четвер, 3 листопада 2016 р.

З історії Римсько- католицької Церкви в Україні:

Розділ 3

З історії Римсько- католицької Церкви в Україні:

1.    Римсько – Католицькі чернечі ордени


Характерною ознакою розвитку Католицької Церкви на Україні було зростання кількості чернечих орденів. Найпершими досягнули українських земель так звані "ордени жебраків" – тобто ті, що утримувалися з милостині – ордени домініканців і францисканців. Відразу після свого утворення в XIII ст. вони послали своїх ченців-місіонерів на Русь. Власне ці ордени в значній мірі спричинилися до встановлення і розвитку місцевих структур Римсько-Католицькоі Церкви. Від самого початку їхньої діяльності на українських землях Апостольський Престол надав їм широкі повноваження, які іноді перевищували навіть компетенції папських легатів. Особливо слід підкреслити роль ордену домініканців, який вже в 1612 р. мав самостійну руську провінцію св. Яцека. Слід зазначити, що монахи-домініканці на Україні рішуче домагалися свого відокремлення і унезалежнення від польської провінції, аргументуючи своє рішення тим, що "святий Яцек перш за все руський, а не польський апостол; з усіх його подвигів найбільш славні вважаються ті, що мали місце на Русі, а не в Польщі". У 1648 р. домініканська руська провінція налічувала 50 осередків, а в 1772 р. - вже 62.
Монахи-францисканці від початку свого утвердження на українських землях мали самостійний руський вікаріат, залежний безпосередньо від генерала ордену. Після поділу ордену в 1517 р. на дві течії – францисканців конвентуальних і францисканців обсервантів (або ж бернардинів); обидва керунки мали свої окремі організації на Україні: францисканську руську провінцію Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії і бернардинську руську провінцію святого Антонія з Падуї. В 1619 р. цілком відділився від францисканців орден капуцинів, який також мав декілька своїх монастирів на Україні, котрі входили в склад польської провінції. До цих же "орденів жебраків" відносяться й кармеліти, від яких свого часу відділилися кармеліти босі. До польської провінції босих кармелітів належали монастирі в Бердичеві, Кам'янці-Подільському, Львові, Вишнівці, Старому Загорові. Натомість орден кармелітів від 1687 р. мав окрему руську провінцію св. Йосифа. Досить скромно був представлений орден августинців, що мав свої монастирі у Львові, Залозцях, Затурцях і Жидачеві. Слід зазначити, що до краківського монастиря августинців вступив відомий український духовний письменник, автор знаменитого панегірика на честь гетьмана Петра Сагайдачного, домашній учитель родини воєводи Адама Киселя – о. Касіян Сакович. У Кракові він був настоятелем костьолу, що належав до цього ордену.
Крім "орденів жебраків", на Україні засновувались й інші чернечі спільноти. Так, наприклад, особливого розповсюдження набув орден тринітаріїв, який займався викупленням християнських в'язнів з неволі, особливо турецької і татарської. Постійна загроза нападів на українські землі зі сторони південно-східних сусідів створила необхідні умови для реалізації покликання монахів-тринітаріїв. У 1688-1752 рр. вони організували 18 походів, під час яких викупили 437 чоловік з рук мусульманів. Особливим шпитальним орденом, заснованим у XVI ст. св. Йоаном Божим, були отці боніфратри. Ченці у своїх шпиталях опікувалися хворими і набули слави як знавці лікарських рослин; їхні осередки на Україні містилися у Львові та Луцьку. Декілька монастирів на Україні мав також орден паулінів, що в XVII-XVIII ст. переживав велике піднесення. На Ясній Горі в Ченстохові вони були хранителями чудотворної ікони Матері Божої, т. зв. Чорної Мадонни. Тільки єдиний монастир у Львові мав орден театинців, які в 1004р. прибули сюди, щоб заопікуватися місцевою вірменсько-католицькою спільнотою.
На особливу увагу заслуговує діяльність ордену єзуїтів або Товариства Ісусового, який прибув на Україну, коли поряд з драматичним занепадом Православної Церкви помітним був загальний зріст протестантських течій. Ставлячи собі за мету поширювання в таких умовах католицизму, єзуїти звернули перш за все увагу на стан освіти. У 1582 р. єзуїтів запросив до Львова місцевий архієпископ Йоан Дмитро Суліковський. Єзуїтські монастирі виникають і в інших українських містах: Луцьку, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Фастові та інших. Разом з монастирями закладалися школи-колегії. Хоча й система освіти базувалася на європейському схоластичному методі з латинською мовою викладання, однак траплялися також випадки ведення єзуїтами "слов'янських шкіл", в яких також вчили по-українськи (так було в Луцьку). З єзуїтської академії виник перший на наших землях Львівський Університет в 1661 р. Аж до тимчасової ліквідації ордену в 1773 р. єзуїти тримали в своїх руках все шкільництво Речі Посполитої. Крім піднесення рівня науки, вони активно включалися до місіонерської праці, проводячи душпастирство в найбільш небезпечних умовах. Так, на початку XVII ст. в українські степи регулярно висилалися єзуїтами missio ucrainensis (українські місії) для проголошування Слова Божого і уділення святих таїнств позбавленим релігійної опіки християнам. Значні заслуги має цей орден в справі укладення Берестейської унії. Натхненниками укладення міжцерковного поєднання, результатом якого стала Греко-Католицька (уніатська) Церква, були монахи-єзуїти: Петро Скарга, Бенедикт Гербест і Антоніо Поссевіно. Справі зміцнення унії на Україні служила проведена єзуїтами реформа чернечого життя, яка фактично була заснуванням на нових началах греко-католицького ордену отців василіян.
На ниві освіти відзначився теж шкільний орден піярів, що мав монастирі у Львові, Межирічі Корецькому, Золочеві. Цей орден брав участь в прогресивному реформуванні шкільництва у половині XVIII ст. Окрему групу монаших спільнот становили отці комуніяни (від лат. Соттипіо – спільнота) і отці місіонери. Завданням цих священичих об’єднань було підвищення душпастирського рівня духовенства і поглиблення релігійності віруючих шляхом проведення парафіяльних місій (це відноситься перш за все до отців місіонерів).
Серед жіночих орденів, що діяли на Україні, слід згадати про відповідники вже згадуваних чоловічих орденів. Це домініканки (Львів, Жовква), кармелітанки (Львів), кармелітанки босі (Львів), бернардинки (Дубно, Львів). Крім цього, діяв жіночий орден бенедиктинок (Львів), його течія – орден сакраменток (Львів), а також Сестер Святого Духа (Львів). Типово жіночими були ордени бригідок (Львів, Луцьк, Самбір, Сокаль) та шариток (Броди, Городок, Львів, Житомир).
На Закарпатті ще в середньовіччі спостерігається активний розвиток католицького чернечого життя. Одним з його осередків було м. Берегово. Першими в межах міста заснували свою обитель лицарі ордену тамплієрів, потім на їхньому місці поселився лицарський орден св. Йоана. Жінка короля Лайоша Великого королева Єлизавета передала монастир отцям домініканцям. З її іменем пов’язане також заснування у Берегові в 1370 р. францисканської спільноти. На перелом XIV-XV ст. припадає заснування францисканського монастиря у Виноградові. Свої осередки на Закарпатті мали пустельники-пауліни. Їхні монастирі були у Виноградові, Тячеві, Кішбергу, Горянах.
Реформаторські течії XVI ст. значно ослабили становище Католицької Церкви на Закарпатті. Як повідомляють тогочасні джерела, на всю округу у 1629 р. було лише два католицьких священика. Тільки завдяки самовідданому душпастирюванню отців єзуїтів та францисканців наступило відродження Католицької Церкви[1].

2.     Час великих перемін (1917-1939 рр. та після II світової війни)


