Вступ
“На початку сотворив Бог небо й
землю. Земля ж була пуста й порожня тай темрява була над безоднею, а дух Божий
ширяв над водами. І сказав Бог: “Нехай буде світло”. І настало світло. Тоді
сказав Бог: “Нехай посеред вод буде твердь і нехай вона відділяє води від вод”.
І зробив Бог твердь і відділив води, що під твердю, від вод, що над твердю. І
назвав Бог твердь – небо. Тоді сказав Бог: “Нехай зберуться води, що під небом,
в одне місце і нехай з’явиться суша”. І так сталося. І назвав Бог сушу – земля,
а збір вод назвав морями[1]”.
Я глибоко
переконаний, що споконвіку на цій благословенній, створенній Богом землі
Творцем було заплановано наділити певну територію для нашого краю, який тепер
зветься Україна.
Назва
ця дуже давня. Слово “ Україна” на означення простору, де живе наш народ,
зустрічається вже в пам’ятках ХІІ ст. ... Термін “Україна” вперше згадується на
сторінках Київського літопису під 1187 рік. Однак є підстави, відносити його
виникнення до більш раннього часу. Походження слов’ян V-VІІ ст. відоме давнім авторам під іменем антів.
У
період існування Київської держави слово “Україна”, можливо, було народною
назвою, принаймні, щодо її середньодніпровського осередку. Але в ті часи
вживалася здебільшого книжна назва “Київська Русь”. Наш край вже з ХVІ – ХVІІ ст.
зветься Україна.
Земля
України простяглась широко від верхів’їв Попраду й Тиси на заході, аж за
Карпатськими горами в угорській долині, і до Дону й Дінця на сході; на півночі
від Прип’яті й верхньої Десни до Чорного моря й дунайських гирл на півдні.
Сліди
людського існування на землях України сягають дуже далеко в глибину віків, від
яких не могло дійти жодних писаних пам’яток, бо й не було самого письма, так
вчить нас наука, що називається археологія. Вона досліджує пам’ятки так званої
матеріальної культури, тобто предмети людського побуту, які збереглися до
нашого часу, звичайно, в землі або в печерах, чи навіть у воді, на дні річок та
озер. Про ті ж часи, коли ще не було людського життя, вчить інша наука, що
називається геологія. Це наука про минуле самої землі, про ті переміни, що
відбувалися з земною корою (поверхнею), поки на землі не почалося людське
життя. В Україні сліди людського життя появилися в кінці так званої
льодовикової доби, тобто тоді, коли величезні льодовики, що вкривали нашу землю
в її північній частині, почали потроху танути, відступаючи все далі й далі на
північ. На просторах, що звільнялися з-під льоду й почали вкриватися
рослинністю, з’являється людина. Найдавніші пам’ятки перебування людини на
українській землі досі знайдено в кількох місцях: у Києві (на Кирилівській
вулиці), на Полтавщині (с. Гонці над річкою Удаєм), на Чернігівщині (с. Мізин
над Десною). Нині однією з відомих і найбільш ранніх в Україні й навіть у всій
Східній і Центральній Європі є стоянка первісних людей, виявлена археологами
поблизу с. Королева Виноградівського району на Закарпатті. Її вік сягає близько
мільйона років.
Перші
згадки про життя людей на землях України дійшли до нас з IV ст. після Народження Ісуса Христа[2].
Розділ 1
Перші паростки християнства в Україні
Історію не
можна ні переробити, ні переписати. Вона завжди з нами і у світлих буднях, і у
сповнених великої людської трагедії сутінках.
Християнство
з’явилося в Україні в більшій чи меншій мірі надзвичайно рано, певно, ще десь в
апостольський вік, і існувало тут у малім числі аж до офіційного хрещення
українського народу за часів князя Володимира.
З дуже
давнього часу, ще з VІІ віку перед народженням
Христа, почали селитися греки на північному березі Чорного моря. Тісно і
неспокійно було грекам на своїй рідній землі, а тому вони рано почали покидати
її та шукати собі ліпшого, затишнішого притулку. І таким притулком для греків
стали південні наші землі – узбережжя Чорного моря. З бігом часу число греків
тут усе збільшувалося; постало немало й багатих та великих торговельних
грецьких міст. Усі ці міста вели дуже жваву торгівлю з місцевою слов’янською
людністю, про що красномовно свідчать різні археологічні розкопки. Скрізь по
Україні при розкопках знаходять грецькі
гроші та вироби. Наші предки, що споконвіку заселяли теперішні українські
землі, охоче торгували з цими грецькими колоніями, головним чином ведучи з ними
мінову торгівлю. Грецькі купці часто підіймалися Дніпром і торгували зі своїми
сусідами, допливаючи аж до Дніпровських порогів. Пізніше через наші землі
пройшов великий і важливий “путь із варяг в греки” – велика торговельна дорога
в нашому краї, головним чином Дніпром.
Пізніше,
коли почало поширюватися християнство, відразу, вже у вік апостольський,
появилася віра Христова й у грецьких колоніях по північному березі Чорного моря
та по лиманах Дністровім та Дніпровім. Маємо достовірні відомості, що у вік
апостольський християнство було на південному березі Чорного моря, наприклад, у
Понті[3],
навпроти нашої Тавриди, а звідси досягти Тавриду Христовій вірі було дуже
легко. Маємо також свідоцтва церковних письменників уже з початку ІV віку, що по північному березі Чорного моря проповідував
апостол Андрій (ширше про це буде далі), якому в уділ припала Скіфія, тобто
земля, заселена й нашими предками. Відомо переказ про св. Клеменса, єпископа
римського, який прибув десь наприкінці першого віку до Херсонеса (Корсунь) й
застав там громаду християн у числі до 2000 люду. В Криму жили тоді готи, а ми
достовірно знаємо, що серед них було багато християн, і вони рано мали собі
навіть окремого єпископа[4].
Блаженний
Теодорит оповідає, що св. Іван Золотоустий посилав своїх місіонерів до грецьких
сусідів – кочовиків-скіфів, що жили біля Дунаю, і вони проповідували там
християнство й закладали церкви[5].
Взагалі
багато церковних письменників ІІІ – ІV ст., наприклад, Тертуліан (помер 240 р.), Афанасій Олександрійський (помер
373 р.), Іван Золотоустий (помер
407 р.) та блаженний Єроним (помер 420 р.), розповідаючи про поширення
християнства по світу, називають у числі народів, де сприйнялося християнство,
і скіфів чи сарматів[6].
Хто ж
були оці скіфи, що між ними так рано защепилося християнство? Чи наші предки
справді були сусідами тоді з культурними колоніальними греками, що
розповсюджували навколо себе християнство?
