще 150 духовних діячів звільнені від подальшого перебування у в’язниці.

27 березня о 7 годині о. Свідніцький приїхав у Новосибірськ, де після такої довгої перерви ( 2 роки, 3 місяці, 8 днів ) перший раз відслужив Св. Месу. Під час неї о. Йосиф, звертаючись до людей, сказав: “Брати і сестри, я кланяюсь перед вами до самої землі... Цілую ваші руки і ноги за цей прекрасний Божий храм, який ви збудували в поті чола і з молитвою на устах.”

Представники світської влади наказали о. Свідніцькому негайно виїхати з Новосибірська. Пізніше, дивлячись на його наполегливість і стійкість, почали вже просити залишити Новосибірськ. Спочатку він поїхав у Житомир. 12 квітня 1987 року, у Вербну Неділю, о. Йосиф приїхав у Деражню, де я працював настоятелем парафії. З благословенням Божим ми вдвох відслужили св. Літургію та всі обряди, пов’язані з Вербною Неділею. О. Йосиф сповідав людей, виголосив проповідь. Віруючі, довідавшись, що він щойно звільнений з в’язниці, від радості плакали, дякували Богові за ласку повернення його на волю.

На другий день, у Великий Понеділок, на моє прохання, о. Йосиф відвідав післяопераційну важко хвору особу в Хмельницькій обласній лікарні. Він вислухав сповідь, уділив їй Причастя, а після молитовної подяки Богу за Таїнство Покаяння і святе Причастя о. Йосиф довго розмовляв з важко хворою і морально підтримував її. В ті часи священикам було заборонено офіційно задовольняти релігійні потреби хворого в лікарні, згідно церковного ритуалу. На превеликий жаль, в ті часи, багато хворих у лікарнях відходили на той світ, не примирившись з Богом і не прийнявши св. Причастя.

Потім о. Йосиф поїхав у Ригу в єпархіальну курію. Звідти він поїхав у Вільнюс. Священики просили його залишитися працювати в Литві або в Білорусії. Однак, о. Свідніцького тягнуло до людей далекого Сибіру, які не мали поняття релігії, віри і Бога... Він, мабуть, чув голос Божий: “Іди! Розбуди віруючих, дай свідоцтво про Бога, розбуди людські сумління”. Душпастирство в Сибірі, в ті часи, було дуже важке. Насамперед, потрібно було знайти католиків, організувати їх, знайти 20 чоловік, які утворили б комітет і двадцятку.

Після того можна було розпочати душпастирську працю в новоутвореній парафії, яку було дуже важко зареєструвати. Після реєстрації нової парафії можна було домагатися дозволу на будівництво костьолу або каплиці. Принагідно, потрібно згадати про будівництво святинь, які були споруджені під керівництвом о. Свідніцького на славу Божу та на користь людей: у Таджикистані побудовано два костьоли і дві дерев’яні каплиці; у Новосибірську побудований костьол на 200-300 чоловік, у Сургуті (100 км. від Омська) – вимуруваний костьол для греко-католиків, в якому також відправляються Богослужіння для віруючих римо-католицького обряду. В селі (80 км. від Омська) побудовано костьол на 100 осіб, в 140 км. від Омська – каплиця на 100 осіб, у Челябінську – костьол на 200 осіб. Такі ж за розміром костьоли були побудовані в Томську та Фергані.

В Омську в одному костьолі було зареєстровано дві парафії – 100 осіб греко-католиків та 200 осіб римо-католиків. О. Свідніцький організував близько 20 душпастирських осередків, де люди турбувались про утворення нових парафій і будівництво костьолів. Господь дав о. Свідніцькому великі здібності: він успішно вивчає іноземні мови, має досконалий слух, грає на органі, чудово співає; він вимогливий до себе та інших, має тверду волю, якщо ставить перед собою якусь мету, то робить все, щоб її досягти. Божі справи в людських серцях, безсмертні людські душі, любов до кожної людини, життя церковними справами стоять для нього на першому місці. Бог рясно благословив в його праці. Він став відомим місіонером – мандрівником азіатських республік і Сибіру, де він засновував перші католицькі громади. Велика заслуга о. Свідніцького ще і в тому, що він розбудив і поширив релігійне життя в регіонах, в яких душпастирював[34].

4.    Отець Йосип Кучинський

Священик Йосип Кучинський народився 1904 року в Бучках, біля Житомира. В 1930 році закінчив Луцьку Духовну Семінарію і був рукоположений у священики.

В 1937 – 1939 роках знаходився в Парижі, де захистив докторську дисертацію. Від 1939 до 1944 рр. душпастирює в Шумважу і Дедеркалах.

В 1945 році,  був заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення  у Воркуті. В період 1956 – 1958 рр. виконує душпастирський обов’язок в Казахстані.

В 1958-65 рр. знову ув’язнений і висланий. Після звільнення до 1972 року працював у Барі і водночас у інших сусідніх парафіях.