Падіння царизму відкрило поневоленим народам історичний шанс незалежного розвитку. Короткочасний спалах державного життя України, що відроджувалася на уламках російської і австрійської монархій, звістив про свободу всіх віросповідань.
Однак остаточна окупація України більшовицькими військами і встановлення тут комуністичного режиму в 1920 р. розпочало нову мартирологію Церкви. Хоча облудна фразеологія, як і за царату, гарантувала на словах “свободу совісті”, в дійсності ж віруючі, і особливо католики, опинилися поза законом. Ще під час громадянської війни більшовиками було розстріляно і замучено у в’язницях принаймні 51 католицького священика. Відновлені в 1918 р. Кам’янецька і Житомирська дієцезії були обмежені новими кордонами згідно з польсько-радянським Ризьким мирним договором 1921 р. Однак про їх нормальне функціонування не могло бути й мови. 1922 р. межі радянської України змушений був покинути останній католицький єпископ на цих теренах – кам’янецький ординарій Петро Маньковський (1866-1933). Священики говорили, що “коли 6 радянська влада не проголошувала закону свободи совісті і віросповідання, а навпаки – офіційно заявила про свою нетолеранцію щодо релігії і віруючих, тоді було 6 принаймі відомо, що в Радянській Росії не існує одне з основних прав культури і становище віруючих було 6 більш ясне”. Щодо існуючих в республіці 332 римсько-католицьких громад влада розпочала планомірну акцію по їх знищенню. Крім безпрецедентної брутальної антирелігійної кампанії “войовничих безбожників”, вчинювано фізичні і моральні розправи над духовенством. Священиків оголошувано агентами Ватикану, панської Польщі тощо… Частина духовенства зламалася під тиском апарату насилля. Андрій Федукович – житомирський священик – не витримав тиску зі сторони ГПУ і в 1925 р., психічно виснажений, здійснив акт самоспалення. Влаштовувались показові судові процеси над католицьким духовенством, як хоча б “суд” над колишнім настоятелем київського костьолу св. Олександра Теофілом Скальським (1928). До 1933 р. в Україні було зачинено дві третини всіх костьолів.В 1937-193рр. антирелігійна антикатолицька політика сталінізму на Радянській Україні досягла апогею. Тоді був зачинений останній діючий католицький храм в республіці – київський костьол св. Олександра. Християнські святині або знищувались, або перетворювались на господарські споруди. Часом в колишніх храмах влаштовувалися осередки “соціалістичної культури” – клуби, музеї атеїзму і навіть… енкаведистські катівні. Вже після війни в 1948р. з підземель костьолу в м. Полонному на Поділлі було перепоховано останки 168 людей – жертв комуністичних репресій.
Легально на території Радянської України могла існувати лише латинська Римсько-Католицька Церква. Після війни в межах УРСР опинилися переважна частина Львівської архідієцезії, ціла Луцька і частина Перемиської дієцезій, а також римо-католики Закарпаття. Вони доповнили території Житомирської, Кам’янецької, частини Тираспольської дієцезій, в межах яких релігійне життя було повністю знищене жорстокими сталінськими репресіями ще у 30-ті роки. Двох латинських ієрархів, що залишилися зі своїми віруючими, змусили покинути межі СРСР: у 1946 р. до виїзду зі Львова був примушений архієпископ Євген Базяк, а луцького ординарія Адольфа Шельонжека, як “шпигуна Ватикану” заарештовано в січні 1945 р. та ув’язнено в Києві. 80-літній старець, який був тоді одним з найстарших в’язнів світу, був заарештований лише за те, що без наказу Святійшого Отця не хотів залишити своєї пастви. У 1946 р. він був примусово депортований до Польщі.
На західноукраїнських землях, які у 1939 р. були приєднані до Радянського Союзу, ситуація віруючих римо-католиків була вкрай важкою. Внаслідок репресій, вивезень до Сибіру і до Казахстану, фашистського терору і кривавих братовбивчих сутичок II світової війни і пізнішої експатріації до Польщі – переважно це було населення польської національності – залишилися і вижили лише незначні католицькі анклави. Душпастирі розділили долю віруючих. Так, з 240 священиків Луцької дієцезії різного роду репресіям було піддано 188. Трагічно загинув під час війни 51 священик, у німецьких і радянських таборах перебувало 41, інших видів терору ( арешти, допити, катування) зазнало 16 духовних.79 священиків змушено до виїзду, і їхали вони зі своїми парафіянами не тільки на Захід. Львівський священик Тадей Федорович під час вивезення католиків вглиб СРСР у 1940 р. сам зголосився їхати в табори праці, щоб підтримувати релігійне життя серед репресованих вірних. Папа Йоан Павло II з вдячністю згадує про цього священика як про свого духовного керівника у книзі “Дар і Таїнство”.
У країні, де всяка релігія на офіційному рівні була трактована як опіум для народу, а атеїзм, не зважаючи на конституційні гарантії свободи совісті, став державною політикою, найзапекліші атаки пропагандистської репресійної були спрямовані передусім на Католицьку Церкву. В той час, коли також цькована Православна Церква йшла. На більші чи менші компроміси з режимом, як хоча б офіційне виславляння Сталіна в часі різного роду молебнів та співпрацю ієрархії та духовенства з органами держбезпеки, католики залишалися поза впливом марксистської ідеології. Як колись за царату католицизм був тим чинником, що перешкоджував витворювати на українських землях “істінно русскіх людей”, так і в комуністичних реаліях віруючі католики не вписувалися в нову історичну спільність – радянський народ. Тому влада, хоча й не вдаючись до кривавих сталінських методів, всіляко намагалася знищити цю Церкву. Крім арештів і репресій щодо духовенства, йшла в дію акція закриття святинь. Директиви забороняли реєструвати костьоли, де було менш ніж 1000 віруючих. Костьоли не тільки закривали, але й нищили. У ці часи на Україні було зрівняно з землею понад 200 святинь, значний відсоток яких становили культурно-архітектурні пам’ятки. Таємні служби вистежували, щоб не існувало жодних ієрархічних церковних структур, щоб не підтримувалося жодних зв’язків з Апостольським Престолом. Спроба Риму відновити у 1958 р. католицьку ієрархію на Україні, надаючи о. Войцєху Ольшовському єпископський сан, скінчилася невдачею: спецслужби перехопили лист з номінацією і видалили цього священика до Польщі. Як підкреслює свідок тих часів, багатолітній священик, теперішній луцький ординарій єпископ Маркіян Трофим’як: “Релігійне життя майже повнітю зникло. У цілій Львівській архідіецезії працювало тільки 13 костьолів: кафедра і костьол св. Антонія у Львові, а також костьоли у Золочеві, Стрию, Самборі, Добромилі, Новому Місті, Мостиськах і Щирці. В Тернопільській області було лише 3 костьоли: в Борщеві, Галущинцях і єдиний уцілілий костьол Луцької дієцезії  у Кременці… На Буковині діяв костьол лише в Чернівцях. На Іванофранківщині натомість не вцілів жоден.
У ті важкі часи римсько-католицьке духовенство становило найбільш переслідувану групу. Впродовж 10 років перебував в ув’язненні у радянських таборах довголітній канцлер львівської курії о. Зигмунт Галуневич. Такий самий десятилітній вирок отримав прелат Ігнатій Хвірут. Отець Квятковський відбував 3 роки  ув‘язнення. Заборонено виконувати священичі функції. о. Броніславу Мірецькому, о. Францискові Краєвському, о.РафаїлуКерницькому, о. Янові Ольшанському. О. Краєвський довший час працював сторожем, о. Керницький, теперішній єпископ-помічник львівський [1991 – † 23.11.1995 – В. О.] впродовж 7 років був сторожем у Стрийському парку”.
На початку 80-тих років на західноукраїнських землях працювало лише 8 священиків. Деколи, обслуговуючи кілька парафій, доводилося долати по кількасот кілометрів. Приїжджаючи на парафії, де впродовж довгого часу не було священика, душпастирі мусили день і ніч сповідати віруючих, роблячи лише “перерву” на святу Літургію, утреню та вечірню. Радянські закони забороняли відправляти богослужіння і сповідати (крім тяжко хворих) у приватних помешканнях. Але духовенство часто вдавалося і до таких “зловживань”, наражаючись на позбавлення права виконувати священичі функції. Навіть після офіційної заборони “виконувати культ” католицькі священики не переставали служити своїм віруючим. До згадуваного львівського о. Рафаїла Керницького, що працював двірником, часто підходили в парку різні люди. І тоді він припиняв замітати, щось слухаючи, спершись на віник. Відбувалося таїнство Покаяння…
Церква на Закарпатті після війни теж не уникнула переслідувань. На зайнятих у 1944 р. радянськими військами землях опинилося 40 римсько-католицьких парафій, єпископським вікарієм яких був о. Ференц Пастор. Новий режим одразу почав винищення церковної організації. Місцевих священиків масово засуджувано як “зрадників вітчизни”. Тільки після 1956 р., коли з радянських концтаборів почали повертатися душпастирі Закарпаття, структура Римсько-Католицької Церкви знову почала відновлюватись. Формально її очолив о. Еней Сегеді, хоча державні органи й не визнавали його юрисдикції.
Дещо краща ситуація була на Поділлі та Житомирщині. На цих теренах після цілковитого знищення релігійного життя в часи сталінізму почали реєструватися окремі парафії. Наполегливість і незломність віруючих, переважну частину яких становило колгоспне селянство, якому не було чого втрачати в радянських умовах, зробили можливим відродження діяльності близько 40 парафій. Навіть якщо не було священика, люди своїми силами підтримували релігійний дух. Досить часто в українських святинях, де не було католицьких священиків, віруючі збиралися самі, щоб разом молитовно пригадувати собі Тайну Втілення Господа під час Євхаристії. Під час таких “літургій без священика” на приготовленому до Богослужіння вівтарі запалювали свічки, клали розкриту літургійну книгу, ставили чашу і символічно розкладали на вівтарі орнат[2] - літургійне вбрання, яке мало б пригадувати про того, без кого ця Безкровна Жертва не може відбутися. Про священика… Віруючі самі відмовляли належні молитви святої Меси, читали відповідні тексти Святого Письма, а далі, як згадує о. Іларіон Вільк, душпастир з Поділля: “три дзвінки давали сигнал для хору співати: “ Sanctus, sanctus, sanctus ”  [літургійний спів перед Євхаристійною Жертвою – В. О.], відразу після цього всі навколішки в тиші переживали перемінення і піднесення. Дзвонять дзвоники, а віруючі линуть подумки до ближчих і дальших святинь, де справді поклоняються Ісусові у видах Хліба і Вина”.
Комуністична влада, бачучи свою безрадність цілковито ліквідувати католицизм, вдалася до інших методів. Вирішено обмежити його лише до числа старших осіб, рішуче і без компромісів викриваючи прояви релігійної праці з молоддю. Радянське “правосуддя” передбачало за такий “злочин” три роки ув’язнення. Завзято переслідувалися різні форми активності мирян, що підтримували католицьку свідомість:
Живий Розарій, Католицька Акція, терціярські кола[3].
Поряд з латинською і польською мовою все частіше можна було чути в костьолах і українські релігійні співи, читання Святого Письма і проповіді. Така ситуація викликала поважне занепокоєння властей, які всіляко намагалися не допустити української мови до костьолів.
Як згадувалося, за комуністичних часів Католицька Церква латинського обряду хоча й не була заборонена, але її діяльність всіляко обмежувано. Брак ієрархічної структури, а також відсутність можливості підготовки священиків, звужували цю конфесію до поодиноких островків релігійного життя, функціонування яких все важче було підтримувати. Траплялося, що один священик мусив обслуговувати кілька парафій, які могли бути розсіяні в різних областях України. Про нормальну душпастирську працю не могло бути й мови. Горбачовська зміна політичного курсу відкрила перспективу відродження Римсько-Католицької (латинської) Церкви на Україні. Важливою подією на цій дорозі було відновлення 16 січня 1991 р. Святійшим Отцем Йоаном Павлом II української латинської ієрархії. Львівським митрополитом став архієпископ Мар’ян Яворський, а його єпископами-помічниками монах-францисканець о. Рафаїл Керницький і о. Маркіян Трофим’як. Для інших двох дієцезій призначено владиками о. Яна Ольшанського – для Кам’янецької і о. Яна Пурвінського – для Житомирської. 2 березня 1991 р. у львівському латинському кафедральному соборі вперше за 58 років відбулися єпископські свячення цих номінатів. Отож, після довгих літ переслідувань, терпіння і очікування відновили свою діяльність Львівська архідієцезія і Кам’янецька та Житомирська дієцезії. 18 травня 1996 р. папа відновив Луцьку дієцезію, апостольським адміністратором якої було призначено архієпископа Мар’яна Яворського, а 26 березня 1998 р. єпископом-ординарієм дієцезії Святійший Отець призначив владику Маркіяна Трофим’яка. Таким чином всі історичні римсько-католицькі єпископські кафедри на Україні отримали своїх пастирів. Католицькі спільноти на Закарпатті, згідно з рішенням Апостольського Престолу від 14 серпня 1993 р., були об’єднані в апостольську адміністрацію Закарпаття, яку очолив папський нунцій у Києві. 7 жовтня 1997 р. Святійший Отець призначив ординарієм апостольської адміністрації єпископа Антала Майнека. Тепер у латинський єпископат входить 1 кардинал і 9 єпископів. Серед українських римо-католиків працює 446 священиків у 775 парафіях. Згідно з обрахунками Церкви, загальне число католиків латинського обряду сягає до 2 мільйонів чоловік.
Традиційно вагому роль у релігійному житті відіграють монаші ордени. До чоловічих чернечих згромаджень між іншим належать: бернардини, боніфратри, домініканці, єзуїти, воскресенці, михайлісти, місіонери, паллотини, редемптористи, салетини, салезіяни, францисканці, францисканці конвентуальні, францисканці реформати. Жіночі ордени в самій тільки Львівській архідієцезії представляють: дочки Божої Любові, домініканки, федіціянки, францисканки Родини Марії, францисканки Марії, францисканки Служебниці Хреста, гоноратки, йосифітки, сестри Непорочної Марії, михайлитки, сестри Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, сестри-підтримувачки душ в чистилищі, презентки, серафітки, серцянки, серцянки безгабітові, служебниці старовєські, служебниці сілезійські, шаритки, урсулянки, урсулянки сірі.
Про нормалізацію ситуації Католицької Церкви на Україні свідчить заснування 28 березня 1992 р. в Києві Апостольської Нунціатури – представництва Ватикану. Першим нунцієм був призначений архієпископ Антоніо Франко. 22 травня 1999 р. апостольським нунцієм на Україні призначено владику Миколу Етеровича. Разом з тим своє представництво при Апостольському Престолі має й українська держава.
Слід зазначити, що відродження Католицької Церкви в незалежній Україні нерідко натрапляє на труднощі і перепони, спричинені в значній мірі багатовіковою шовіністичною пропагандою, яка намагалася вкорінити стереотип про те, що католицизм на Україні є чужорідним і навіть ворожим явищем. Принцип, за яким храми, забрані більшовиками в тоталітарні часи, повертаються їх законним власникам, на жаль, не завжди поширюється на римсько-католицькі громади. Ще досі в окремих місцевостях віруючі католики моляться до Бога під відкритим небом, хоча їхні святині стоять пусткою або ж використовуються іншими конфесіями.
Однак час переконливо засвідчує, що разом з утвердженням незалежності України – самобутньої країни з багатобарвною культурою, що гармонійно поєднує духовні надбання Сходу і Заходу – Католицька Церква поступово займас свос місце в її конфесійній структурі. Престиж і значення українського католицизму обидвох обрядів зростає, не зважаючи на злісну протидію тих, хто все ще хоче бачити нашу батьківщину лише як “канонічну” малоросійську колонію колишньої імперії. Яскравим доказом цього може бути цьогорічне призначення кардиналами двох львівських архієпископів – греко-католицького і римсько-католицького – подія досі небувала в історії Церкви. Тому напередодні апостольського візиту в Україну Святійшого Отця Йоана Павла ІІ ще раз варто пригадати його слова-дороговказ, з якими Він звернувся до пребуваючих в Римі українських єпископів у 1999 р.:
“Впродовж відносно короткого часу завдяки солідарності своїх дієцезій ви спромоглися відбудувати Церкву, яка була перетворена на руїни. Знаючи тодішню ситуацію і дивлячись на сьогодення, наші серця відчувають потребу віддати хвалу Богові за те, що Він учинив, водночас треба підкреслити заслугу численних священиків, монахів, монахинь і мирян, котрі перетворились на цінне знаряддя в плані спасіння.
Йдіть цією дорогою, наслідуючи Ольгу, Володимира та Ізяслава-Дмитра, які отримали святе хрещення на схилах Дніпра. Завжди керуйтеся глибокою апостольською та місіонерською ревністю.Нехай ваші спільноти живуть і палають, з‘єднані зі своїми пастирями і цілковито віддані евангелізації. Адже тоді ви будете з довірою дивитися в майбутнє і все ефективніше виконуватимете вашу місію на улюбленій землі України. Терени пастирської діяльності широкі, і ви вже розпочали корисні ініціативи, аби збагатити віру та більш відкрито проповідувати Євангеліє в суспільстві[4]”.