Три
українських племені: уличі (чи угличі), тиверці та поляни споконвіку були
найближчими сусідами грецьких колоністів; жили вони на південь від інших
українських племен; уличі – між Дніпром та Бугом, а тиверці – на захід від них,
по Дністру; на північ від них, по Дніпру, жили поляни. Племена ці з
найдавнішого часу заселяли землі, що входили до складу того просторого краю, де
споконвіку жили слов’яни. Ось ці українські племена пізнали християнство з
найдавнішого часу, можливо, ще з віку апостольського. Ці три племені наші
постійно вели жваву торгівлю з греками, часто їздили до грецьких колоній, а
грецькі купці часто бували в них. Через усе це в нас мусило рано появитися
християнство бодай у невеликому числі вірних.
Уличів
та тиверців рано покорив собі дакійський цар Децебал, і тому вони належали до
Дакії (пізніше Молдо-Валахія). Римський імператор Траян (101-107 р. після
Народження Ісуса Христа) завоював собі всю Дакію, а з нею й наші українські
племена тиверців та уличів; але Траян в адміністративному порядку відділив ці
наші племена від Дакії й приєднав їх до задунайської Долішньої Мізії (теперішня
Болгарія); у Мізії християнство появилося десь у половині ІІ віку, і віра
Христова, звичайно, могла поширюватися й на наших тиверців та уличів.
Крім
цього, наші тиверці та уличі часто служили в римському війську, бо вважалися
народом хоробрим; при цій службі в них була можливість ближче пізнати
християнство й приймати його. Бувало й так, що ці племена нападали на римські
провінції й виводили звідти полонених християн, від яких також могли пізнавати
нову віру. Приблизно у 869 р. охрестилася Болгарія і також почала впливати на
наші племена – тиверців та уличів і знайомити їх з християнством.
Безумовно,
з найдавнішого часу познайомилися з християнством і поляни-українське плем’я,
що мешкало по середньому Дніпрі. Поляни вели жваву торгівлю з грецькими
колоніями по берегах Чорного моря та на гирлі Дніпра; часто їздили до греків,
часто грецькі купці бували в них. Під час цих жвавих зносин поляни багато
перейняли собі з грецької культури; відкидати можливість, що поляни при цих
зносинах часом приймали християнство, не маємо жодних підстав. Звичайно, думати
про дуже велике поширення християнства серед полян не приходиться, бо поляни не
знали тоді ще міцної державної організації; а їх родовий устрій давав повну
змогу міцно берегти стару віру своїх батьків.
У
всякому разі зносини з грецькими колоніями та їхнє християнство мали великий
вплив на наших полян і скоро зробили те, що вони стали найкультурнішими серед
усіх українських племен.
В
справі поширення християнства по Україні треба ще підкреслити роль Руси
Азовсько-Чорноморської, або Тмутороканської, чи Прикавказької, про яку рано
згадують арабські історики. Власне в Тмуторокані рано повстала організована
церква з власним єпископом, а усе це не могло не відбитися й на Україні
Київській.
Можна
думати, що те християнство, яке прищепилося на нашій українській землі, може,
ще у вік апостольський, це християнство вже ніколи потім не зникало з нашої
землі. Звичайно, його знали тільки окремі родини, а може, тільки окремі люди;
великого поширення воно не могло мати. Інша річ, якби не зникли були так рано
грецькі колонії на півдні нашої землі – тоді, безумовно, Україна прийняла б
християнство значно раніше, ще до князя Володимира[7].
Першим
Апостолом на українській землі згідно Передання був Апостол Андрій. Цей святий
Апостол, проповідуючи св. Євангеліє на узбережжі Чорного моря, пройшов зі
своїми учнями через Корсунь Дніпром до Київських Гір[8].
З
літопису-Лаврентієвого: “Прибувши до Корсуня, святий Андрій довідався, що
недалеко від міста знаходиться гирло Дніпрове. Захотів він піти до Риму, а тому
прибув до Дніпрового гирла, а звідти поплив уверх Дніпром. Трапилося так, що
Андрій прибув (до одного місця і спинився тут переночувати) під горами на
березі. А вранці він устав та й каже до своїх учнів: “Чи бачите ви гори он ті?
На горах тих засяє ласка Божа; тут повстане місто велике, й Бог побудує багато
церков”. І зійшов Андрій на ті гори, поблагословив їх, поставив хреста, і,
помолившись Богу, зліз з гори тієї, а тут пізніше постав Київ. Ось так
розповідає найстаріший, так званий Лаврентіїв літопис 1377 р.; перші зерна віри
Христової на нашій землі були засіяні самим Апостолом св. Андрієм Первозванним.
Цілком
можливо, що вже від часу Апостола Андрія християнство ніколи й не переводилося
в нас, але постійно мало більше чи менше число своїх прихильників. І ті
найперші християни, що їх навернув до Христа св. Андрій, уже ніколи не
переводилися у нас в Україні аж до офіційного охрещення її за Володимира[9].
У ІХ
ст., коли брати Кирило і Мефодій проповідували Слово Боже в землях
слов’янських, тоді промінь Божої науки дійшов і до України і від запаленої
іскорки ширився далі[10].
У справі
християнізації українських земель, без сумніву, визначне місце належить святим
братам Кирилу і Мефодію. Ці апостоли слов'ян походили з грецького міста Солуня.
У 850-860 рр. вони вирушили з християнською місією, під час якої відвідали
землі хозарів, які мешкали між іншим і на теренах теперішнього Криму. Там,
згідно з переказами, вони знайшли мощі святого папи Климепта у 860 р.
Проповідуючи Слово Боже, правдоподібно, святі Брати відвідали й інші землі
України, що стверджує багато вчених. Однак більш вагомим для християнізації
Русі-України було укладення Кирилом слов'янської азбуки та спільний переклад
братами на старослов'янську мову Євангелія, Діянь Апостолів, Псалтиря та деяких
інших літургійних текстів. Проповідуючи у Великій Моравській державі та Панонії
у 864-867 рр., св. Кирил та Мефодій пристосували до слов'янської дійсності
візантійський церковний обряд, який ще стали називати слов'янським обрядом.