У 1972 році уповноваженим у справах релігії був переведений у сільську парафію Вербовець Вінницької області, де працював аж до смерті (13. 03. 1982).

Парафія у містечку Вербовці була заснована королем Зигмунтом II ще в 1641 році. Тоді це було гарнізонне містечко, залишки фортечних укріплень якого знаходяться за костелом. Вербовецький замок відіграв важливу оборонну функцію. оскільки його гарнізон контролював дорогу, якою на подільські землі не раз приходили татарські і турецькі загарбники. В ті буремні роки людям, які не знали „ні дня, ні часу", було вкрай необхідно мати свою святиню: вона була для них і надією, і захистом. Тут найбільш віддано працювали: о. Хіларій Вільк. о. Броніслав Джепецький, о. Інфулят Антоній Хоміцький. о. Йосип Кучинський, який тут помер і тут похований. Можна без перебільшення сказати: всі ці особи – це правдиві свідки віри в Україні. Кожний з них за свою душпастирську діяльність пройшов через заслання, в'язниці і табори в Сибіру та інших „райських куточках" червоної імперії. Спадщина, яку залишили по собі ці добрі священики, глибоко вписана, вкарбована в цю багатостраждальну землю.

O. Йосип, щоправда, не загинув мученицькою смертю, але, дослідивши його життя і діяльність, можна сказати, що він помер смертю мученика за віру. Його страждання почалися тоді, коли, обороняючись від банд, які нападали на села, вбиваючи всіх жителів від малого до старого, він разом з 30 парафіянами сховався в костелі в Дедеркалах. Піклування про харчування і ліки для них, страх перед нападами – були його участю більш ніж півроку, до приходу Червоної Армії. А потім був рік слідства у в'язницях, нескінченні нічні допити. .. Потрібні були міцне загартування душі і велика вірність Богу, щоб не зламатись. Засуджений на 10 років табору, 8 років на хлібі і воді він працював, стоячи на колінах, в вугільних шахтах. Не раз спокушуваний свободою за співпрацю з органами і відречення від священства, він залишився вірним своєму покликанню...

Звільнений з Воркути через 10 років він вийшов на волю з категоричною забороною душпастирської діяльності, а їхати йому дозволялося лише до Казахстану. Турбота про спасіння душ вимагала порушити заборону і служити вигнаним з батьківського краю і своїх домівок людям. Більшість з них були поляки. Були, як вівці без пастуха. Незважаючи на заборону влади, відправляв Службу, сповідав, і відвідував хворих з Пресвятими Дарами – часто в місцях, віддалених за кілька десятків кілометрів... Нарешті сталося те, що повинно було статись: заарештований знову після дворічного душпастирського служіння, він отримав новий вирок - 7 років табору в Сибіру. Не зламався, хоча був дуже хворий та виснажений, а, навпаки, підбадьорював інших, таємно сповідав, відправляв святу Месу – часто на ліжку в'язня, коли всі спали. Повний гумору, підтримував інших, коли багато чоловіків плакали, як малі діти. Принижуваний табірною владою, священик стійко переносив посилений режим і цим загартовував себе серед голоду та холоду сибірської тайги. Звідки бралися такі гарт і сила у цього виснаженого чоловіка? Тільки глибока віра і безмежна довіра Богу були джерелом його сили.

Звільнений після 7-річного ув'язнення, приїхав на Поділля, де працював священиком в м. Бар. Ремонтував костел, розмальовував його, сам обслуговував кілька філіальних костелів, надаючи пастирські послуги тисячам людей. Став „мучеником сповідальниці". Йому ніхто не міг допомогти: католицьких священиків на цій території більше не було. Через п'ять років його чекало нове випробування. На його місце влада поставила нововисвяченого священика, а йому залишились три сільські костели, віддалені за 30 і 70 км: в Лучинці, Сніткові і Вербовці. Не маючи власної автомашини, він користувався підводами, і, незважаючи на різні погодні умови, добирався туди з пастирським служінням.

Протягом усього цього часу влада контролювала і брутально принижувала його. Дітям заборонялося ходити до костелу, за їх присутність на Службі священика карали штрафом. В місцевій пресі про нього писали брехливі статті як про ворога народу. Незважаючи на це, він ніколи не втрачав почуття гумору і навіть якщо коли-небудь за щось сварив парафіян, робив це з посмішкою. Протягом восьми років праці о. Йосип здобув великий авторитет і пошану людей як священик, котрий дійсно наслідував Серце Ісуса.

Він кожної неділі відправляв Святу Месу у Вербовці, Сніткові та Лучинці. Його всюди чекала юрба людей, які потребували святої сповіді, таїнства шлюбу... Праці тут вистачило б на трьох священиків, а він був один. Щоправда, він до цієї праці залучив катехетку, але й вона не могла з усім впоратись.