3.     Римсько- католицька Церква на Поділлі (ХІV-ХVIII ст.)

Як відомо, римо-католицька церква в Україні існує протягом багатьох століть. Перший етап активного, планомірного поширення католицизму й виникнення сталих осередків римської церкви в цьому регіоні розпочався в 30-70 рр. XIV ст. Цей етап був тривалим і завершився Люблінською унією 1569 р., в результаті якої утворилася Річ Посполита.
Поширення римо-католицької церкви безпосередньо на Поділлі пов'язується з діяльністю литовських князів Коріатовичів і польського короля Казимира III /1333-1370/. У 1351 р. останній надіслав до Римського Папи Климента V листа, в якому йшлося про захоплення Поділля і про те, що один з князів Русі прийняв католицьку віру разом зі своїм народом. Деякі польські дослідники вважають, що цією особою був подільський князь Олександр Коріатович. Проте це питання є спірним і викликає заперечення в українських істориків. Свою позицію вони аргументують тим, що брати Коріатовичі, в тому числі й Олександр, почали правити на Поділлі лише з 1362 р. після розгрому ординських військ литовцями в битві біля Синіх Вод. Отже, Олександр Коріатович не був подільським князем у 1351 р. Коріатовичі відіграли значну роль у розвитку економіки та культури Поділля, у зміцненні його обороноздатності. З ними пов'язано заснування самого міста Кам'янця-Подільського і надання останньому в 1374 р. магдебурзького права. Коріатовичами було споруджено ряд замків на Поділлі, зокрема в Бакоті, Смотричі, Меджибожі, Вінниці, Брацлаві, Сокільцях та в інших місцях.
У своїй політиці Коріатовичі. особливо Олександр, підтримували тісні зв'язки з Польською державою, неодноразово відвідували польську столицю - Краків. Все це вело до поступового утвердження польських порядків у житті та побуті краю. В результаті все більшого значення на Поділлі набував католицизм. Виходячи з цього, Римський Папа Григорій XI спеціальною буллою в 1375 р. затвердив Кам'янецьку католицьку єпископію, першим єпископом якої був призначений чернець-домініканець Вільгельм. Завдяки його зусиллям, єпископія отримала ряд земельних володінь у Кам'янецькому повіті, зокрема містечка і села Чернокозинці, Черче, Зіньківці, Нігин, Хропотову. Земельні багатства католицької церкви постійно зростали. Так, грамотою Олександра Коріатовича 1375 р, Смотрицькому домініканському монастирю було даровано млин із прилеглою до нього землею та угіддями. На початку XV ст. ченці Кам'янець-Подільського домініканського монастиря отримали від князя Свидригайла с. Зюбрівку під Кам'янцем зі всіма угіддями. В 20-х роках XV ст. значно виросли земельні володіння Кам'янецької католицької єпископії: вона отримала Кам'янецький замок, два міста і біля 25 сіл, в яких налічувалося майже 3750 селян. На той час Кам'янецький єпископ став найбільшим земельним власником на Поділлі. 29 вересня 1498 року грамотою короля Яна Ольбрахта були підтверджені права Кам'янецького єпископства на володіння багатьма селами в Кам'янецькому та Смотрицькому повітах.
Резиденцією кам'янецьких єпископів відразу після створення єпископії в 1375 р. став не Кам'янець, а містечко Чорнокозинці.
Вперше у Кам'янець єпископ приїхав на початку XV ст. Ним був домініканець Олександр. Помітною особою на Кам'янецькій кафедрі був єпископ Павло з Боянчичів, який очолював ії з 1428 по 1453 рік. Він походив не з шляхетського роду, певний час служив у віденському костьолі Святого Духа, був навіть капеланом литовського князя Вітовта.Проте після його смерті єпископ Павло очолив пропольську партію в Кам'янці, яка скинула литовського намісника у місті Довгірда, ув'язнила останнього і захопила Кам'янецький замок разом з іншими укріпленнями на Поділлі. В період боротьби за Поділля між Польщею і Литвою в 1431-1433 рр. і до кінця життя єпископ Павло продовжував притримуватися пропольської орієнтації. За це він здобув великий авторитет у Римського Папи Євгенія IV, який в буллі від 13 листопада 1434 р. називає кам'янецького єпископа «улюбленим братом, достойним можністю, прикрашеним благочестям і страхом божим».
Значні земельні пожалування з боку правлячих кіл Польсько-Литовської держави дали змогу єпископу Павлу швидко збудувати в першій половині XV ст. у Кам'янці мурований кафедральний костьол св. Петра і Павла. Все це дає підставу вважати неправильною думку подільського історика XIX ст. Й. Роллє про те, що кам'яна будівля кафедрального собору виникла лише на початку XVI ст.
Відомою постаттю серед кам'янецьких єпископів у другій половині XV ст. був домініканець Матфій І.І., який керував кафедрою з 1471 по 1493 рр. Наприкінці його життя в 1490-1492 рр. відбулося повстання під керівництвом Мухи, в ході якого розгромлено багато католицьких осередків.
Серед кам'янецьких єпископів було багато високоосвічених людей з високими моральними якостями. До них слід віднести М. Бялобржевського і Л. Гослицького, які керували єпископією у другій половині XVI століття. Перший відомий як прекрасний поет, богослов, талановитий проповідник. Він толерантно дискутував з інаковірцями і не випадково вважається кращим кам'янецьким єпископом. Друга постать не менш колоритна, ніж перша. Л. Гослицький був добрим знавцем філософії, астрономії, в деяких питаннях навіть підтримував подільських протестантів. Так, у 1587 році він один з усіх католицьких єпископів підписав їх конфедерацію «Для збереження благ миру», що загострило його відносини з Римом.
Проникнення католицизму на Поділля в XIV - першій половині XVI ст. йшло повільними темпами. Авторитет і вплив католиків тут був ще довгий час незначним. Католицька дієцезія /єпископія/ заснована майже серед суцільного православного населення, ще довго перебувала у жалюгідному становищі.
Так, в середині XV ст. на Поділлі існувало всього 4 католицьких парафії з чотирма парафіяльними костьолами, через 100 років кількість парафій збільшилася до восьми. Навіть наприкінці XVI ст. подільська католицька дієцезія складалася з 6 кляшторів /монастирів/ і 12 костьолів, з яких більше половини /7/ було в Кам'янці, а решта - виключно в містах.
Покатоличення в цей час не набрало ще широкого розмаху, воно обмежувалося лише вищими колами православного суспільства. Взагалі період XIV - першої половини XVI ст., як відзначається в сучасній літературі, був у Польсько-литовській державі часом релігійної толерантності, відносно мирного співіснування римо-католицтва з православною вірою.
Повільний ріст католицького населення на Поділлі в той час обумовлювався також постійними татарськими набігами на цей прикордонний край. За даними історичних джерел, лише за період з 1450 по 1550 роки відбулося 20 великих грабіжницьких походів татар в Україну, в тому числі на Поділля. Татари завдавали багато лиха як православним, так і католикам. Вони руйнували і грабували християнські монастирі, храми, вбивали духовенство, розорювали населення. Ці дії татар створювали певні труднощі для функціонування Кам'янецької єпископії і багато осіб відмовлялось в зв'язку з цим зайняти єпископську кафедру. Про це йшлося, наприклад, в листі польського короля Сигізмунда І до Римського Папи Павла III від І січня 1536 року.
Разом з католицьким духовенством на Поділля поступово проникають польські світські феодали, ремісники, торгівці, які несли на цю землю католицьку віру. В той же час населення Поділля в своїй основній масі залишалося православним і протягом XIV ст. перебувало в юрисдикції київських митрополитів /що проживали в Москві/ і Костантинопольських патріархів. Київські митрополити мало турбувалися про українські єпархії, поскільки вбачали в них лише засіб для розв'язання політичних завдань, що виникали перед Костантинопольським патріархатом, московською владою і митрополичою кафедрою, а, крім того, розглядали їх як джерело свого матеріального прибутку. Тому зрозуміло, що Москва не бажала посилення католицької церкви в Україні, а Рим, навпаки, був надзвичайно зацікавлений у ії зміцненні в цьому регіоні. Отже, подільські землі в силу свого геополітичного становища вже в XIV ст. опинилися в центрі боротьби Риму і Москви за сфери впливу.
Після Люблінської уніїї 1569 р. і створення Речі Посполитої католицизм почав проникати на Поділля більш інтенсивно. Відбувся швидкий ріст католицьких парафій: в середині XVI ст. їх нараховувалося тут всього 8, в 1607 р. - близько ЗО, а в 1620 р. -вже 45. Цей етап продовжувався трохи більше, ніж сто років і завершився в 1672 р. в зв'язку з захопленням Поділля турецькими загарбниками.
Особливо активну роль в поширенні католицизму відіграв створений у 1540 р. орден єзуїтів. Єзуїти потрапили до Польщі в 1564 р., а з 1606 р. з'явилися в Кам'янці-Подільському на запрошення католицького єпископа Прохницького, який надав їм садибу і збудував для них на свої кошти костьол.