Оскільки успіхи в євангелізації слов'янських народів викликали непокій і
протидію німецької ієрархії, то Святі Брати вимушені були у 867 р. вирушити до
Риму, щоби Вселенський Архієрей, папа римський Адріян II, розсудив суперечку –
чи можна використовувати у богослужіннях слов'янську мову? Палкий захист
слов'янської літургії і переконлива аргументація на користь її використання не
залишили сумнівів у Святійшого Отця щодо слушності їхньої справи. Папа
апостольською владою затвердив новий обряд у
Вселенській Церкві, символічно жертвуючи принесені літургійні книги на вівтарі
базиліки св. Петра (за іншими джерелами – церкви Санта Марія Маджоре). Тоді ж
св. Мефодія папа рукоположив у єпископи як пастиря Моравської дієцезії. Разом з
ним Святійший Отець рукоположив на пресвітерів[11]
і дияконів також інших слов'янських християн. У столиці західного християнства
Святі Брати перебували впродовж двох років – аж до смерті Кирила. Його тіло
досі спочиває у римській базиліці св. Климента. Слід зазначити, що біля
саркофагу цього святого уміщено написи у різних слов'янських мовах як данина
вдячності Апостолові Слов'ян. Є серед них й таблиця з написом українською
мовою.
Кирило-мефодіївське
християнство почало проникати з сусідніх слов'янських країв на західні землі
України-Русі вже у Х ст. Не виключено, що перші єпископи на Волині були
зв'язані з ієрархічною структурою Церкви Моравської держави, тобто походили з
традиції св. Мефодія. Історики припускають, що слов'янські літургії в деяких
частинах західно-руських околиць відправлялися як згідно з візантійською, так і
з римсько-католицькою обрядовістю.
Отож сам
світанок українського християнства, зв'язаний з діяльністю Апостолів Слов'ян в
Кирила і Мефодія, яскраво засвідчує про споконвічні органічні зв'язки Церкви в
Україні з Константинополем та Римом, з духовністю християнського Сходу та
Заходу[12].
Звичайно, з того часу, як повстала
більш-менш організована українська держава, вона мусила в тій чи іншій мірі зреагувати
й на християнство, ту нову віру, що поволі, але міцно й невпинно завойовувала
Європу та просувалась також і на Схід. Коли християнство й до того, як ми
бачили, було вже в Україні, то тепер воно починає поширюватися тут усе більше.
В той
час, коли два брати Кирило і Мефодій проповідували віру Христову серед слов’ян,
два Київські князі Аскольд і Дір (розповідає літопис 866 р.) пішли на кораблях
на Грецію і обложили Царгород. Цесар грецький Михаїл якраз вів тоді війну з
сарацинами і в Царгороді не був. Вернувшись спішно до Царгорода, цесар цілу ніч
щиро молився Богові з патріархом Фотієм у Церкві Влахернської Богородиці. Потім
патріарх виніс ризу Богородиці і омочив її в морі, і сталося чудо: зараз
повстала буря і кораблі потопилися, і мало з цих українських напасників
вернулося додому. Досвідчивши на собі гнів Божий і довідавшись про причину
своєї поразки, просили грецького цесаря про святе хрещення.
Цесар
вислав єпископів і священиків на Київську Русь, котрі охрестили князів і багато
киян в 867 р. Київські князі бажаючи підкорити християн, самі були підкоренні
Христом. В такий чудесний спосіб було започатковано віру Христову на Київській
Русі, хоч весь народ ще не був охрещений, однак добрий початок до дальшого
розширення віри Христової був уже заложений[13].
За
українського князя Ігоря (913-945) християнство вже значно поширилося як у
самому Києві так і по Україні. Ігор під кінець життя свого два рази ходив на
греків: в році 941-м і в році 944-м. Для нас особливо цікавий другий похід,
коли Ігор склав з греками в 944 р. (у
церковному літопису записано під 945 р.) мирний договір, надзвичайно цікавий і
важливий для історії християнства в Україні.
Посли
князя Ігоря склали договір з грецькими царями Романом, Константином і Степаном;
українська сторона в цім документі клянеться, що буде його виконувати: “А хто з
руської (української) сторони осмілиться порушити цього договору (таку любов),
то охрещені (“елико их крещенье прияли суть”) нехай приймуть помсту від Бога
Вседержителя та засудження на погибель у цей вік і в вік будучий; а неохрещені,
щоб не мали помочі ні від Бога , ні від Перуна, щоб щити їх не охороняли, і
нехай погинуть від мечів своїх, від стріл і від іншої зброї своєї, і щоб були
вони рабами в цей вік і в вік будучий”.
У
другім місці тут читаємо: „А коли
збігця не знайдуть, нехай присягають наші християни руські (українські) по вірі
своїй, а не християни – по закону свойому[14]”.
В кінці
цього договору читаємо: „А ми,
скільки нас є охрещених, клялися церквою святого Іллі в „сборней” церкви, при чеснім хресті й писанні цьому, клялися берегти все, що
тут написано, і нічого не порушити; а хто порушить це з боку нашого, чи князь,
чи хто інший, хрещений чи нехрещений, щоб не мали вони помочі від Бога, щоб був
той рабом у цей вік і в вік будучий і нехай буде заколений своєю зброєю. А
нехрещена Русь нехай покладе щити свої на мечі наголо, обручі свої й іншу зброю
і нехай клянеться берегти все, про що написано в договорі цім від Ігоря, від
усіх бояр і від усього народу українського (“од страны Руския”)[15].
В кінці
літописець оповідає, що Ігореві посли вернулися в Київ з послами грецькими; ці
грецькі посли мали доглянути, щоб князь та бояри присягли виконувати договір[16].
“На
другий день покликав Ігор послів і прийшов на горбок (холм), де стояв Перун, і
поклав зброю свою, щити й золото, і присягнув Ігор і люди його, скільки було
поганої Руси; а охрещена Русь присягала в церкві святого Іллі, що над
Ручаєм; це була “сборная” церква, бо
багато з варягів були християни[17]”.
Договір
Ігоря з греками – це надзвичайно важливий документ; це, власне, найперший
безсумнівний акт про християнство в Україні за перших часів її державного життя[18].
З
документу цього ясно бачимо, що християнство вже надзвичайно широко пішло по
Україні, так широко, що тепер уже з ним не ховаються. Ціла партія при княжому
дворі була християнською, і то була партія настільки міцна, що князь відкрито
мусив визнавати її. Більше того, князь змушений визнати християн рівноправною
стороною навіть у своїм договорі з греками. Ще більше – охрещена Русь у
договорі пишеться першою, а неохрещена - згадується другою, а до того ж про цю
неохрещену Русь в акті говориться навіть з певною погордою. Все це не могло
статися відразу, для такого стану християнства в Україні мав пройти певний час.
У всякому разі, вже на 944 р. (бодай на якийсь час) християнство стало в
Україні рівноправною вірою з старою державною українською вірою.