Усі починання о. Йосипа не залишалися поза увагою КДБ. Його часто викликали до кабінетів місцевих можновладців, йому категорично забороняли залучати дітей до участі в будь-яких богослужіннях. Його оточував „загін" донощиків, і одне необережно сказане слово відразу ставало приводом для причіпок і звинувачень, яких йому не шкодували, загрожуючи новим судом та висилкою. В місцевій пресі почали з'являтися брехливі статті про нього, автори яких писали про його нібито шкідницьку діяльність, робили з нього „ворога народу". В місцевій школі дітям забороняли кланятись і вітатись зі священиком. Різні знущання над о. Йосипом не загасили його запалу. Він був душпастирем надзвичайної мужності.

Помер о. Йосип 13 березня 1982 року. Його похорон став великою маніфестацією, хоча влада чинила все, щоб не допустити людей. За кільканадцять кілометрів від села були розставлені пости, які не пропускали жодних возів і приватних автомобілів. Однак люди йшли пішки, грузнучи на обочинах доріг, які в цю пору року перетворювались у великі калюжі.

Попри всі перешкоди, в похороні брали участь 26 священиків. Головним проповідником був о. Антоній Хоміцький, настоятель з Мурафи, який так попрощався з померлим священиком і другом:

„Брате наш! Бог покликав тебе до себе. Важко заробляв собі на небо. Юзю, закінчились для тебе Воркута, Мордовія і в'язниці. Жодний людський суд тебе вже не дістане! Над тобою втратили владу ті, котрі тебе переслідували. Брате, ти вільний і вже не заплатиш жодного "штрафу". Тебе вже не тягатимуть до суду! Ти був вірним своєму Богу до кінця, був вірним на волі і у в'язниці, в шахті під землею, був вірним вдень і вночі, до останньої хвилини життя. Ти для нас – світло серед темряви. Випроси нам, дорогий друже, ту благодать, щоб ми всі, як ти, були вірними Христові".

Після нього говорив Альфонсас Старніскас: „Потрібна така велика жертва священиків, щоб ділити долю в'язнів Воркути, Колими, таборів в Сибіру, щоб і туди принести Бога. Туди б ніхто не поїхав добровільно зі священницькими послугами, тому що там було пекло, створене людськими руками для засуджених режимом. Хотілось би повторити за Данте: "Залишіть надію всі, хто йдуть сюди". Бог, однак, в своєму милосерді допустив, щоб священики ділили долю стількох несправедливо засуджених людей. І ти, Йосипе. був одним із них. Знесилений і змучений щоденною працею в шахті, ти знаходив ще час, щоб нести потіху і надію тим, хто вже втратив будь-яку надію. Сам завжди усміхнений, ти підносив дух усім, не раз стримував руку, яка вже піднімалась, щоб вчинити самогубство. Скажи, Йосипе, звідки бралася в тому пеклі твоя посмішка на обличчі, коли обличчя товаришів у недолі, знесилені і напівмертві, здатні були лише проклинати? А скількох ти поєднав з Богом, скільком дав розгрішення, скільки людських сердець, закритих для добра, поєднав з Богом! Твоєю парафією була Воркута, яка дихала ненавистю і насильством. Все це, брате Йосипе, в тебе вже позаду. Тепер відпочивай – цього ти заслужив. Наступні покоління будуть жити твоєю всепальною жертвою, яку ти приніс Богу і людям".

Ця проповідь довела владу, яка мала на похороні своїх донощиків, до шаленства. О. Альфонсаса ув'язнили втретє.

Тіло отця Йосипа несли на плечах його парафіяни, які зібралися звідусіль, до них долучились також вірні з інших парафій. Він спочив в землі, серед тих, котрі перед ним віддали життя за Христа.

Люди, йдучи за домовиною, казали: – Це був святий священик[35]!

Спогади колишнього в'язня сибірських таборів про о. Кучинського

Я часто згадую моє перебування у концтаборі в СРСР, де я і познайомився з о. прелатом Йосифом Кучинським. Пам'ятаю його прекрасні розповіді, сповнені духу глибокої віри та патріотизму. Як священик, він вчив молодь дивитись на світ як на велике творіння Бога. Вчив бачити Бога в усьому: в природі, в іншій людині, в кожній події життя. У спілкуванні з молоддю був безпосереднім і довірливим. Був прекрасною людиною, талановитим педагогом і великим другом молодих людей.

Молодь та старші люди помічали його велику побожність. Його проповіді були стислі, відзначались глибокими знаннями, а зміст відповідав віку слухачів.

Він мав величезний дар зав'язувати знайомства з людьми, особливо з молоддю. Добре знав її потреби і прагнення. І це допомагало йому порозумітися з молодими та працювати серед них. Йому не потрібно було притягувати до себе молодь – вона сама горнулася до нього... Був зразком священика, скаута, вихователя і патріота. У важкі, трагічні хвилини в таборі він підтримував нас оповіданнями та анекдотами.