В Барі єзуїти з'явилися трохи пізніше, а саме біля 1614 р. Притулок їм надав барський староста Станіслав Жолкевський. Досить скоро вони отримали різні привілеї. Вже через два роки по прибуттю до Бару король Сигізмунд III надав єзуїтам привілей на стягування десятини з Бару та Комаровець. У 1635 р. король Владислав підтвердив всі отримані раніше єзуїтами права.
З метою навернення православного населення в католицьку віру єзуїти відкрили на Поділлі цілу мережу шкіл /колегій/, де навчалося багато дітей української шляхти та міщан. У 1608-1609 рр. такі школи з'явилися в Кам'янці, 1612 р. - у Вінниці, в 1636 р. - у Шаргороді.
Єзуїти не лише мали повне довір'я з боку правлячих кіл Речі Посполитої, але й спиралися на щедру фінансову підтримку магнатів і шляхти. Так, значні суми грошей були виділені подільськими магнатами Лянцкоронським і Язловецьким. Інший магнат, Калиновський, у 1647 р. подарував Вінницькій єзуїтській колегії ЗО тисяч злотих. Тому єзуїтські школи були досить престижними і перед їх вихованцями відкривався шлях до здобуття вищої освіти у кращих університетах Європи. Саме на період активної діяльності єзуїтських колегіумів на Поділлі припадає значний ріст кількості студентів з цього регіону, зокрема в Краківському університеті. Так, з 1600 по 1642 р. тут навчалося 58 осіб з Поділля, що складало 0,5% усіх студентів університету тих років. Серед них була як польська, так і українська молодь.
Барські єзуїти утримували школу з пансіоном для шляхетної молоді. Слава про неї гриміла на всю округу. В ній, між іншим, навчався Мирон Костін /1633-1691/ - відомий молдавський літописець та визначний політичний діяч Молдавського князівства другої половини XVII ст.
У середині 1648 р. в Україні вибухнула Українська національна революція, яка тривала до 1676 р. Головні цілі повстання полягали у створенні незалежної держави в етнічних межах України та утвердженні нового соціально-економічного ладу, в основі якого лежала б дрібна /фермерського типу/ власність на землю.
Українська національна революція мала чітку антикатолицьку та антиуніатську спрямованість. Повстанці нападали на католицькі осередки, розправлялися з їхнім духовенством, яке в масовій свідомості тодішнього українського населення уособлювало гніт Речі Посполитої. Перші випадки подібного роду сталися весною і літом 1648 р. Проте заради істини слід зауважити, що і раніше мали місце ексцеси релігійного фанатизму. В Шаргороді у січні 1626 р. міщани вбили католицького священика, а тіло його кинули в річку. Поблизу Бару хтось у 1642 р. вбив єзуїта Станіслава Бриновського.
Наприкінці травня 1648 р. козаки Максима Кривоноса взяли Немирів і вчинили розправу з шляхтою і католицьким духовенством. Потім настала черга Тульчина. До нашого часу дійшли деякі факти про долю католицьких священиків та монахів під час штурму замку. На тоді в домініканському монастирі жили 15 монахів, всі вони були знищені. Відомі імена дев'ятьох з них. Це приор Христом Гурський, на тілі якого знайшли 70 поранень, підприор Кристин - пробитий стрілами, Дамаскін Боркович був забитий шаблею під час проповіді про святого Розарія і потім посічений на шматки, О. Гумберт, проповідник зі Львова, також порубаний. О. Томаш Мірецький, теж проповідник, і о. Юцундус замордовані та спалені, диякон Йосип з Луції був убитий під час молитви. Брати Пилип де Лаго та Плацид з Шльонську були захоплені на башті та спалені. Слід додати, що далеко не всі священики та монахи того часу молилися під час битви. Саме цим можна пояснити те, що двоє ченців були захоплені в башті, а не в монастирі.
В Барі загинуло чотири домініканці. Одного з них, о. Франциска Органца замучили під час молитви й викинули собакам; іншого - о. Маврікія порубали на шматки перед вівтарем; о. Феліксу відрубали голову. Татари не поступалися козакам у жорстокості і не гірше їх розправлялися з католицькими ченцями. О. Інокентія довго мучили, а потім розірвали на шматки. В Мурафському домініканському кляшторі було жорстоко замордовано о. Домініка з Меджибожа, проповідника.
В серпні 1648 р. з тривожним листом до військового командування Речі Посполитої звернувся кам'янецький земський суддя Л. М'ясковський, який благав: «Заради Бога рятуйте хоч мури і костьоли, якщо нас, своїх братів, не хочете рятувати». Боротьба проти католицької церкви в той час набрала досить широкого розмаху.
Важким випробуванням для населення Поділля було панування турків, які володіли цим краєм протягом 27 років, з 1672 по 1699 рр. Під час облоги турками Кам'янця, коли стало зрозуміло, що місто не вистоїть, було вирішено погодитися на капітуляцію. Вона передбачала безпеку життя всім, хто залишиться в місті, право вільного володіння нерухомим і рухомим майном, вільний вихід з Кам'янця шляхті та жовнірам з їх сім'ями та майном. Усім, хто залишався в місті, повинна була гарантуватися свобода віросповідання й відправлення релігійних обрядів. Ідею про капітуляцію подав кам'янецький єпископ В. Лянцкоронський. Він скликав у кафедральному костьолі нараду і переконав присутніх у необхідності цього кроку для збереження життя дітей і врятування костьолів від наруги.
Панування турків нанесло серйозної шкоди католицькій церкві. У Кам'янці католикам була залишена лише одна Петропавлівська церква для здійснення богослужіння, всі костьоли і монастирі були відібрані турками. Петропавлівський кафедральний костьол вони перетворили на головну мечеть, домініканський монастир - на головну мечеть для кам'янецького паші, францисканський монастир і будівлі кармелітів взагалі ліквідували, а в будинках єзуїтів влаштували конюшні. Аналогічне становище мало місце і в інших осередках католицизму на Поділлі. Шаргород завойовники взагалі перейменували на Кучук-Стамбул /малий Стамбул/.
Після повернення Поділля до Польщі в 1699 р. католицька церква швидко відновила свої позиції. Саме з кінця XVII розпочався третій етап проникнення католицизму, який продовжувався до кінця XVIII ст. Швидко будувалися нові костьоли, виникали нові монастирі. За підрахунками дослідників, у XVIII ст. на Поділлі споруджено 648 костьолів і монастирів, у 25 разів більше, ніж за попередні кілька століть.
Продовжувало зростати землеволодіння католицької церкви, яке часто збільшувалося за рахунок земельної іпотеки. В результаті таких операцій лише єзуїти придбали на Поділлі десяток сіл, які приносили великі прибутки. Традиційним джерелом збагачення католицької церкви були грошові пожертвування магнатів і шляхти. Так, кам'янецькі францисканці в першій половині XVIII ст. отримали від шляхти 35 тисяч злотих, а Дунаєвецькому костьолу від магнатів Потоцьких щорічно виділялося, починаючи з 1769 р., 175 крб. сріблом.
Характерною рисою політичного життя Правобережної України в той час був тісний союз місцевої польської шляхти з католицькою церквою.
Варто наголосити, що в травні 1768 р., в подільському місті Барі створили військово-політичне об'єднання, так звану конфедерацію, проти росіян. На чолі Барської конфедерації стояли Пулавський, І. Потоцький з Мурафи, брати Красінські. Один з братів, Адам Красінський, на той час був кам'янецьким католицьким єпископом.
Під час штурму Бару /20 червня 1768 р./ росіянами кармеліти, домініканці, єзуїти, францисканці брали активну участь у його обороні. Деякі з них були відправлені до Сибіру. У військових діях були зруйновані і згоріли будівлі францисканського і кармелітського монастирів.
Загони конфедератів були остаточно розбиті військами царської Росії в 1772 р. Адам Красінський на початку 90-х рр. XVIII ст. емігрував до Австрії.
У 1793 р. Правобережна Україна в результаті другого поділу Польщі відійшла до Росії. Зразу ж після приєднання уряд Катерини II взяв курс на послаблення католицизму та уніатства і посилення православної церкви в цьому регіоні.
Єпископ Красінський не прийняв російського підданства і передав правління дієцезією своєму суфрагану-єпископу Яну Дембовському. Проте, коли той прибув на кафедру, з'ясувалося, що дієцезію указом Катерини II було скасовано, а замість неї створено Летичівську дієцезію. Її єпископом, без згоди на те Апостольської Столиці, було призначено Михайла Романа Сєраковського. Прибулому до Кам‘янця справжньому єпископу Дембовському російський губернатор Тутолмін порадив виїхати за кордон. Проте і летичівська дієцезія існувала недовго, всього лише три роки. По смерті Катерини II кам'янецьку дієцезію було відновлено і нею, вже за дозволом Папи, до 1802 р. керував Сєраковський. Після Його смерті керівництво здійснювали: повернені з вигнання єпископи Дембовський, Францішек Мацкевич, Микола Гурський, а з 1860 р. Антоній Фіалковський.
Після польського повстання 1863 р. кам'янецьку дієцезію царський уряд скасував. Святий Престол не визнав цього акту. Єпископ Фіалковський був висланий за межі Поділля. У 1870 р. його було призначено могилівським архієпископом-митрополитом /помер у 1883 р./. Керівництво дієцезією Святий Отець до її відродження доручив луцько-житомирському єпископу. Вона була відроджена у 1917 р. її очолив єпископ П. Маньковський. Але у 1920 р., рятуючи своє життя, виїхав до Польщі[5].