А чи не
був християнином сам князь Ігор? Ні. Літопис виразно каже про нього, що він
присягав Перуну. При тодішньому політичному стані Ігор не посмів би відкрито
стати християнином. Велика більшість народу міцно трималася тоді своєї
споконвічної віри (церква зве її поганством). Але в той час християнство вже
вперто просувалось на Схід, а з ним була зв’язана й певна культура, значно вища
від культури своєї. Бажання перейняти цю західну, чи грецьку, культуру,
звичайно, вело й до прийняття християнства.
І
справді, бачимо, що християнство приймають в Україні, спершу тільки вищі класи,
а до народу воно йде дуже поволі. І нічого неможливого немає в припущенні, що
князь Ігор, не маючи змоги з державних поглядів стати відкритим християнином,
усе-таке був християнином потаємним, цим би й оправдувалася та велика його
терпимість, яку він виявляє до християн.
Отож,
як бачимо, вже за князя Ігоря християнство пустило міцне й глибоке коріння в
Україні[19].
Першою
відкритою християнкою, про яку зберегла нам звістку історія, була княгиня
Ольга, жінка Ігорева.
Це була
жінка міцної волі й великого розуму; була вона дочкою якогось варяга.
Як
Ольга могла стати християнкою? Серед Ігоревої дружини, як бачили ми вище, було
вже багато християн, часом і дуже впливових, - ось вони й вговорили Ольгу
кинути стару віру й стати християнкою. На початку Ольга була християнкою тільки
з переконання; охреститися відкрито вона довго не зважувалась, бо як жінка
князя, а потім (Ігор помер 945 р.) як регентша замалого Святослава, вона мусила
додержуватися віри того народу, на чолі якого стояла; державний політичний
розум не дозволяв їй охреститися прилюдно. Але коли Святослав підріс і коли
правити Україною стали й інші люди, Ольга могла вже й охреститися. І знаємо, що
вона й справді так зробила.
Літопис
розповідає: що року 955 Ольга поїхала до Царгорода, до царя Константина, той
дивувався її красі та розуму і захотів оженитися з нею. Але Ольга забажала
спочатку охреститися і щоб хрещеним батьком її був сам Константин. І патріарх
її охрестив. При цій нагоді патріарх Полієвкт сказав до неї: “Благословенна ти
серед руських жінок, бо ти полюбила світло і покинула темряву. Сини Київської
Русі не перестануть тебе благословити
від роду в рід”. Руський літописець Нестор називає її зорею, котра
попередила денне світло[20].
Коли ж
цар настоював, щоб таки одружитися з Ольгою, та насмішкувато відповіла йому:
“Чи ж закон християнський дозволяє батькові одружитися з дочкою?” Обманутий
Константин тільки й відповів на це: “Переклюкала мя еси, Ольго[21]...”
Отже,
як бачимо, Ольга охрестилася в Царгороді, оповідають і деякі інші літописці -
як грецькі, так і західні, хоч і подають інші роки хрещення. Деякі письменники
твердять, ніби Ольга була охрещена в Римі. Але на це нема підстав. По-перше, в
той час ще обидві частини християнства – Греція й Рим не розходилися.
Ольга
померла 969 р. в глибокій старості. Поховали її як християнку; умираючи,
“заповідала Ольга не творити тризны над собою, бе бо имущи
пресвитер, сей похорони блаженную Ольгу[22]”.
Пізніше
княгиню Ольгу канонізовано, але коли саме - не відомо; здається, що в
домонгольську добу вона була вже святою.
Початки
контактів України-Русі з Західною Католицькою Церквою сягають початків
державного життя цих земель. Руські володарі, розважаючи справу християнізації
своєї країни, звертали погляд як на Схід, так і на Захід. Перша християнка на
київському престолі св. рівноапостольна княгиня Ольга, після хрещення Олена (†
969), яку на Заході називали Неlеnа Russorum Regina (Олена королева русів), у 959 р.
посилала посольство до імператора Оттона І з проханням прислати "пастиря і
духовних учителів для Русі". В 977 р. папа Бенедикт VII вперше в історії
України вислав своїх послів до князя Ярополка († 979). Ймовірно, йшлося
про заснування католицької ієрархії на цих землях. Однак сильна опозиція зі
сторони язичників змусила відкласти на деякий час справу впровадження
християнства[23].
Певне,
ще дуже сильна була стара українська віра, коли син християнських батьків –
Ігоря та Ольги князь Святослав таки не пристав до християнства. Літописець
розповідає, що княгиня Ольга не раз вговорювала сина свого охреститися, але той
і слухати цього не хотів. Часто говорила Ольга синові: “Я, сину мій, пізнала
Бога й радію; коли ти пізнаєш Його, радітемеш”. Але Святослав не слухався
матері і відповідав: “Як же я один зможу перемінити віру? Та ж з того буде
сміятися дружина...” А мати настоювала: “Коли ти охрестишся, те саме зроблять і
всі[24]...”
Але нічого не помогло; Святослав дуже любив стару свою віру і не мав найменшої
охоти міняти її на нову. Проте й за його правління християнство потроху-таки
ширилося; у всякому разі ніякого гоніння на християн Святослав ніколи не
підіймав. Літописець свідчить, що за Святослава “аще кто хотяше креститися, не
браняху, но ругахуся тому[25]”.
Це
значить, що за Святослава все-таки перевагу при князі давали не християнам.
Лицарю по вдачі Святославу не сиділося в Києві, постійно бував він у походах,
де склав зрештою й голову свою – а чи при такому житті мав би він охоту до
нової віри, що забороняла якраз ці криваві походи його? У Києві сиділа собі
мати Ольга, і тут, певне, християнство таки ширилося. Але сам князь рішуче й з
переконання свого стояв на стороні старої віри; те саме, певне, робило і його
найближче оточення, хоч хреститися нікому не заборонялося – з охрещеного тільки
часом глузували[26].
Ольга не змогла прихилити свого сина Святослава до віри Христової, то ж
старалася підготувати своїх онуків до прийняття віри Христової[27].
Ось так
розвивалося християнство на початках своїх аж до князя Володимира (онука
Ольги). Розпочавшись на землях українських, може, десь ще у вік апостольський,
християнство безперервно було тут аж до часу Володимира. З часу постання
державної організації в Україні, особливо коли появилися тут норманни,
християнство шириться все більше та більше, а в Києві бачимо навіть церкву св.
Іллі. Правда, треба думати, що християнство ширилося переважно серед вищих
українських верств, до низів же воно, певне, ще не доходило або доходило дуже
мало – простий люд міцно тримався-таки старої своєї віри й міняти її на іншу не
мав бажання.