Життя та діяльність о. Кучинського в радянських таборах мала велике значення для людей таборового світу, які часто забували про Бога і заплутувалися в різноманітному злі. О. Йосип Кучинський був знаменням, яке закликало до навернення і повернення до Христа, на дорогу спасіння і вічного щастя. І під час довголітнього перебування в таборах, і в усьому своєму скромному житті він відзначався героїчною глибокою вірою. Своїм священницьким служінням, зміцненим палкою молитвою і терпінням, він привів до навернення багатьох людей.

На всіх етапах свого життя він завжди був джерелом духовної енергії для страждаючих людей, тим світлом, яке в життєвих бурях служить маяком для мільйонів людей. Він був людиною дії, слова милосердя духу, глибокої віри і палкої побожності, був обдарований досконалою пам'яттю, проникливим розумом, енергією та небайдужістю, був „невичерпною скарбницею" релігійних знань.

Сьогодні я хотів би засвідчити Божу присутність в історії табірного життя о. прелата Йосипа Кучинського, який завжди твердив: "Лише Господь Бог знає, що кому призначити. Які ж дивні мої дороги, якими Він мене веде!" Вчив, що належить шукати Бога в усіх подіях і фактах нашого життя... Неоднарозово був заарештований, висланий, переслідуваний, зганьблений в пресі, постійно перебував під наглядом влади, а 17 років перебування в радянських таборах підірвали його здоров'я.

Море має поверхню і глибину. Так і душа людини має свою поверхню і також свою глибину. На поверхні можуть бути бурі і урагани, можуть шаленіти великі хвилі, може бути шторм. А в глибині панує тиша і багате внутрішнє життя. Саме ця глибина о. Й. Кучинського заслуговує того, щоб про неї говорити. Був він „довгостроковим" мучеником. Страждання і хрест особливо болісно позначилися на його житті.

Його життя є пам'ятником Божої благодаті, Божої любові, пам'ятником діяння Святого Духа, Божого милосердя, віри, надії та любові, яка сильніша, ніж смерть. Зерно, яке він посіяв, не загинуло і дає плоди навіть у Сибіру та Воркуті. Зерно добра, правди, любові ніколи не може бути змарноване. Воно дає плоди, тому що зростає під сонцем Божої любові, Божої благодаті. Незважаючи на всілякі переслідування у важких умовах табору, о. Йосип завжди зберігав скарб віри у своєму серці. [36]

 

5. Про архієпископа Яна Павла Леньгу

Мені хотілося б добрим словом згадати свого колишнього городоцького міністранта Яна Павла Леньгу, теперішнього архієпископа, Апостольського Адміністратора Казахстану.

Ян Павло народився 28 березня 1950 року в Городку Подільському. Був четвертою дитиною в родині. При нагоді хочу згадати про родину єпископа Леньги. Батько Еміліан Тимофійович Леньга народився 11 серпня 1911 р. Був п’ятнадцятою дитиною в сім’ї. Працював у городоцькій майстерні по виготовленню і ремонту взуття. Був щирим католиком. У 70-х роках багато допомагав у ремонтних роботах каплиці. Мати Теофілія Павлівна Леньга, з дому Кінчик, народилася 23 серпня 1914 року; померла 19 вересня 1976 року. Була побожною парафіянкою.

Брат Едвард 1938 року народження прожив 9 років. Сестра Галина і брат Станіслав(близнята) народилися 1944 року. Станіслав прожив 9 років.

Після народження у Городоцькому пологовому будинку Ян важко захворів. Його мати попросила санітарку, щоб та вночі занесла новонароджену дитину до каплички охрестити. Капличка знаходилася на цвинтарі, неподалік лікарні. Саме тоді була Велика П’ятниця. Тієї ночі в каплиці сповідав священик Ян Ольшанський. Отця Яна повідомили, що принесли важко хвору дитину до Хрещення. Він перервав сповідання людей і уділив немовляті Таїнство Хрещення. Хрещеними батьками були санітарка та костьольний сторож. На другий день мати з дитиною повернулась додому. Всі домашні, знаючи про недавню хворобу новонародженого Янека, із подивом та радістю спостерігали повністю здорового малюка.[37]

Перше святе Причастя Ян Павло прийняв в урочистість св. Анни у Гречанах, що біля Хмельницького, бо в той час у Городку не було постійного священика. В 17 років закінчив Городоцьку середню школу. Працював на Городоцькому верстатобудівельному заводі. Строкову військову службу в армії проходив у Житомирській області, (станція Новобілокоровичі Олевського району). Ян Леньга розповідав, що в його родинному домі існувала чудова традиція, коли вся сім’я збиралася до щоденної молитви. Пацір, якого навчила матір свого сина ще в дитинстві, він ревно відмовляв навіть в армії.

         Таїнство Миропомазання Янові уділив ксьондз Ян Ольшанський через вісімнадцять років у тій самій Городоцькій каплиці.

         Йдучи до війська, Ян взяв з собою медальйон Матері Божої Непорочного Зачаття і з ним після двох років строкової військової служби повернувся додому. З цим медальйоном була цікава історія. Коли новобранці приходять на військову службу, їх посилають у лазню, де вони змушені зняти свій домашній одяг і одягнути військову форму.