4.     Єпископи Кам'янецької Дієцезії

 


1. ВІльгельм – з домініканців                           /1375-1385/;
2. Рокосіуш – з домініканців                                      /1385-1398/;
3. Олександр І - з домініканцівз                                /1398-1411/,
4. Андрій І - з домініканців                              /1411-1413/;
5. Збігнєв -                                                         /1413-1418/;
6. Мацей І -                                                        /1418-1427/;
7. Павел І - з домініканців                                /1427-1453/;
8. Микола І -                                                      /1453-1467/;
9. Розражевський -                                            1467;
10. Микола ІІ -                                                   /1467-1469/;
11. Микола III -                                                 /1469-1471/;
12. Мацей II -                                                     /1471- 1490/;
13. Мацей III -                                                    /1490-1491/;
14. Ян І -                                                            /1491 -1493/;
15. Петро І - з домініканців                              /1493-1498/;
16. Якоб -                                                           /1498-1518/;
17. Вавжинич -                                                  /1518-1526/;
18. Петро II -                                                     /1526-1535/;
19. Себастьян -                                                  /1535-1538/;
20. Ян II -                                                           /1538-1540/;
21. Микола IV-                                                  /1540-1542/;
22. Ян III -                                                          1542;
23. Андрій II -                                                    /1542-1544/;
24. Ян IV -                                                         /1544-1546/;
25. Бенедикт І -                                                  /1546-1547/;
26. Леонард І -                                                   /1547-1563/;
27. Діонісій –                                                     /1563-1569/;
28. Марцин І -                                                   /1569-1575/;
29. Вавжинич II -                                                        /1575-1587/;
30. Станіслав І -                                                 /1587-1591/;
31. Павло II -                                                     /1591-1607/;
32. Ян-АндрІй III -                                            /1607-1614/;
33. Мацей IV -                                                   /1614-1620/;
34. Aдам Ї -                                                        /1620-І627/;
35. Павло III -                                                    /1627-1640/;
36. Андрій IV -                                                  /1640-1646/;
37. Михайло -                                                    /1646-1648/;
38. Ян V -                                                           /1648-1660/;
39. Жигмонт -                                                    /1660-1664/;
40. Войцех -                                                       /1664-1670/;
41. ВеспасІан -                                                   /1670-1677/;
42. Ян VI -                                                         /1677-1680/;
43. Станіслав II -                                               /І680-І685/;
44. Єжи –                                                           /1685-1700/;
45. Ян VII -                                                                  /1700-1717/;
46. Стефан -                                                       /1717-1723/;
47. Станіслав II -                                                         /1723-1733/;
48. Августин -                                                    /1733-1735/;
49. Францишек І -                                             /1735-1739/,
50. Вацлав -                                                       /1739-1742/;
51. Микола V -                                                  /1742-1757/;
52. Ієроним -                                                      /1757-1760/;
53. Адам III -                                                     /1760-1795/;
54. Ян VIII -                                                       /1795-1809/;
55. Францишек II -                                            /1809-1842/;
56. Микола VI -                                                 /1842-1855/;
57. Антоній -                                                      /1855-1866/;
58. П. Маньковський -                                      /24.09.1918-1920/;
59. Я. Свідерський -                                          /1920-?/;
60. Ян Ольшанський -                                                /1990-2003/[6].

5.     Історія Вищої Духовної Семінарії Святого Духа Кам’янець-Подільської Римо-католицької єпархії:

1). Формування духовенства до утворення семінарії.

У Католицькій Церкві до Тридентійського Собору приготування дієцезіяльного духовенства відбувалося головним чином в заснованих, завдяки єпископам, прикатедральних школах, керованих схоластиком. Зрозуміло, що навчали латинської мови, вчили основ теології. Навчання співу і справування обрядів зводилось до сфери практичного приготування семінаристів, до виконання основних священицьких функцій. Після утворення Краківської Академії (1364) багатші духовні особи закінчували там своє навчання. Для бідніших лишались школи прикатедральні, чернечі,а навіть парафіяльні.

Немає жодних згадувань відносно приготування кандидатів до священства в час існування Кам'янецької Дієцезії від кінця 14-го століття. Напевно, воно відбувалось під керівництвом єпископа, каноніка або схоластика, частіше настоятелем приходу. Кандидати "завдяки їм, навчені і утверджені в богословських науках, отримавши свідоцтво похвальної поведінки, ознайомлені з обов'язками священика, були рукоположені".

    Декрет Тридентійского Собору "Cum adolescentium aetas" з 15. 07. 1563 р., рекомендуючий створення дієцезіяльних осередків духовного формування молоді, став основою для заснування духовних семінарій.

    На переломі 16-17 століть помічаємо перші спроби організування духовної семінарії в Кам'янецькій Дієцезії. Проводились вони під керівництвом єпископа Павла Волуцького (1594-1607). В протоколах засідань катедральної капітули з 1599 р. знаходимо перші згадки зацікавлення справою створення семінарії. До цієї справи повернулися три роки пізніше під час генерального засідання капітули. Тоді для обговорення запропоновано проект заснування семінарії і її фінансування, котрий мав бути затверджений на найближчому дієцезіяльному синоді. Цей проект передбачав, що у склад керівництва семінарії ввійдуть два каноніки, визначені капітулою, а в новій семінарії буде навчатись шість семінаристів з Кам'янецької Дієцезії. Програма навчання полягала на наукових заняттях і на приготуванні до повного виконання священицьких функцій. Вона передбачала навчання, вміти користуватися літургійним календарем, співати псалми і гімни, катехізувати, вирішувати проблеми сумління, а також практичні заняття з гомілетики. Окрім вищеперерахованих основних обов'язків були також представлені вказівки відносно духовного формування, такі як: щоденна участь у Святій Месі, щомісячна сповідь, часте приступання до Святого Причастя, співання Літургії Годин в катедрі під час свят. Основним утриманням семінарії була стипендія, яку встановлював єпископ. Виплачувана раз на рік у свято святого Мартіна. Нестача відповідних коштів на постійне утримання семінарії стала причиною того, що цей проект не був зреалізований. У 1604 році справу фінансування семінарії піднято наново. І не відомо, як остаточно вирішено цю проблему, тому що акти з наступних засідань капітули нічого про це не згадують.

    Оскільки семінарії не було створено, єпископ Ян Андрій Прухницький (1607/14) довірив формування кліру єзуїтам кам'янецької колегії. У 1611 році вони розпочали дворічний курс викладів з морального богослов'я. Від 1626 р. лекції для дієцезіяльного кліру включали також курс філософії. Така форма вдосконалення освіти духовенства в Кам'янецькій дієцезії тривала майже 200 років. Колегія отців єзуїтів діяла в роках 1611-1672, 1709-1726 і 1738-1761. В році 1761 курси перенесено до Володимира-Волинського. Вернулися до Кам'янця через 11 років, пізніше в 1772 р. в так званих різних архівних каталогах, які знаходяться в Центральному Архіві оо. Єзуїтів в Римі (АRSJ), зберігся майже цілий список професорів моральної теології з Кам'янця-Подільського, які провадили ці курси. Ця форма однак була тільки напівзаходом, тому що ті, що навчались, разом не проживали в колегії, а тільки приватно її відвідували.

 

2). Заснування семінарії в 1721 р. та її діяльність до 1795р.

Події, котрі відбулись на Поділлі наприкінці 17-го віку, зокрема захоплення Кам'янця турками в роках 1672/99, не тільки не створювали сприятливих умов для душпастирської праці, але на певний період допровадили до тимчасового застою.

У знищеній дієцезіі від 1717 р. розвинув палку діяльність єпископ Стефан Рупнєвський (І717/21). На початку своєї пастирської діяльності видав для духовенства і вірних "Instructio pastoralis", в якій запланував свою амбітну душпастирську програму. Відреставрував знищений кафедральний собор. Для "виховання шляхетської молоді, а з її браку і селянської, яка б тільки мала відповідний моральний рівень", відкрив духовну дієцезіяльну семінарію. Фундаційний і засновуючий документ (3 листопада 1721 року), в якому він писав: "Маючи бажання залишити надію на "майбутні жнива", ми вважаємо, що справа заснування семінарії є найбільш пристойна, гарна, відповідна і плідна у вихованні шляхетської молоді, яка б могла виростати, як високі кедри при допомозі духовних інструкцій директорів і професорів". Тому ми так чинимо, "маючи на увазі поширення чистої Божої Слави в справі спасіння вірних".

    Окрім того, що семінарія не мала власного будинку ані своїх професорів, документ Єп. Рупнєвського мав характер формального відкриття семінарії. Про цей вищезгаданий факт засвідчують з пізнішого часу різні документи, які, говорячи про початки Кам'янецької семінарії, посилаються саме на цей документ. Так чинили єпископи: Вацлав Ієронім Сєраковський (І739-1742), Миколай Дембовський (1741-1757) і Адам Красінський (1759-1795). В актах інформаційного процесу з 1732р., маємо свідоцтва, що в місті Кам'янці-Подільському існує духовна семінарія. Додаткові інформації на цю тему можна знайти в провізійних документах Кам'янецьких єпископів з 18-го віку. При кожній провізії з років 1627-1722 знаходиться запис "ut seminarium instituat", що було рівнозначно, аби єпископ розпочинаючи правління дієцезією, заснував семінарію. Провізія наступного єпископа Августина Весселя з 11 травня 1733 р. не має такого доручення. З'являється тільки в провізії для єпископа Адама Красінського з 1759 р. Чи семінарія почала діяти в 1721 р., 1730, чи тільки в 1746 році, думки поділені.