Коли
була церква в Києві, то були в ній і Богослужіння, але якою мовою? У Варязькій
церкві в Царгороді (Візантія) Служби Божі правили або мовою грецькою, або мовою
готською, яку варяги розуміли легко. Те саме, звичайно, могло бути й у Києві.
Але можна припустити, що коли св. брати Кирило та Мефодій завели слов’янам
Богослужіння живою тоді слов’янською мовою, то це Богослужіння спорадично могло
дістатися й до Києва, коли не під кінець
ІХ віку, то вже в Х віці. А св. Кирило, як знаємо, заходив і на південь наших
земель.
Принесло
в Україну це початкове християнство й певну грамотність: так, у договорі з
греками 944 р. наказано, щоб українські купці приходили до греків не з самими
княжими печатками, а вже з писаними грамотами, в яких про них має бути
прописане все потрібне; а коли так, то це значить, що в Україні в той час уміли
вже писати.
Християнство
поширювалось з Заходу на Схід все більше та більше, захоплюючи потроху й
Україну. Наші зносини тодішні з Заходом постійно були жвавими – а вони все
показували нам блиск зовнішньої західної культури, що була міцно зв’язана з
християнством. В Україні помалу назрівала думка прийняти й у себе християнство,
а з ним і цю західну культуру; але для цього треба було зламати великий спротив
українського народу, що міцно стояв за свою батьківську віру. Думка заведення
християнства в Україні в другій половині Х віку стає вже питанням часу – не
було тільки здатної на це людини. Але скоро й людина ця знайшлася – це був
князь Володимир, син того самого Святослава, що так любив ще стару віру батьків
своїх[28].
Величезна
подія в житті українського народу – його хрещення за часів князя Володимира
Великого в кінці Х віку
Князь
Володимир, онук Ольги, заснував велику державу, яка об’єднала майже всі
східнослов’янські племена. Великої ваги ділу Володимира було його навернення на
християнську віру[29].
Князь
Ігор добре вже зрозумів вагу нової віри і тому, здається, став християнином;
так само християнкою стала й жінка його Ольга. Але вони не були християнами
активними. Перебуваючи на чолі народу, що мав свою споконвічну віру, ані Ігор,
ані Ольга (спочатку) не відважилися стати офіційно й відкрито християнами, а
тим більше не відважувалися думати про охрещення всього українського народу. Це
було б для них вчинком і не можливим, і не політичним. Народ міцно тримався
своєї споконвічної віри, тієї віри, що сягала найдавніших часів; чи добра, чи
зла була ця віра, але її визнавав увесь народ, і визнавав її не одну вже сотню
років. З вірою своєю народ міцно зжився, звик до неї за багато віків і не мав
особливої охоти міняти її на іншу, хоч би й ліпшу. Правда, українська
інтелігенція здавна потроху тяжіла - таки до християнства, але народ до того не
мав діла – то “справа панська” чи там справа окремих одиниць.
Князь
Володимир (народився десь коло 960 р.) ще з дитинства жив у християнському
оточенні. Правда, батько його, князь український Святослав, не любив нової
віри, бо міцно тримався віри свого народу; але князь цей, що найбільше кохався
у військових виправах, мало сидів у дома, а більше перебував у любих йому
походах. Отож, Володимира виховала бабуня його, Ольга. Вона ж була християнка,
і не може бути, щоб ця розумна жінка не прищепила нової віри й малому
Володимирові, як вона прищепила її другому внукові своєму, Ярополкові, про що
свідчить літопис.
Варяги,
що їх так багато було у війську
Володимировім і що займали в нього високі посади, давно були вже християнами;
вони при допомозі жінок Володимирових могли з добрими наслідками впливати на
князя, підкреслюючи йому скрізь вищість християнства й нагадуючи йому про мудру
Ольгу, що теж прийняла нову віру[30].
Володимир
Великий – це справді був великий князь український; він перший князь, що вже
по-європейському глибоко зрозумів потреби своєї великої держави. Маючи від
природи глибокий державний розум, Володимир з’єднав докупи, в одне ціле, весь
український народ і його держава була
однією з найбільших і найміцніших держав на Сході Європи. Володимир не цурався
Європи - він сам добре бачив, що культурою Європа була – таки значно вища за
Україну, його державу; він рано переконався, що таки потрібно й самому разом з
народом своїм пристати до цієї нової культури. В так званім Никоновім літопису
(під 1001 р.) читаємо, що Володимир посилав послів своїх по різних землях – до
Рима, Єрусалима, Єгипту та інші місця “соглядати земель их и обичаев их”, тобто
князь дуже цікавився життям та звичаями в інших землях, досліджував це життя й
бажав прищепити його й своєму народові. У цьому відношенні історики справедливо
порівнюють князя Володимира з відомим московським царем Петром І, що значно
пізніше, наприкінці XVII-на початку XVIII віку, при допомозі
українців – культуртрегерів почав так само європеїзувати Московське царство.
Давні
наші пам’ятки, з Початкового літопису починаючи, звичайно малюють князя
Володимира як завзятого “язичника”. Справді, Володимир був “язичником”- тобто
тримався тодішньої віри свого народу, шанував віру батьків; не робити цього як
князь він не міг[31].
Володимир наказав поставити в Києві божка “ідола” Перуна зі срібною головою і
золотими вусами, а також божка Дажбога, Стрибога та інших і наказав їм
поклонятися. На той час в Києві вже було багато християн, а так як вони не
хотіли приносити жертву божкам, то їх убивано[32].
В той час за віру Христову загинули два перші мученики Теодор і Йоан.
З
дитячих років своїх Володимир був під впливом християн і тому не міг виховатися
завзятим оборонцем старої української віри; пізніше жінки-християнки піддержували
давній нахил князя до нової віри, до християнства; а те, що Володимир мав собі
аж чотири офіційні жінки-християнки, саме це вже говорить про нього як про
завзятого язичника.
Отож,
як бачимо, Володимир не був якимсь особливим сластолюбцем і не був занадто
ревним прихильником старої віри. Це був князь великого державного розуму, це
був розумний та енергійний володар величезної могутньої держави, і вже тому
йому постійно доводилося стикатися з представниками різних європейських
тодішніх земель. Володимир наочно бачив культурну перевагу Заходу над культурою
його держави, хоча б перевагу культури зовнішньої чи матеріальної; можливо, що
різні посли європейських держав, що шукали зближення з могутнім українським
князем, самі не раз звертали увагу Володимира на цю вищість європейської
культури. Володимир бачив увесь блиск та пишноту грецьких царів, бачив їхню
культуру, яка йому дуже імпонувала. Культурний розвиток власної держави, її
добробут настирливо говорили Володимиру про те, що він мусить якнайбільше зблизитися
із Заходом, з Європою, мусить запозичити в Україну європейську культуру. А
найпершим ключем до всього цього було одне
християнство, зміна старої віри на нову, охрещення.