         Миючись в лазні, Ян медальйон тримав в роті поки не передягнувся у військову форму.

         У війську Ян часто молився, співаючи Отче наш… і Радуйся Маріє… . Святий Розарій відмовляв з допомогою пальців рук, бо розарієм в війську він користуватись не міг, тому що у ті часи не можна було мати при собі розарій.

         Медальйон Матері Божої Непорочного Зачаття зашив у сорочку, щоб старшина його не знайшов.

         З армії повернувся перед Різдвом Христовим.

         Мати розчулено зустріла сина після довгої розлуки, і разом вони подякували Богу за щасливе повернення з війська. Ян почув від матері проникливі слова:

         “Сину, наближається Різдво Христове, потрібно висповідатись. Підемо до костьолу на Пастерку”.

         Ян Павло по сьогоднішній день дякує своїй матері за ці слова. Пішли до костьолу. Було дуже багато людей, а капличка цвинтарна була маленька.

         Про Пастерку згадує сам Ян Павло: “Я не бачив Служби Божої, бо стояв на дворі.

         Потім потрібно було увійти до каплички, щоб поцілувати Боже Дитятко. Мені вдалося це зробити з великими труднощами. Мене попросив захристиянин, щоб я допомагав пильнувати порядок під час Служби Божої. Люди так тиснулись, що відірвали мені гудзик від пальта. Тоді я подумав: “Господи Боже, хай це буде моєю маленькою жертвою для тебе”. Після служби в Армії знову працював на тому ж самому Городоцькому верстато-будівельному заводі до вересня 1970 року.[38]

Згодом у Яна Павла появилося бажання стати міністрантом, і він з іншими юнаками почав прислуговувати священику під час св. Літургії.

Ян Павло був скромним, тихим, смиренним, слухняним та набожним міністрантом. Він охоче допомагав мені під час Богослужінь, сумлінно і з великим задоволенням виконував всі мої вказівки. Це був міністрант, якому можна було все довірити. Ян Павло, користуючись довір’ям, прислуговував священикам, які таємно допомагали мені в душпастирській праці.

Згодом в мене склалося враження, що цей юнак має покликання до священства. Одного разу я осмілився сказати йому слова Ісуса Христа: ”Жнива великі та робітників мало”(Мт.9.37). Дорогий Яне, приглянься добре до життя священика і ти, напевно, зауважиш, як багато душпастирської праці має він”. Я переконаний, що ці слова були продиктовані самим Богом через мої священицькі уста і проникли в саму глибину серця Яна Павла. Він зрозумів, що його кличе Ісус... Що Ісус потребує його уст, щоб проголошувати Євангелію. Потребує його рук, щоб приходити до людей у Святому Причасті. Потребує його ніг, щоб йти до всіх нужденних і спрагнених Слова Божого.

Певного разу я попросив Яна прочитати лекцію під час Святої Меси. Він сказав:”Дуже боюся публічного виступу в каплиці. Польської мови я вчився сам і не можу добре читати”. Все-таки я не уступив. Міністрант Ян пізніше розповідав: “Коли я підійшов до амвонки, то у мені щось заворушилось. Я відчув надзвичайний приплив сил і в моєму серці народилися такі слова: “Господи Боже, я хочу прочитати цю лекцію під час Святої Меси на Твою честь і славу, на користь люду Божого і для особистого благословення у моєму житті”. Назавжди у Яна залишилося в пам’яті читання з Євангелія того благословенного дня “Я – виноградина, ви – гілки” (Йоан 15, 5). Хочеться згадати один незабутній епізод з Яном під час Богослужіння в каплиці, а саме: я розпочав співати Літанію до Матері Божої і через деякий час шепнув Янові: “Брате, продовжуй тепер ти співати”. Ян відповів, що ще не зовсім впевнений у собі. Я тоді встав і пішов до захристиї.

         Ян зрозумів, що таким способом, я його заохотив до того, щоб він відважився і став сміливішим та з благословенням Божим продовжив Літанію.

         Іншим разом я попросив Яна поїхати зі мною в Деражню, щоб там він відправив разом з парафіянами Хресну Дорогу.

         Ось як про це виразився Ян: “Коли їдеш зі священиком, то відчуваєш себе героєм, а ось коли потрібно самому відправити Хресну Дорогу, то геройство кудись зникає”.

         Пізніше мій міністрант Ян сказав: “Я не міг відмовити у поїздці священику. Під час відправлення Хресної Дороги, я був в центрі уваги віруючих, що молились. Я дуже хвилювався”.

Потім люди просили священика: “Отче, присилайте до нас Янека якнайчастіше, бо він добре проводив з нами Хресну Дорогу”.