    В новозаснованому закладі мали навчатися тільки чотири студенти. Вони мали жити разом в будинку кафедральних вікаріїв. Для їх утримання засновник визначив матеріальні збереження в кількості 10 тисяч злотих з маєтку Студениця. В 1724 році наступний єпископ Станіслав Йосип Гозіуш (1722-1733), реалізуючи бажання свого попередника за згодою кафедральної капітули, збільшив цю фундацію, додаючи до семінарії десятину з королівського міста Баліни. Також і єпископ Вацлав Ієронім Сєраковський (1739-1742) вирішив збільшити семінарійну фундацію. Він не тільки заохотив духовенство з усієї дієцезії до складання добровільних пожертвувань, але сам дав приклад, зрікаючись так званого cathedraticum для семінарії. Коли його заклики не дали жодних очікуваних результатів, видав розпорядження, щоб 6 січня 1743 р. кожний більш заможний парафіяльний священик платив для економа капітули на утримання семінаристів 20 флоренів, менш заможний 15 флоренів, а пребендар 10 флоренів. Це розпорядження не реалізовано, тому що єпископ Сєраковський перейшов до Перемишля, а також із приводу пасивної поведінки священиків. Нове утримання для семінарії (в кількості 122 тисяч злотих) установив в році 1747 ксьондз-канонік Матеуш Гронкевич. Крім фондів, виділених на утримання семінаристів, він переказав певну грошову суму на семінарійний будинок, будову якого закінчено в 1781 році. В 1791 році семінарія отримала від єпископа Адама Красінського містечко Черче з маєтку Кам'янецького єпископства.

    Від територіального обсягу пожертвуваного маєтку залежала в значній мірі внутрішня організація семінарії, а також кількість студентів. Фундаційний акт єпископа Рупнєвського передбачав утримання тільки для чотирьох семінаристів. Ними мали бути молоді люди з шляхетських родин, котрі живуть на Поділлі. Коли б бракувало таких кандидатів до семінарії, можна було б прийняти синів з селянських родин латинського обряду. Фінанси кс. Гронкевича з року 1747 налічували утримання для 10 студентів. Не маємо докладної інформації, як формувалась кількість студентів в тому часі. Маємо тільки одну згадку (з р. 1746), що їх було восьмеро, а в останніх роках 18-го століття їх було декілька; в час знесення дієцезії в 1795 році - тільки троє.

    Опіку і патронат над семінарією мала кафедральна капітула, котра щороку вибирала зі свого кола провізора семінарії. До його обов'язків належав перш за все контроль навчання і Божої Служби студентів, а також опіка про відповідне матеріальне забезпечення семінарії.

    Як вже зазначалось, Кам'янецька семінарія не мала своїх професорів. Функцією інтелектуального формування семінаристів займалась місцева єзуїтська колегія. Семінаристи згідно з замірами засновника, були зобов'язані до систематичної присутності на лекціях з філософії (дворічний курс проваджено в роках 1718-1769) і теології. Єпископ писав: "Будуть навчатись у колегії Отців Ісусового Товариства, заохочуючись до поглиблення своїх знань і зростаючи в чеснотах. На ті лекції будуть виходити разом зі свого дому, за визначеним звичаєм духовенства. Після лекцій не будуть виходити зі своїх кімнат, а з того, чого навчаться, звітують своєму настоятелю, (який буде відноситись до них з повагою)". Інтелектуальна підготовка семінаристів в колегії мала навчити виконанню душпастирських функцій. Програма навчання полягала на вивченні моральної теології, як вміння розв'язувати конкретні моральні проблеми (казуїстика), позитивної теології та Святого Письма. В роках 1721-1773 моральну теологію в кам'янецькій колегії викладало 29 отців, серед яких був Андрій Поліковський 1713-23, Микола Захерла 1723-24, Ян Тадеуш Крусинський 1730-1731 - орієнталіст, знавець Персії та Турції, Ян Яворський 1731-1732, Олександр Соляк 1732-1735, Олександр Пацьорковський 1735-1736, Ян Пажельницький 1736-1737, Микола Косьминський 1737-1738, Михаїл Защенський 1738-1739, Андрій Коженьовський 1739-1740, Лука Насковський 1740-1741, Михаїл Купчинський 1741-1742, 1747-1748, Даниїл Божецький 1742-1744, Йосиф Коньський 1744-1746, Ігнатій Бейшлах 1746-1747, 1749-1753, Адам Стадніцький 1748-1749, 1750-1754, Ян Хадзинський 1754-1755, Олександр Стадницький 1758-1759, Антоній Гумовський 1759-1760, Йосиф Колаковський 1760-1762, Мельхіор Гнєвош 1762-1765, Стефан Мархелевіч 1765-1766, Йосиф Клечковський 1766-1769, Ігнатій Анджейовський 1772-1773. Окрім того, в 1766-1769 роках зустрічаємо двох професорів зі схоластично-полемічної теології: (Йосиф Бертран (1766-1769) і Станіслав Камінський (1766-1769)), а в 1767-1768 роках – професора канонічного права Яна Вербицького.

    Семінаристів також навчали практичному вмінню: читання рубрик, користування літургійним календарем, провадження церемоній, а також церковного співу (катедральний кантор). Програма навчання в Кам'янецькій семінарії була подібною до програм навчання в семінаріях Східної Польщі. Подібна програма була реалізована в Луцьку, де в 1749 р. викладано моральну теологію і церковно-ритуальну проблематику. В семінарії в Перемишлі у 1751 році проваджено лекції з моральної теології, церемоній, рубрик Літургії Годин і римського Месалу. Вчили хорального співу, справування Таїнств і інших обов'зків Святої Літургії. В Київській семінарії (1789) програма навчання полягала на навчанні: моральної теології, співу, ритуалу та інших занять з церковних обов'язків.

    Для семінаристів семінарія була, передусім, осередком набування відповідної духовної формації, за посередництвом різних занять і релігійних практик. Кам'янецькі семінаристи мали обов'язок приймати участь в щоденній Святій Месі, в хоровому співі, і були зобов'язані до співмолитви Літургії Годин із священиками-вікаріями у неділю та свята в катедральному храмі, а також до послужіння біля вівтаря. Про інші пункти денної програми написано так: "В звичайні дні о годині 11.00 збиратимуться на обід, а у святкові дні – після закінчення відправи. На вечерю будуть збиратися о годині 18.00, розпочинаючи молитвою благословення столу і після роздачі їжі, служачи в їдальні згідно з визначеним порядком. Під час вечері будуть слухати читання духовно-катехізмових книжок (які визначені і подані у відповідному списку), коментарів і життя святих. Це читання книжок повинно відбуватись, щоденно змінюючись. З прочитаного (напр. життя і звичаї святих) можуть навчитися того, що формує розум і те запам'ятати. Обід і вечерю закінчуватимуть молитвою подяки". Повинні часто молитися за свого єпископа, а як священики, відправляти в його інтенції три Божі Служби. Всі семінаристи носили однакове вбрання і, так як було прийнято в інших семінаріях, - тонзуру.

    Не маємо інформацій, які б однозначно окреслили, як довго тривало перебування студентів в Кам'янецькій семінарії. Клірики навідувались до єзуїтської колегії, де були проваджені дворічні курси моральної теології. Однак важко ствердити, чи перебували вони протягом всього часу тривання тих курсів, чи коротше. Відомо, що в багатьох семінаріях східних єпархій час перебування студентів обмежувався одним роком навчання (напр. в семінарії міста Перемишля), а деколи навіть майже до кількох місяців.

    Найповажнішою проблемою Кам'янецької семінарії була відсутність власного будинку. Майже цілий вік семінарія не мала свого будинку, тому початково студенти жили в будинку кафедральних вікаріїв. Протягом 1749-1781 років семінарія розміщувалась в монастирі 00. Кармелітів босих у м. Кам'янці. Свій будинок отримала тільки в 1781 р., коли стало можливим фінансування Матвія Гроневича з 1747 р. на користь семінарійного будинку. Дехто стверджує, що фактично у цім будинку студенти мешкали тільки чотири роки, але здається це маловірогідне. Більш переконуючою є версія, що будинок перебудований у 1781 р., служив місцем перебування семінарії протягом 12 років. В часі другого поділу Польщі (1793 р.) семінарійний будинок став властністю держави разом з майном єпископа. В зв'язку з тим студенти знову почали жити в монастирі 00. Кармелітів. Разом із зліквідуванням єпархії в 1795 р., семінарія була перенесена до Олики - єпископом Михайлом Романом Сєраковським до утвореної Імператрицею Катериною II- ю Летичівської єпархії.

3). Доля семінарїї до скасування єпархії в 1866р.

    Після 1798 р., коли цар Павло І відновив Кам'янецьку Єпархію, до м. Кам'янця повернулись також студенти. І знову поселились у монастирі 00. Кармелітів. Семінарія надаль продовжувала свою місію, але немає про цей період точніших даних. Натомість, є фактом те, що вже в 1811 р, Священики-Місіонери св. Вікентія де Пауло були направлені до праці в семінарію, і візитатор А. Похль СМ заснував будинок в Кам'янці. В 1812р. уряд Префекта виконував кс. Яцек Йордан СМ, який викладав також моральну теологію, церемонії і рубрики. Другий професор - кс. Флоріан Лукашевич, що викладав догматичну теологію, навчав співу і церковної вимови, був єпархіальним священиком. З інформацій, вміщених в збережених Еленхусах, виникає, що вже в 1818 р. священик Йордан був почесним каноніком-капітули, тобто єпархіальним священиком. Однак, він керував семінарією до 1825 р. В тому періоді інші професори також були єпархіальними священиками, часто випускниками Головної Семінарії у Вільнюсі. Серед них варто пригадати братів Йоанна та Віктора Маркевичів, які відзначалися звичаями і знаннями, та Павла Будзинського, майбутнього ректора семінарії і адміністратора єпархії. Семінарія, принаймні формально, втратила наданий їй характер Священиками-Місіонерами.

    Такий стан речей тривав до 1827 р., коли дійшло до укладення умови між єпископом Ф. Мацкевичем (1815-1842) і візітатором Яковом Гасовським СМ; на підставі якої цілість семінарійної формації прийняли в свої руки Священики-Місіонери. Єпископи "хотіли єпархіальну семінарію відновити до досконалого стану, вирішивши уряд і навчання студентів довірити назавжди Місіонерам... і щоб вони прийняли на себе зобов'язання управління семінарійним маєтком, призначеним для них, і утримування студентів"-читаємо у згаданій умові. Невдовзі до Кам'янця прибули три Священики-Місіонери, які прийняли повну відповідальність за формацію студентів. Ректором був о. Францішек Замбжитський СМ. Він виконував цю функцію до смерті (+1742 р.). Рік його смерті є, зрештою, також роком скасування Згромадження Священиків-Місіонерів у Росії. "Був це священик справедливий, чоловік розумний і богобоязний, якого пам'ять довго зберігали в серцях ті священики, яких він виховав". Поряд з ним функції професорів і вихователів виконували, між іншим, о. Йоан Паєвський СМ, о. Йосип Кузьміцький СМ, о. Тома Волинський СМ, а в останьому періоді о. Адам Римович СМ і о. Степан Винча СМ.

    Завдяки збереженій інформації у щорічно друкованих "Єленхусах", які містили також списки семінаристів, знаємо принаймні з декотрих років їх прізвища, кількість, вік і період навчання.