І
Володимир вирішив охреститися.
Літопис
про Володимирове охрещення розказує: на восьмій рік князювання Володимира, 986
р., прочули різні народи, що Володимир хоче змінити свою віру. Першими прийшли
до Володимира болгари (камські), віри Магометової.
Вслід
за камськими болгарами прийшли німці.
Прочувши
про все це, “жиди”, теж прийшли до нього.
Накінець,
прийшов до Володимира грецький філософ. Всі вони намовляли князя прийняти їхню
віру. Володимир слухав усіх уважно, але їх промови не припадали йому до серця,
тільки за винятком промови грецького філософа, який докладно розповів князеві
всю історію Старого та Нового заповіту, від створення світу аж до Вознесіння
Христового. Володимир уважно все це слухав. В кінці промови своєї філософ каже:
“І
призначив Бог день, коли прийде з неба й буде судити живих та мертвих і кожному
заплатить по ділах його; праведникам призначить Він Царство Небесне і красу
невимовну, радість безконечну й життя вічне; а грішників засудить на муку
безконечну, огненну та на черв’яка безнастанного...”
Сказавши
це, філософ показав Володимиру картину, на якій намальований був страшний суд,
і показав йому праведників на правім боці, що радісно йшли собі до раю, а на
лівім – грішників, засуджених на муку.
Володимир
тяжко зітхнув і каже: “Добре цим, що праворуч, і горе тим, що ліворуч...”
“Коли
хочеш бути з праведниками праворуч, - каже філософ , - охрестися...”
Князь
добре запам’ятав ці слова, але відповів:
“ Підожду ще трохи...”
На другий
рік, року 987, скликав Володимир бояр своїх та міську старшину та й каже
їм:"Ото приходили до мене болгари, кажучи: прийми віру нашу; потім по них
приходили німці, які також хвалили свою віру; по них приходили жиди, по всіх
прийшли греки - вони всі віри гудили, а
хвалили тільки свою; багато набалакали вони, розповідаючи від початку світу;
гарні оповідання їхні, кожному любо послухати їх ... Говорили вони, що й другий
світ буде, а хто прийме їхню віру, той ніби, померши, воскресне і вже ніколи не
буде вмирати; а хто вступить до іншої віри, той на тім світі горітиме в огні...
Як ви мені розуму прибавите, що мені порадите? ”
Бояри та
старшина відповіли:
“Знаєш,
князю, свого ніхто не гудить, а хвалить; коли хочеш добре вивідати, то маєш в
себе мужів: пошли вивідати кожного з них, як вони служать Богові.”
Така рада
люба була князю та людям. Вибрали 10 чоловік і послали до болгар. Оглянувши
все, посланці вернулися. Володимир
посилає їх до німців, а звідти до греків. Ті пішли послухати церковну Службу в
німців; звідти подалися до Царгорода й прибули до царя. Цар запитав посланців,
чого прибули вони; ті розказали. Довідавшись про все, цар був радий і велику
честь зробив їм того ж дня. А на ранок послав до патріарха, кажучи: ”Прийшли
українці (Русь) вивідати віру нашу; накажи прикрасити церкву та служащих, сам
відправ Службу Божу, щоб побачили українці славу Бога нашого”. Почувши про це,
патріарх наказав правити врочисту Службу Божу. Послів українських повели до
церкви; показали їм красу церковну, співи та Службу. Посли були зачудовані й
хвалили Службу Божу. По Службі царі Василь і Константин прийняли послів і
відпустили їх додому з честю та багатими подарунками.
Послам
Володимира найбільше подобалася віра греків; на них справила величезне враження
врочиста Служба Божа в Царгороді, в храмі св. Софії. Про це вони розповіли
князеві:
-І прибули
ми до греків; нас привели туди, де вони служать Богові своєму, і ми не знаємо,
чи на небі, чи на землі були ми – бо ж немає на землі такого виду чи такої
краси – не вміємо того сказати;те тільки знаємо, що там Бог перебуває з людьми,
і Служба їхня найкраща над служби всіх земель.
А ми не
можемо забути краси тієї; як кожна людина, коли спробує солодкого, не приймає
потім гіркого, так і нам нема чого тут бути (лишатися при своїй вірі).
- Коли б
лихою була віра Христова, то не прийняла б її баба твоя Ольга, а вона ж була
розумнішою над усіх людей.
- Де ж
маємо хреститися? – питає Володимир.
- Де тобі
любо,- відповіла рада.
Наступного
року, каже літописець 988, пішов Володимир з військом своїм на Корсунь, місто
грецьке. Корсуняни замкнулися в місті, горожани мужньо боронили своє місто, а
Володимир насідав. Знемоглися люди в місті, а Володимир каже їм: ”Коли не
здастеся, то стоятиму й понад три роки”. Але корсуняни не послухалися; тоді
Володимир вирядив своє військо й наказав насипати вал (приспу) під містом. Але
коли військо спало, то корсуняни, підкопавши стіну міську, крали насипану
землю, носили до себе в місто й сипали посеред нього.
“І от один корсунянин на ім’я Настас пустив до
війська Володимира стрілу з таким написом: ”З колодязів, що за тобою на схід,
вода йде по трубі; розкопай і перейми”. Почувши це, Володимир звів очі до неба
та й каже: “Коли це збудеться, то й сам охрещуся”. І тут зараз Володимир
наказав копати в поперек труб і перейняв воду; а городяни знемоглися без води й здалися. Тоді
Володимир разом з дружиною своєю увійшов до міста.
І послав
Володимир до царів Василя та Константина сказати таке: “Я взяв ваше славне
місто; прочуваю, що маєте сестру, ще дівчину; коли не віддасте її мені, то з
вашим містом (Царгородом) зроблю те саме, що з Корсунем”. Почувши таке, царі
засумували; відповіли вони Володимиру так: “Не пристойно християнинам віддавати
за язичників (поганина); коли охрестишся, то й сестру візьмеш, і царства
небесного доступиш, і з нами одновірником будеш; коли ж цього не зробиш, не
можемо віддати сестру за тебе”. Вислухавши це, Володимир каже послам:
“Перекажіть царям, що я охрещуся, бо вже давніше (“прежде сих днів”) пізнав
вашу віру, і вона мені люба, як і Служба ваша, про що мені оповідали мої
посланці”.
Почувши
таке, царі раді були і вговорили сестру на ім’я Анну, і послали до Володимира
переказати: “Охрестися, тоді пошлемо сестру свою до тебе”. Володимир відповів:
“Нехай охрестить мене той (священик), що прибуде разом із сестрою вашою”.