         “Одного разу після Служби Божої, - говорить Ян Павло, - у мене раптом зародилось таке питання: “А може мене Бог кличе до священства, до служіння Богові і людям?. Гаряче тремтіння пройшло мені по спині. Я стану ксьондзом?. Раніше я ніколи про це не думав. Однак це питання мене щораз більше нуртовало”.[39]

У 1975 р. я запропонував Янові поїхати зі мною у Ригу; він з радістю дав згоду. В серпні місяці цього ж року, віддавшись Божому Провидінню, ми обидва поїхали в Латвію шукати способу, щоб розпочати підготовку до вступу в Ризьку Духовну Семінарію, або заочно вивчати філософію і теологію. В той час світський уряд громадянам інших республік не давав дозволу на вступ у Ризьку Духовну Семінарію.Це ще більше його заохотило. Ян зрозумів, що це Бог збуджує добрі почуття і збагачує людину духовно. Ян знав, що в Семінарію буде дуже важко поступити через перешкоди, створені КДБ.

         15 серпня 1975р., після свят Успіння Пречистої Діви Марії Ян сказав о. Яну Ольшанському, котрий замінював мене під час моєї хвороби: “Завтра я їду в Латвію, буду там працювати”. Ксьондз Ольшанський, мабуть, про щось здогадався і запитав: “Насправді? Виїжджаєш? Адже тут є стільки можливості працювати”.

         Ян не міг більше нічого сказати. У ті часи вступ до семінарії потрібно було робити таємно. Навіть довідавшись про щось від одного священика, не можна було сказати про це іншому.

         Не можна було про наміри вступу в Духовну Семінарію сповістити навіть своїх батьків.

         Отож, батьки Яна  Павла питали: “Сину, куди ти їдеш? Що з тобою буде в такій далечі?”

         Ян відповів їм: “Не майте нічого проти мого рішення бо ваш син мріє стати ліпшим. Господь Бог про мене буде піклуватися”.

         І так таємно Ян  Павло виїхав у Латвію.

         У Латвії він зустрівся з священиком Броніславом Вальпітрсем МІС.

         Коли Ян їхав до нього, в дорозі думалось йому, що цей священик, напевне, великий, сильний, міцний. Тим часом став перед Яном худенький старець у сутані.

         Сестра – монахиня сказала, що велич цього священика криється в його набожності. Був переслідуваний, сім років сидів у в’язниці, потім зіслали його в маленьке село тільки за те, що був ревним проповідником і священиком великого серця.

         Після зустрічі з о. Броніславом Вальтпітрсем Ян Павло розпочав інтенсивну підготовку до священства. О. Броніслав відправив з ним триденні реколекції.

         Архієпископ Ян Павло згадує: “Це були найкращі реколекції у моєму житті.

         Той 76-річний вичерпаний життям і труднощами священик пунктуально, з великою ревністю відправив зі мною ті реколекції.

         Був для мене прикладом правдивого священика і, дякуючи цій зустрічі, Господь Бог зміцнив у мені бажання чернечого життя”.    

9 вересня 1975 року Ян Павло таємно був прийнятий у Постулат Ордену Мар’янів в селі Ауце. Він змушений був вчитися заочно.[40]

Навчаючись заочно, він влаштувався на роботу, щоб заробити на прожиття і мати постійну прописку в Латвії. Спочатку мешкав у Бене і працював слюсарем по ремонту автомобілів; пізніше переїхав у Мадонну. Там працював на залізничній станції і водночас заочно вивчав філософію і теологію.

Навчання Яна Павла в таємній Семінарії тривало від вересня 1975 року до червня 1976 року, бо о. Вальпітрс вимушений був виїхати у Вільнюс. З отцем поїхав і Ян Павло. Працював там слюсарем по ремонту ткацьких машин. Незабаром о. Вальпітрс помер. Мар’яни вислали Яна Павла в Латвію в Аглону, де він замешкав у певного священика, який допоміг йому в подальшому таємному навчанні в Ризькій Духовній Семінарії.

По триденних реколекціях 27 травня 1980 року в костьолі о годині 23.00 єпископ Сладкевічюс уділив Яну Павлу свячення дияконату. Попереджено Яна Павла, щоб цю подію держав у великій таємниці.

         На другий день 28 травня о годині 23.00 диякон Ян Павло був рукоположенний у священики єпископом Сладкевичюсом. Це був виняток з погляду на велике переслідування студентів підпільної Духовної Семінарії з боку КДБ. Ось так теперішній архієпископ, Апостольський Адміністратор Ян Павло був рукоположенний у священики.[41] 

Після рукоположення в священики Ян Павло виїхав на Україну. По дорозі заїхав у Львів до о. Павла Мосінга, який сказав йому, що на Вінниччині (Східне Поділля) є селище М’ястківка (Городківка); там працював о. Войцех Дажицький, бернардин, котрому в той час був потрібен священик на душпастирську допомогу. О. Ян Павло працював там не більше місяця. Таємно сповідав людей в захристиї. Сидів у закритій сповідальниці, щоб ніхто його не бачив. Люди знали, що в сповідальниці сидить священик, підходили і сповідалися.
         Після закінчення Святої Меси, о. Ян Павло тихенько повертався до своєї кімнатки. Думав, що зможе у цій парафії залишитись на довший час. Через місяць КДБ довідалось про нього. О. Ян Павло розповідає, що молився до Бога: “Господи Боже, хай буде Твоя воля”. Тоді отримав листа від духовного отця Ризької Духовної Семінарії з запрошенням приїхати в Ригу, щоб отримати скерування для духовної роботи в Таджикістані, де в той час працював о. Йосиф Свідніцький, котрий просив священика на допомогу в духовній праці. У Таджикістан отець Ян Павло Леньга приїхав 26 вересня 1980 року.[42]