    В 1813 році було їх 13+4; в 1819 році - 17+4; в 1824 - 15+5; в 1828 - 15+6; в 1829 -18+5; в 1839-7+4; в 1841 - 17+4;в 1842- 18+4. Крім того, щороку в Головній Семінарії (від 1833 року Духовна Академія) у Вільнюсі навчалося початково троє кам'янецьких студентів, від 1824 року - п'ятеро, після 1829 року - шестеро, а в 1841 році навіть семеро.

Таблиця №1: Кількість семінаристів Кам'янецької єпархії в 1813-1842 роках

               Рік

      Семінаристи

        в Вільнюсі

   Семінаристи  в

          ДС  Кам.

    Молодші

  семінаристи

            1813

                   

               13

             4

            1819

                    3

               17

             4

             1824

                    5

               15

             4

             1828

                    5

               15

             5

             1829

                    6

               18

             6

             1839

                    6

               7

             5

             1841

                    7

               17

             4

             1842

                    6

               18

             4

Середня

                    6

               16

             4

 

    Віковий діапазон кандидатів в роках 1813-1842 головним чином вагався між 19 а 27рр. життя, хоча й зустрічалися студенти, що мали більше 50-ти років. Звичайно, навчання тривало три роки, але нерідко траплялося, що студенти залишали семінарію по 5 або 7 роках від вступу до неї. Визначення пропорції у відсотках між тими, що вступали до тих, які приймали рукоположення, вимагало б докладніших досліджень і звернення до внутрішніх семінарійних актів; а на такі, принаймні до цього часу, не вдалося натрапити. Також важко сьогодні встановити місце народження студентів. Тільки можемо здогадуватися (на підставі списку з 1866 р.), що майже всі походять з території єпархії, хоч і зустрічалися кандидати з інших теренів імперії. Ratio studiorum (програма навчання), обов'язкове в тому часі, охоплювало предмети за зреформованою програмою візитатора Анджея Похля, реалізованої, напевно, в Кам'янці-Подільському у значно меншому вимірі, ніж, як напр., у Вільнюсі. Натомість, з усією певністю можемо ствердити, що в 1811-1823рр. тут викладали теологію моральну, догматичну, навчали латині, церемоній та рубрик, а також співу й церковної вимови. Принаймні від 1824 р. запроваджено більш ґрунтовні виклади Святого Письма, більше акцентувалася наука Тридентійською катехізму. Наступне прибуття Отців-Місіонерів у 1827 р. й віддання в їх руки керівництва семінарією спричинило також стабілізацію програми наук. Розпочалися систематичні виклади:

    Святого Письма, канонічного права, історії Церкви, теології моральної та догматичної. Навчали латині, церемоній, співу, рубрик, катехізму та служіння святих Таїнств.

    Дисциплін філософських у Кам'янці-Подільському, правдоподібно, не викладали. Єдина згадка, що свідчить про те, що Отці-Місіонери могли навчати їх на першому курсі, є однак, занадто загальна, щоб зробити з неї будь-які висновки щодо програми філософії.

    Місіонери-вихователі, представляючи єпископа, ставили до вихованців високі моральні вимоги. Дисципліна, однак, не виключала контактів між вихователями та семінаристами на рівні дружби та діалогу. Окрім викладів, священики у вільний час також перебували разом зі студентами. Взаємини між вихованцями й вихователями мали особливий вираз в організуванні та керуванні духовних вправ. П'ятиденні реколекції зі стислим мовчанням семінаристи переживали при вступі до семінарії. Протягом року реколекції відбувалися ще перед урочистістю Пресвятої Трійці або перед канікулами. Натомість реколекції перед рукоположенням відправлялися після третьої неділі Адвенту. Щомісяця відбувалися дні зосередження, поєднані з так званою внутрішньою комунікацією, тобто духовною бесідою з вибраним вихователем. Підкреслювано молебні до Пресвятого Серця Господа Ісуса, в першу П'ятницю місяця; а також до Непорочного Серця Марії - в першу Суботу. До щотижневих духовних вправ треба залічити суботню сповідь і святе Причастя в неділю і свята. Щоденно відправлялося розважання, з'єднане з молитвами, Свята Меса, відвідини Пресвятих Дарів, духовне читання.

    Звичайно, крім неділі, четвер був вільний від лекцій. Семінаристи йшли на прогулянку, принаймні вдвох. День тривав між годинами 5.00 вранці та 21.00, коли вимикалося світло.

    У червні 1838 р. Місіонери з Кам'янця на підставі наступної угоди між єпископом Мацкевичем і візитатором Й. Богдановичем обійняли парафію в Летичеві з її фондами, храмом і всією забудовою. Таким чином сподівалися збільшити незначні прибутки дієцезіяльної духовної семінарії. Місіонери зобов'язалися „приготувати семінаристів, які в певній означеній кількості мали мешкати у Летичеві й займатися початковими науками." Правдоподібно, йшлося тут про вступний курс, який підготовляв до студіювання філософії (?), яке розпочиналося вже на першому курсі; тоді як рівень знань кандитатів, що вступали, виявлявся різним і часто-густо недостатнім. Надолуження програми в елементарних знаннях було, найочевидніше, метою цього „приготування до семінарії".

    Протягом усього тогочасного періоду Кам'янецька семінарія, подібно до інших семінарій, що діяли в Російській імперії, не дивлячись на різні укази наступних царів, які їх узалежнювали від урядових інстанцій, фактично залишалася під безпосереднім розпорядженням єпископів.

    Політика царя Миколи І (1825-1855) змінила цей стан. У рамках репресії після листопадового повстання 1830 р., в 1842 р. було скасовано майже всі латинські ордени, і забрано до державної казни церковні маєтки, включаючи й семінарійні. Головне значення для організаційного ладу семінарій мав устав з 18. XI. 1843 р., що виводив семінарії з-під юрисдикції єпископів та узалежнював їх від Духовної Академії в Петербурзі. Утримання їхнє взяла на себе державна казна. Займатися ж семінаріями було довірено дієцезіяльному духовенству. На чолі семінарії вирішено поставити комітет, який складався з ректора, інспектора, економа і двох професорів-мирян.

    У Кам'янці-Подільському після скасування Згромадження Отців Місіонерів (1842) від 1843 р. провадження семінарій довірено дієцезіяльним священикам. До 1845 р. їх очолював регент, відповідальний за справи студіювання, дисципліни та за внутрішнє (духовне) життя. Йому допомагав префект, якому підлягали справи зовнішньої дисципліни. До того ж викладали двоє священиків-професорів. Вже наступного року (1846) з'являються посади ректора й інспектора. В 1847 р. додається ще посада завгоспа дому, який займався господарськими справами. В 1849 р. з'являється секретар, який призначався з мирян. У 1853 р. додається ще двоє мирян-викладачів і лікар (до 1856). Аж у 1858 р. ненадовго з'являються посади капелана (до 1863 р.), якому довірено справи аскетичного виховання студентів, і бібліотекаря (до 1862). Кількість професорів від 1853 р. зростає до семи, а часом аж до восьми, залишаючись на тому ж рівні до скасування дієцезії та семінарії в 1866р.

    В 1843-1850рр. посаду регента, а пізніше ректора, виконував вищезгаданий кс. Павло Будзінський, у 1851 р. ним був кс. Францішек Вєчорковський. Найдовше, бо аж одинадцять років, посаду ректора виконував кс. Леопольд Поґожевський (1852-1861). Кс. Е.Ключевський в 1863 р. про нього писав: „Цілим серцем відданий священицьким і професорським обов'язкам, священик шляхетного характеру й суворого способу життя, не лише наукою, але більше власним прикладом у надзвичайний спосіб впливав на семінаристів; кожне його зауваження, яким би воно не було прикрим, ми приймали з охотою і вдячністю; кожна його наука доходила прямо до нашого серця і переконання, бо своїм життям доводив можливість і потребу того, чого від нас вимагав. Всі його любили й шанували, а на цілому Поділлі був знаний зі свого благочестивого життя та правого й непохитного характеру, якщо йшлося про правду." В 1862-1863 рр. ректором був Петро Камінський, а від 1864 р. до закриття семінарії цю функцію виконував кс. Ян Хейман.

    Першим префектом, а пізніше інспектором був кс. Ян Хейман. Пізніше цю функцію поступово виконували священики Ян Савіцький, Францішек Вєчорковський, Діонізій Мацінський і Миколай Городніцький.

    Завгоспами дому були священики: Кароль Пільховський, Міхал Лісецький, Діонізій Мацінський, Анастазій Шрейтер, Юстин Божевський, Еразм Ключевський, Луціян Грудзінський, Болєслав Хшановський, Станіслав Радлінський і Миколай Кашевський.

    Серед професорів зустрічаємо священиків: Леопольда Погожельського, Людвіка Хижінського, Кароля Пільховського, Вільгельма Кольб-Селецького, Яна Савіцького, Алойзі Щепанського, Діонізія Мацінського, Фаустина Сєнкевича, Анастазія Штрейтера, Міхала Островського, Юстина Божевського, Лук'яна Грудзінського, Болєслава Хшановського, Станіслава Радлінського, Миколая Кашевського і Базилія Савіцького.

    Капеланами дому були отець Еразм Ключевський, який також був бібліотекарем, і Юстин Божевський.

    Серед вчителів-мирян були Ян Сосновський, Михаїл Редчиць, Ян Шульгін, Харітон Малішовський, Карл Петре, Євгеній Малавський. Функцію секретаря від 1849 р. до 1866 р. виконував мирянин Ян Пакославський. Всі працюючі, за винятком секретаря, виконували функцію професорів.

Цей останній період можна поділити на декілька частин щодо кількості семінаристів. В роках 1845-1851 було їх небагато. Від 1852 до 1854 рр. - понад 20. Протягом двох наступних років кількість семінаристів стала менше 15-ти. Після 1857 р. до ліквідації єпархії вагається поміж 25 а 36 семінаристів. Окрім цього, майже щорічно шість семінаристів навчалося в Петербурзькій Духовній Академії. В роках 1843-1866 вік семінаристів вагався поміж 18-м а 40-м роком життя, хоч були також семінаристи, які мали більш 50-и років.

Спочатку навчання тривало три роки, але після 1849 додано ще один рік. Загалом від 1843 року не згадується про семінаристів всупного курсу. Частіше всього семінаристи закінчували семінарію після 5-ти, а навіть 7-ми років перебування в семінарії.