Царі
погодилися і послали (до Володимира) сестру свою, а з нею деяких урядників та
священиків. Анна не хотіла йти...
- Ніби в
полон іду, - плакала вона. – Краще б мені вдома померти...
А брати
вговорювали:
- Та ж
через тебе Бог наверне українську землю на спасіння, і тим ти вбережеш землю
грецьку від лютого війська... Хіба ти не бачиш, скільки зла накоїла Україна грекам?
І тепер, коли не підеш, те саме нам зроблять...
І насилу
вговорили сестру. Анна сіла на корабель, попрощалася з ріднею своєю і з плачем
попливла морем. Коли прибула вона до Корсуня, то корсуняни вийшли їй на зустріч
з поклоном, ввели її до міста й оселили в дворці (в палаті).
З Божої
волі цього часу захворів Володимир на очі й нічого не бачив. Не знав він, що
йому почати і дуже побивався. А цариця йому переказала:
– Коли хочеш видужати, скоріш охрестися; коли ж не
охрестишся, то не відчепиться хвороба.
На це Володимир
відповів:
–
Коли цьому правда, то справді великий
Бог християнський!..
І
Володимир наказав охрестити його. Тоді єпископ Корсунський з царициними
священиками, перше оголосивши, охрестив Володимира; і як тільки поклав він руку
на князя, той зараз став видючим. Побачивши таке несподіване виздоровлення,
Володимир прославив Бога й сказав:
– Аж
тепер пізнав я правдивого Бога!
Бачила
все це й дружина Володимирова, і багато з них охрестилося. Охрестився князь у
церкві св. Софії. По хрещенні Володимир оженився з царицею[33].
У
Корсуні Володимир повінчався відкрито, вже як християнин, з царівною Анною.
Вирішив більше не ховатися з новою вірою й охрестити всю свою могутню державу.
Наступила
найвеличніша пора української давньої історії – охрещення вже самого
українського народу; наступив момент здійснення мрій останніх років князя
Володимира. Володимир уже відкрито, по-християнському звичаю, обвінчався з
грецькою царівною, відкрито став християнином. Цим кінчилася певна доба в житті
князя, що довго надумувався охрестити свій народ і що довго не наважувався
відкрито змінити віру свого народу. Але вінчання з Анною надало йому відваги, і
Володимир почав поспішати з охрещенням своєї держави.
Про
охрещення українського народу наш літопис розповідає так: “Повінчавшись у
Корсуні з Анною, Володимир узяв царицю, Настаса та корсунських священиків з
мощами св. Климента та його учня Фіва, взяв образи та книги собі на
благословення. Поставив церкву в Корсуні на горі, де серед міста зсипали землю,
яку крали з валів; церква ця стоїть і донині. На віно Володимир віддав грекам
Корсунь, а сам вернувся до Києва.
Як
тільки вернувся, наказав поскидати ідолів – одних посікти, а других попалити; а
Перуна наказав прив’язати коневі до хвоста й тягти його з гори через Боричів до
річки, а 12 мужа приставив підпихати його киями. Це робив він не як живому
дереву, але на наругу бісові, що таким чином обманював людей, щоб цим прийняв
тепер заплату від них. Великий Ти, Господи, і дивні діла Твої! Вчора люди
шанували його, а сьогодні насміхаються. Коли тягли Перуна річкою до Дніпра,
невірні люди плакали за ним, бо ще не охрестилися. Дотягнувши, вкинули Перуна в
Дніпро. А Володимир наказав: “Коли Перун пристане де до берега, відганяйте
його, поки не мине порогів; тоді лишіть його”. Мужі робили, що їм наказано.
Коли ідола пустили й перейшов він пороги, вітер викинув його на рінь, і з того
часу названо ту місцевість “Перунова рінь”, як зветься вона й донині.
А по
цьому Володимир послав посланців по всьому місту, наказуючи: “Хто не прийде
взавтра ранком на річку – чи багатий він, чи вбогий, старець чи робітник, – той
стане противний мені”. Чуючи таке, люди весело сходилися, радіючи та кажучи:
“Коли б це (охрещення) не було добрим, князь та бояри не прийняли б його”. На
ранок прибув Володимир з священиками царициними та корсунськими на Дніпро, а
народу прибуло без числа; вони влізли в воду й стояли одні по шию, другі по
груди, а молодь з берега, інші тримали дітей; охрещені ходили по березі. А
священики читали молитви. І була радість на небі та на землі через стільки душ
спасенних. А диявол ойкав та бідкався: “Горе мені, бо ж звідси женуть мене! Тут
я хотів осістися, бо ж на цій землі не було науки апостольської, не знали тут
Бога; весело було мені з їхньої служби, бо вони служили мені; а тепер оце перемогли
мене невігласи, а не апостоли чи мученики; не буду я вже панувати на цих
землях!”...
Як люди
охрестилися, то розійшлися по домах своїх. А Володимир радий був, що пізнав
Бога і сам, і люди його; глянувши на небо, він прорік: “Боже, що створив небо
та землю! Поглянь на нових людей своїх і сподоби їх пізнати Тебе, Бога,
правдивого, як уже пізнали Тебе землі християнські; зміцни віру в них, щоб була
правдивою та непохитною; допоможи й мені, Господи, супроти ворогів моїх, щоб,
надіючись на Тебе та на Твою силу, я переміг їхні каверзи”. Промовивши це,
Володимир наказав ставити по містах церкви, де стояли ідоли.
Літописець
роком охрещення киян вважає 988 р.
В цьому ж
таки 988
р. до Києва прибули – згідно з Никонівським літописом – "посли з Риму від папи та
принесли мощі святих". Це був акт
привітання, який Апостольський Престол передавав новому християнському
правителеві Європи[34].
Отак
відбулося хрещення киян. Але охрестити киян – це не значить охрестити
українську землю; держава Володимирова була дуже велика, а тому й роботи для
охрещення всього українського народу було надзвичайно багато – це була робота
не одного покоління людей.
Звичайно,
легше було охрестити киян, де багато було інтелігенції, що здавна тяжіла до
християнства; але охрестити всю іншу Україну, особливо сільську, - то був уже
труд непосильний для однієї людини, хоча б і такої рішучої, яким був князь
Володимир.
Першими
охрестилися українські землі Володимирової держави, насамперед, більші міста,
бо села та міста, дальші від Києва, приймали нову віру дуже неохоче; треба
думати, що для сіл і священиків не вистачало, бо на початку було їх занадто
мало. За життя Володимирового охрестилися, напевно, всі більші міста в Україні,
а почасти й села, але на села ця християнізація за той час пішла дуже повільно.