За порадою священика Віктора Пеньтіуша, Духовного Отця Ризької Семінарії о. Ян Павло Леньга приїхав у Душанбе до о. Свідніцького. Там таємно розпочав свою душпастирську працю. Першу св. Месу о. Ян Павло відслужив у Душанбе, а потім у другій парафії – Курган-Тюбе, що за 100 км від Омська.

Після наполегливих старань віруючих о. Леньга владою був зареєстрований у Курган-Тюбе, де душпастирював 8 місяців. За такий короткий період священицької праці своєю набожністю і ревністю він навернув до Бога багато людей, особливо дітей та молоді.

В 1980 році в Курган-Тюбе до першої Сповіді і Святого Причастя приступило 95 дітей. Це місто нараховувало тоді 150 тис. мешканців. Для войовничого атеїзму це було чимось жахливим і страшним. Після цього органи держбезпеки зацікавились особою о. Леньги. Він був змушений виїхати в Кокчетав, де продовжував свою душпастирську працю, обслуговуючи багато районів.

Доброта Господа Бога обертає колеса Всесвіту. Святіший Отець Йоан Павло ІІ призначив о. Яна Павла Леньгу Апостольським Адміністратором Казахстану.

30 травня 1991 р. о. Ян Павло Леньга отримує свячення єпископа в Таїнчі, Кокчетавської області і стає Апостольським Адміністратором католицької Церкви на неосяжних просторах азіатських держав, зокрема Казахстану, Туркменії, Киргизії, Узбекистану та Таджикистану. Розпочинаючи свою працю, єпископ Ян Павло мав у своєму розпорядженні лише шість священиків, а на теперішній час він координує працю понад 80 священиків. За короткий період завдяки його старанням побудовано багато святинь, декілька монастирів. В Караганді заснував Духовну Семінарію (1998 р.), де навчається 10 студентів.

Католики, які проживають на території цих азіатських держав, є переважно жертвами сталінських репресій 30-х років, котрих примусово виселили з України, Білорусії, Росії. Між ними переважну більшість становлять поляки та німці, які, незважаючи на величезні труднощі, зберегли свою віру і відчувають потребу у священицьких послугах, особливо у наші дні.

На протязі 10 років архієпископ Ян Павло проїхав понад 150 тисяч кілометрів, дорогами Таджикістану в справах душпастирських.

Інколи ці подорожі були дуже небезпечні, але, як висловлюється єпископ, він відчував величезну радість від духовної праці. Згадуючи ті часи, єпископ висловлюється про них так: "Тепер буває навіть журно за тодішніми часами, бо тепер інші часи і потрібно до них пристосуватись. На тих землях в минулому працювало багато священиків та єпископів. Вже в XIV ст. був тут католицький костьол. І вже в ті часи священики вірили, що їх праця принесе плоди. Душпастирі своїм життям свідчили, що вірують у Христа, проголошували Його Євангелію, а Господь Бог, у своїм часі замінював закам’янілі серця людей на серця з плоті для того, щоб могли прийняти віру Христову”.[43]

У теперішній час Апостольський Адміністратор архієпископ Ян Павло Леньга резидує у Караганді. Душпастирська діяльність архієпископа Яна Павла, без сумніву, є Апостольською працею, а самого єпископа можна назвати Апостолом людських душ і відновителем християнських традицій на неосяжних просторах азіатських держав. “Нічого бо немає неможливого в Бога” (Лк. 1.37). “Бог виявив потугу рамени свого, розвіяв гордих у задумах їхніх сердець. Скинув могутніх з престолів, підняв угору смиренних; наситив благами голодних, багатих же відіслав з порожніми руками” (Лк. 1,51-53),а городоцького парафіянина,мого смиренного міністранта підняв угору до гідності архієпископа. Богу нехай буде подяка !

---

[1] Анатолій Лисий. “Нариси історії Мурафського костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії”. Вінниця – 2000р. стор. 82.

[2]Вінницька газета № 96, 98. Володимир Андрущенко 13.08.98р.

[3] [3] Анатолій Лисий. “Нариси історії Мурафського костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії”. Вінниця – 2000р. стор. 82 - 87.

[4] Законодавство про релігійні культи. –К., 1973 – С. 67-68, 71-72.

[5] Там же стор. 71.