Таблиця №2: Кількість семінаристів Кам'янецької Дієцезії в рр. 1845-1866

             Рік

Семінаристи в ДА

 Петербург

 Семінаристи в ДС

 Кам'янець-Подільського

             1845

                       6

                        16

             1846

                       6

                        17

             1847

                       3

                        19

             1848

                       6

                        18

             1849

                       5

                        17

             1851

                       4

                        15

             1852

                       5

                        23

             1853

                       6   

                        22

             1854

                       6

                        21

             1855

                       7

                        13

             1856

                       6

                        14

             1857

                       6

                      20+10

             1858

                       6

                      22+3

             1859

                       6

                        28

             1860

                       5

                        32

             1861

                       6

                        31

             1862

                       6

                        29

             1863

                       6

                        32

             1864

                       6

                        36

             1865

                       6

                        31

             1866

                       6

                        25

         Середня

                       6

                        22?

 

    Цікаво подається аналіз процесу збільшення обсягу навчальних предметів в обов'язковій програмі навчання. Початково збережено програму, яка була встановлена ще 00. Місіонерами. В 1853 р. з'явилися лекції канонічного права, гомілетики, російскої історії та літератури. Пізніше додаються також інші. В результаті цих та інших змін в 1863 р. викладалися наступні предмети: 1). Догматичне Богослов'я; 2). Моральне Богослов'я; 3). Пасторальне Богослов'я; 4). Біблійна герменевтика разом із археологічними відомостями, Екзегеза Св. Письма; 5). Церковна Історія; 6). Всесвітня Історія Сучасності поєднана з Історією Росії; 7). Катехізис та практика катехізації дітей; 8). Патрологія та теорія, принципи й приклади Проповідництва; 9). Латинська мова в програмі займає досить обширний обсяг; 10). Польська граматика, а також нарис історії польської літератури; 11). Церковний спів , лекції святих обрядів, рубрик і літургійних церемоній; 12). Історія російської літератури .

    Семінаристи, згідно з розпорядженням єпископа А. Фіялковського, повинні були катехізувати дітей в катедральному храмі в усі неділі року після обіду, перед вечірньою відправою Літургії Годин. В семінарії була також бібліотека, "хоча невелика, в якій були вибрані і корисні твори..."

    До 1842 р. семінарію, яка була розміщена в монастирі ОО. Кармелітів, фінансувала Церква. Після конфіскації церковного маєтку царський уряд призначив фінанси на утримання 18-ти семінаристів. В 1861 р. Єп. Антоній Фіялковський подбав про те, щоб влада виплачувала додаткові фінанси на утримання наступних 7-и семінаристів. Натомість, ті семінаристи, які виходили поза рамки фінансованої групи семінаристів (25 осіб), утримувались завдяки пожертвуванням "побожних католиків або завдяки особистим коштам". Уже в 1843 р. семінаристи переселилися до частково відремонтованих будівель скасованого конвенту ОО. Домініканців. Семінарія знаходилась там до знесення єпархії в 1866р.

    В Кам'янець-Подільському державному архіві збереглися документи щодо знесення єпархії та закриття семінарії. Звіти і листи губернатора, списки професорів та семінаристів відтворюють атмосферу того часу. Під час репресій після січневого повстання з 1863 р. царський уряд самовільно "скасував Кам'янецьку дієцезію ( 17.06. 1866 депортовано Єп. Фіялковського), 21.09.1866 р. київський губернатор розпорядився, щоб Єпископ Луцький і Житомирський Каспер Боровський закрив Кам'янецьку семінарію, а будівлю передати державним владам. Семінаристи могли повернутися до світського життя, або ж старатися .про прийняття до іншої семінарії. Це розпорядження мало бути виконане протягом десяти днів". В забраних будинках було розміщено державну Контрольну Палату.

4).Спроби відновлення Семінарії та її воскресіння в 1991 р.

    Кам'янецька Єпархія, віддана під юрисдикцію Луцько-Житомирських Єпископів, в 1918 р. отримала своє відособлення і нового єпископа. Був ним кс. Петро Маньковський. На жаль, йому не вдалось відновити семінарію в м. Кам'янці-Подільському. Він намагався створити її в м. Бучачі, але результат тих старань був незначний.

І лише 16 січня 1991 ро­ку відроджено Кам'янець-Подільську єпархію.1-го жовтня 1991 р. єпископ Ян Ольшанський "На більшу славу Господа Бога Всемогутнього в Святій Трійці Єдиного, і Пресвятої Діви, Непорочно Зачатої, на користь Церкви Святої" відновив семінарію Кам'янецької Єпархії. Отримати приміщення для семінарії в Кам'янець-Подільському було неможливо. Але доброта настоятеля Городоцької парафії о. В. Ванагса та жертвенна праця ректора Яна Слєповронського, а також о. віцеректора Ю. Курцека, який незабаром приїхав, спричинило повільне, але впевнене відновлення Духовної семінарії. Дня 28.09.91 р. Рада у справах релігії при Кабінеті Міністрів України зареєструвала  статут Духовної семінарії.

9 серпня 1996 року семінарія стала філією Папського Латеранського Університету. Цей факт став офіційним ствердженням європейського рівня  цього навчального закладу. З цього часу випускники семінарії можуть в Городку захищати магістерські праці з богослов'я.Двічі групи студентів семінарії мали нагоду побувати на зустрічах з Папою Римським Йоаном Павлом II.

Щовечора семінаристи повторюють слова молитви, які є наче відлунням молитви, написаної  понад 280 років тому в документі єпископа Рупнєвського: “Боже, в Трійці Єдиний, Подільська семінарія для слави Твоєї повстала, вчини, щоб повсякчасно славі Твоїй служила, щоб її ніколи не зменшувала. Нехай Твій Святий Дух вчинить, щоб з цієї семінарії завжди виходили святі, розумні, палкі і жертвенні священики, повні любові до Тебе і до людей. Пресвята Маріє, Непорочна Мати Церкви, опікуйся школою Твого Сина” Амінь[7].

5).Сьогодення Cемінарії
Чим же живуть сучасні семінаристи? Чи дійсно їхнє життя одноманітне і нецікаве, як нам здається? Що потрібно для того, щоб вступити до семінарії?
Зазвичай, повсякденне життя семінаристів розпочинається о ШОСТІЙ ГОДИНІ ранку медитаціями над Божим Словом, крім того, найголовнішим пунктом денного розпорядку є Євхаристія (на чотирьох мовах: латинській, українській, російській та польській). Опісля сніданку розпочинаються уроки. Нульовий курс вивчає катехізис та латинську мову, перший та другий- філософічні предмети, з третього по шостий - студенти вивчають богослівські предмети. Загалом курс навчання в семінарії охоплює досить широкий спектр наук. Це такі, як філософія, логіка, метафізика, етика, космологія, релігіологія, антропологія, теологія, літургія, Святе Письмо, катехізис, українська та всесвітня літератури, історія, українська, польська, грецька, латинська, російська мови. Викладачі цих дисциплін переважно з Польщі, але також є і з України. Майже всі вони студіювали за кордоном у Римі та Любліні.
Звичайно, існує деяка проблема з необхідни­ми підручниками. Вони в основному надходять з Польщі як подарунки семінарії. Крім того, сьогодні уже й на Україні існують видавництва, які друкують необхідну літературу. Це видавництво "Місіонер" у Львові, та "Кайрос" у Києві.
Уроки тривають до першої години дня. Далі - обід. (До речі, необхідно наголосити на тому, що сніданок, обід та вечеря завжди супроводжуються молитвами, а також релігійною та класичною музикою). Опісля у студентів вільний час. ІЦоб закріпити знання, отримані на уроках, семінаристи виконують домашні завдання, проводять час у бібліотеці, яка , до речі, дуже бага­та різноманітною літера­турою, займаються у комп'ютерному відділі читального залу. Одним із важливих пунктів духовної практики є духовне читання Святого Письма та духовної літератури. Крім того, студенти відвідують самотніх людей похилого віку допомагають їм. Іноді відвідують в’язниці, щоб донести Боже слово до тих, хто пов’язав своє життя з грішними помислами та діяннями. Семінарія має свій гурт "РУАХ Голос Духа", який виїжджає на парафії з різноплановою (в тому числі й концертною програмою). Старші Семінаристи проводять на парафіях катехези. Щоб трохи відпочити від щоденних справ, студенти відвідують спортивний зал місцевої гімназії, де займаються різними видами спорту.
Святковими днями в семінарії є четвер та неділя. У ці дні уроків немає: можна вийти за територію семінарії на прогулянку в місто, провідати знайомих, друзів. Також у ці дні студенти беруть участь у спільній Євхаристії разом з парафіянами Городоцької парафії.
Після закінчення п’ятого курсу навчання семінаристи проходять практику у парафіях своєї єпархії.Потім продовжується навчання.У своєму часі відбувається рукоположення.Після цього єпископ дає молодим священикам розподіл на служіння у парафіях єпархії.

 Що ж потрібно для того, щоб вступити до Духовної семінарії?

Найголовніше, звичайно, справжнє бажання - служити Богу. Юнаків, які бажають присвятити своє життя службі Богові, приймають на підставі таких документів: заява, автобіографія, свідоцтва про хрещення та миропомазання, характеристика отця-настоятеля, атестат про середню освіту, паспорт, військовий квиток або приписне свідоцтво, медична довідка форми У-86 і 4 фотокартки. До того ж усі абітурієнти проходять співбесіду. А далі? Далі - життя і служіння Богу, з довірою в здатність творити безвідплатне добро.
    Так, життя семінаристів, на перший погляд, одноманітне, дечим навіть нагадує армійське: навчання, молитви, робота над собою. Життя за розкладом, без розваг. Ці 7 років - це випробовування на правильність обраного шляху, на твердість віри. Тут не можна вчитись, не віруючи в Бога. Той, у кого інші ідеали, просто не витримує.
    Та разом з тим семінаристи майже не відрізняються від звичайних студентів: готуються до уроків, займаються в бібліотеці та читальному залі, опановують комп'ютер, прибирають в кімнатах та чергують по кухні, радіють удачам та засмучуються через прикрощі. І лише одяг, відповідно облаштовані аудиторії нагадують про специфіку цього навчального закладу, а також  віра в Бога, бажання служити Богу і людям, творити добро на Землі.











[1] Володимир Осадчий, Католицька Церква в Україні, Luceoria Books & Norbertinum 2001, стор. 26-30.
[2] Орнат – літургійний ошатний одяг, що вживається священиками під час звершення св. Месси.
[3] Терціарій – член організації мирян, згромаджених при монашому ордені.
[4] Володимир Осадчий, Католицька Церква в Україні, Luceoria Books & Norbertinum 2001, стор. 54-76.
[5] А. Лисий, Нариси історії Мурафського костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії, стор. 111-118.
[6] А. Лисий, Нариси історії Мурафського костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії, стор. 119-121.
[7] Використано документи і матеріали, які зберігаються в архіві Вищої Духовної семінарії, опрацьовані о. Яном Нємцем.
Опубліковано о
Мітки:

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)