Зайнявся
Володимир також і охрещенням північних земель своєї держави, тих земель, що
пізніше склали Московське князівство. Тут християнство ширилося дуже поволі;
ширилося млявіш, як у корінній Україні. 991 року Володимир послав до Новгорода
першого єпископа – Якима Корсунянина, і той довго жив у нехрещенім місті,
готуючи новгородців до нової віри; коли власне охрестився Новгород, не знаємо.
Праця
Володимира була епохальною в житті українського народу, за що князя цього й
названо Великим. Це справді був великий реформатор свого часу, який міцною
рукою своєю повів країну на Захід і прищепив їй західну культуру. Християнство
ширилося з Заходу на Схід поволі, але рішуче.
Ставши
християнином, Володимир, як каже наш літопис, зовсім змінив своє життя і став
ревним християнином. Наскільки він, поки був поганином, відзначався жорстокістю
й суворістю, настільки тепер, ставши християнином, став дуже ласкавий, людяний
і лагідний з усіма. До хворих та бідних Володимир став надзвичайно милостивим;
про це літописець оповідає: «Повеле всякому нищему и убогому приходити на двор
княж и взимати всякую потребу – питье и яденье и от скотьниць (казни) кунами
(грішми). Устрои же и се, рек, яко “немощнии и больнии не могут долести двора
моего”, повеле пристроити кола (вози) и складаше хлебы, мяса, рыбы, овощь разноличный, мед в
бчелках, а в другых квас, повозити по городу, впрашающим: кде больний и нищь,
не могы ходити? Тем раздаваху на потребу».
По охрещенні (в
987 р.) Володимир жив ще 28 років і помер 15 липня 1015 р., проживши десь 55 чи
56 років. Володимира зараховано, за його величезне діло, до числа святих. Але
коли саме сталася канонізація Володимира, точно не знаємо – певне, десь по 1240
р.; в літопису князя Володимира названо святим уперше тільки під 1254 роком[35].
Християнство
мало величезне культурне значення для українського народу, зблизило його
духовно з Заходом. Разом з тим воно вплинуло на внутрішнє зміцнення і
об’єднання великої Володимирової держави, зв’язавши її однією вірою й
установленням церковної єпархії з осередком в Києві. Це була подія величезної
ваги[36].
Володимир
не закінчив і половини тієї величезної праці, яку він поклав собі за мету свого
життя. За князя Володимира охрещено тільки корінну Україну, та й то не всю, а
переважно великі міста та більш доступні села. Велика частина України за
Володимира таки ще охрещена не була; не була охрещена в більшості також і та
північна частина Володимирової держави разом з іншими інородцями, яка пізніше
складала Московське князівство. Священиків Володимир не встиг підготовити в
потрібній кількості.
Наступник
св. Володимира, князь Святополк (1015-1019),) заручившись підтримкою свого
тестя, польського короля Болеслава, всіляко сприяв своїм католицьким підданим.
Німецька хроніка Тітмара повідомляє, що тоді майже ціла країна підтримувала
католицьку Церкву. Одним з проявів свідомості спільноти у вірі з католицьким
світом Заходу була поширена тоді практика укладання шлюбів між пануючою
київською династією Рюриковичів і західно-європейськими пануючими династіями.
Київського князя Ярослава Мудрого (1019-1054) називали "тестем
Європи", тому що його дочки були одружені з володарями багатьох
європейських країн, серед них: Швеції, Норвегії, Польщі, Угорщини, Німеччини,
Франції[37].
Але
скоро по смерті Володимира Великого таки знайшлася людина, що взялася достойно
докінчувати величну справу, - це був син Володимирів Ярослав (1019 – 1054),
якого прозвано Мудрим. Ярослав докінчував, правильніше сказати – закріпляв
справу свого великого батька. Літописець правильно оцінює працю Ярослава в порівнянні
з працею його батька: “Яко же бо се некто землю розотрет, другий же насеет, тако и сей
(Ярослав): отець бо его Володимер взора и умягчи, рекше крещением просветив,
сей же насея книжными словесы сердца верных людий”.
Ярослав
поглиблював християнство, несучи його потроху й на села, в глухі кутки своєї
держави.
Ось так
відбулася найбільша подія в історії українського народу – його охрещення[38].
[1]див. про це: Бут.
1, 1-3, 6-8а, 9-10а.
[2] Дм. Дорошенко. Історія України. Київ, 1993 стор.
13-14.
[3] див. про це: 1 Петр. 1,1.
[5] Там же, стор. 16.
[6] Там же, стр. 8-9.
[7] Українська Церква І. І. Огієнко. Київ 1993, стор.
5-8.
[8] Долінський, Наука віри і обичаїв, стор. 612.
[9] І.І.Огієнко, Українська Церква, Київ 1993, стор.
9,14,18.
[10] Долінський, Наука віри і обичаїв, стор. 613.
[11] Пресвітер – керівник,
провідник давньохристиянської общини; духовний, котрий має право звершувати
Божественну Літургію.
[12] Володимир Осадчий, Католицька Церква в Україні, Luceoria Books & Norbertinum
2001, стор. 9, 10.
[13] І.І.Огієнко, Українська Церква, Київ 1993, стор.
18-20.
[14] Летопись по Лаврентьевскому списку, стр.46-47.
[15] Там же, стр.48.
[16] Там же, стр.52.
[17] Там же, стр.52-53.
[19] І. І. Огієнко, Українська Церква, Київ 1993, стор.
21-24.
[20] Долінський, Наука віри і обичаїв, стор. 614.
[21] Литопись по Лаврентієвському списку, стор. 59-60.
[22] Там само, стор. 66.
[24] Литопись по Лаврентієвському списку, стор. 61-62.
[25] Там же, стор. 61.
[26] Очерки по церковно-политической истории, стр.
15-16.
[27] Долінський, Наука віри і обичаїв стор. 614.
[28] І. І. Огієнко, Українська Церква, Київ 1993,
стор.
[29] Д. М. Дорошенко, Історія України, Київ “Освіта”,
1993, стор. 33.
[32] Долінський, Наука віри і обичаїв стор. 614-615.
[33] І. І. Огієнко, Українська церква, Київ, 1993,
стор. 37 – 47.
[35] І. І. Огієнко, Українська церква, Київ, 1993,
стор. 47-59.
[36] Історія України, Дм. Дорошенко, Київ, “Освіта”,
1993 р., стор. 34.
[38] Історія України,
Дм. Дорошенко, Київ, “Освіта”, 1993 р., стор. 34.
Немає коментарів:
Дописати коментар