[6] Зінченко А. Л. Чи була відокремлена Церква від держави у 20-ті роки ? / Укр. іст. журн. -1992- №1 – стор.105.

[7] Призренський митрополит Євсевій “Труды Подольской Еп. Ист. – ст. к. VIII 258”.

[8] Анастасія Трошкова, власкор газети “ Подолія”, газета №39 (663) від 6.04.1996 р. Вінниця.

[9] Teczka „ Ks. Antoni Chomicki”  в sygn. J. Durecki. Jeszcze o ks. Infulacie Antonim Chomickim. Wycinek z czasopisma „ Słowo Powszechne” , в sygn.

[10] Nie miał pełnych kwalifikacji proboszowskich ( 7 lat wikariatu) i ekzaminu proboszczowskigo.

[11] ZsAS, “Командировочное удостоверение” wydane ks. Antoniemu Chomickiemu przez proboszcza z Tomaszgrodu. Tomaszgród 6 lutego 1945 r.(1 dz. 28) na 23 dni w w/w miejscowościach в sygn.; Por. ZsAS Ankieta ..., s.1.

[12] ZsAS, Автобіографія…, стор.3; В. Брамський, О. Нікітіч. Патріарх…, стор.3. H. Dąbrowski. Odszedł pasterz.

[13] В. Брамський, О. Нікітіч. Патріарх... , s. 3-4.

[14] ZsAS. Ankieta ...,s.1; J.Piskorska Życiorys ..., s.14.

[15] Zachowała się legitymacja z obozu pracy, podtwierdzająca wykonywanie przez księdza Chomickiego 154 i 132% normy w której jednak brak kilku stron ZsAS. Книжка отличника работающего стахановскими методами труда Antoniego Chomickiego, wydana 6.11.1946 r. Teczka ”Ks. Antoni Chomicki”, в sygn.; tamże. List Wincentego Peszkowskigo (współwięźnia z Workuty) do s. Anny Szwedy. Świder 29.08.1993r., rkps. в sygn. ZsAS. J.Piskorska. Życiorys ... , s.15. Por.: Obozy koncentracyjne OGPUU w ZSRR. Warszawa 1992, s.24.

[16] J.Piskorska Życiorys ..., s.14-18.

[17] ZsAS. Автобиография…, s. 3. Por H. Dąbrowski Odszedł ...passim.

[18] ZsAS. Атестат nr. A12/116157 wydany przez NKWD o zwolnieniu z obozu pracy. 27.04.1947r. Teczka „ Ks. Antoni Chomicki” в sygn.

[19] ZsAS. Автобиография…, s. 3. ZsAS List Heli... rkps. в sygn.

[20] Zeszyty z wpisami chrztów znajdują się w Murafie. ZsAS, J.Piskorska. Życiorys ..., s.20.

[21] L. S. Soszka, ks. Antoni Chomicki „Patriarcha Ukrainy Duszpasterz Polski zagranicą” 1993, №4/189, s. 561.

[22] З розмови Євгенія Сварчевича ZWA por. ” Комунар” В костьолі та навколо нього 1974 р. №206.

[23] Księga ogłoszeń parafialnych 1972.

[24] Relacja, Józef Niemczenko, ZWA.

[25] Домковський, dz. cyt. s. 28.

[26] Піскорська, dz. cyt. s.23 ZWA.

[27] З розмови Мечислава Потрець, ZWA.

[28] Relacja, Józef Niemczenko, ZWA.

[29] Relacja, siostra Anna Szweda, ZWA.

[30] Домбровський dz. cyt

[31] Por. „Odszedł duszpasterz Ukrainy. Pogrzeb śp. ks.Antoniego Chomickiego” „Niedziela—21 (34)1994, s. 11

[32] Анастасія Трошкова, власкор газети “Подолія” №39 (663) від 6.04.1996. Вінниця.

[33] Лисий А. К. “Нариси історії Мурафського костьолу”, Вінниця, 2000р., 87-89, 94-97стр.

[34] Матеріали використані з особистого досвіду священика Карасевича Францішка, а також з книжок: “Воспоминания узника” , Прелат  Иосиф Свидницкий, Самиздат , Омск, 1998г.;

“Łagry za Fatimę”, ks. Jan Pałyga SAC, Ząbki 1997

[35] о. Григорій Конколь SVD, Віддали життя за Христа, Вербовець 2003, стор. 6, 7, 15, 16, 96, 101.

[36]  Зі спогадів колишнього в‘язня Сибірських таборів про о. Кучинського. Колишній боєць Армії Крайової і в‘язень сибірських таборів Вітольд Врублевський, Львів, вул. Каменярів, 7, кв. 3.

[37] Ks. Kurlandzki Stanisław MIC, Danielska Lilla, Doświadczenie Kazachstanu, Sekretariat Misyjny Księży Marianów, Warszawa 2002 s 135.

[38] Там само стр.136-137.

[39] Там само стор. 138.

[40] Там само стр 140.

[41] Там само стр 148.

[42] Там само стр 144

[43] Там само стр 169.