Розділ 9
Ризька Митрополія
1. Історія Духовної Семінарії в Латвії
До Триденського Собору (1545-1563 рр.) в Латвії священиків навчали
приватним способом, під керівництвом парафіяльних пробощів, у катедральних і
монастирських школах, а також в університетах.
На Триденському Соборі вимагалося, щоб підготовка священиків була
систематична та організована, щоб кожен єпископ піклувався про підготовку
священиків, засновуючи для цього відповідні школи або духовні семінарії.
В 1583 р. з волі Святішого Отця Григорія ХІІІ (1572-1585) у Лівонії, в
Ризі, була відкрита перша Духовна Семінарія для навчання священиків. Її
заснували отці – єзуїти.
В 1621 році, коли Ригу захопили шведи, вони вигнали єзуїтів із Риги.
Таким чином ліквідовано Духовну Семінарію.
136 років католики Лівонії не мали своєї Духовної Семінарії, і
священиків сюди присилали з-за кордону або навчали за межами Лівонії.
В 1757 р. єпископ Антоній Островський заснував Духовну Семінарію у м.
Краславі, якою опікувалися Лазаристи або отці ордена Місіонерів. В Семінарії за
85 років її існування було підготовлено 253 священики.
23 вересня 1843 р. цю Духовну Семінарію було переведено в Мінськ і в
подальшому до неї приймали з Латвії (Латгалії) обмежену кількість кандидатів
2-3 чол. на рік.
В 1869 році цю саму Семінарію було переведено у Вільнюс. Від 1879 р. до
1918 року Могилівська Архієпархія, до складу якої також входила Латгалія,
підготовляла кандидатів до священства в Петербурзькій Духовній академії. До
1904 року в Латгалії було заборонено вживання латгальської мови і друкування
книг цією мовою.
Могилівські архієпископи в більшості були поляками, і їм вистачало
душпастирської праці задля свого люду в умовах російської імперії. Священиками
в більшості були поляки та литовці.
Латиські католики могли вчитися в Петербурзькій Духовній академії. В
Петербурзі знаходилося також керівництво архієпархією.
Латиські священики і представники світської інтелігенції уже від ХІХ-ХХ
ст. плекали надію про відновлення Ризької єпархії і призначення своїх латиських
єпископів. Водночас це була надія про об’єднання і незалежність Латвії і
латиського народу. І тільки після здійснення лютневої революції 1917 року
появилася реальна основа для цього. В 1917 році відбувся Резекненський конгрес,
на якому зібрані католицькі священики постановили послати в Рим прохання про
відновлення Ризької архієпархії.
29 вересня 1918 року Святіший Отець Бенедикт ХV буллою “Hodie Nos” в
Латвії, на правому березі Даугави, враховуючи Естонію, відновив Ризьку єпархію.
Архієпископом було призначено мінського декана, ірландця Едуарда О’Руркі. Він
був консекрований у Вільнюсі 15 грудня 1918 року. Єпископ О’Руркі рахував своїм
обов’язком організувати Ризьку єпархію і відновити архієпархію.
Латвія, як незалежна держава, була проголошена 18 листопада
1919 року. Як тимчасовий уряд Латвії, так і її духовенство бажали, щоб
єпископом нової держави був латиш, а О’Руркі по національності був ірландець.
Ця обставина Святою Столицею була взята до уваги, для цього 10 квітня 1920 року
О’Руркі від свого призначення добровільно відмовився. 14 квітня 1920 року
Святіший Отець Бенедикт ХV призначив Ризьким архієпископом Антонія Спрінговича,
котрий цей обов’язок виконував до своєї смерті (10 жовтня 1958 року).
3 жовтня 1920 року Ризький єпископ Антоній Спрінгович у колишньому
домініканському монастирі – в Аглоні – заснував Римсько- католицьку Духовну Семінарію Ризької єпархії. В першому
навчальному році в Семінарії навчалося 29 студентів , серед яких 11 було
кліриків, котрі перейшли в Аглону з духовних навчальних закладів Петербурга і
Вільнюса. Ректором Семінарії був призначений священик-канонік, пізніше
консекрований на єпископа, Язепс
Ранцанс, котрий був на цій посаді до 1940 року.
1
листопада 1923 року державною постановою Католицька Духовна Семінарія була
визнана вищим навчальним закладом на рівні Університету, Консерваторії Академії
Мистецтв[1].
12 березня 1924 року Семінарію з
Аглони переведено в Ригу (вулиця Велика Алтанавас №6), де тепер знаходиться
Католицька гімназія. Ризька єпархія стає архієпархією 4 травня, а Семінарія –
“Римсько-католицькою Духовною Семінарією Ризької єпархії”.
Від
1928 до 1938 років Семінарія носила назву “Римсько-католицький Богословський
вищий навчальний заклад Ризької Архієпархії”.
15
вересня 1938 року цей Богословський ВУЗ стає католицьким Богословським факультетом
Латвійського Університету...
1 липня
1940 року розпорядженням установ радянської окупації Богословський факультет
було закрито...
Все-таки 12 листопада 1943 року Семінарія відновила своє навчання. За
офіційним дозволом Ризького генерального комісара в той час був заснований
“Римсько-католицький Богословський вищий учбовий заклад Ризького Університету”.
Колишнє приміщення Семінарії, що по вулиці Алтонавас, було відібране
радянською окупаційною владою. З цього приводу перший і другий курси вчилися в
Аглоні, 3-й, 4-й, 5-й і 6-й – в Ризі при костьолі св. Альберта. Фактично аж до
7 березня 1946 року студенти Семінарії вчилися заочно, приймаючи участь в
консультаціях у Ризі і Аглоні.
7 березня 1946 року в Ризі, по вулиці Кієвас №14 відновила свою діяльність
Римсько-католицька Духовна Семінарія Ризької Митрополії (дозвіл на це був
виданий світською владою в грудні 1945 року).
18 січня 1951 року розпорядженням представництва радянської окупаційної
влади Семінарію було закрито. Семінарійний будинок місцевою владою був
відібраний і його віддали для розміщення міського дитячого садка №61.
Семінаристи були направлені на парафії до пробощів і були вимушені
вчитися заочно. 19 семінаристів старшого курсу в терміновому порядку було
рукопокладено на священиків.
21 квітня 1952 року за дозволом влади СРСР Семінарія відновила свою
діяльність в будинку парафії св. Франциска по вул. Кієвас №16. Світською владою
було дозволено Духовній Семінарії організувати навчання на двомісячних курсах
навесні і два місяці восени. До 18 грудня 1954 року в Семінарії існувала
система двосеместрового навчання.
18 грудня 1954 року за дозволом влади СРСР Семінарія відновила свою
роботу на протязі всього навчального року.
15 листопада 1962 року був відібраний парафіяльний будинок св.
Франциска, в якому до цього часу знаходилася Семінарія, в користуванні якої
залишилося тільки два невеличких приміщення загальною площею 230 кв. м. Ті
приміщення використовувалися як аудиторії, а також, як їдальня та спальня для
кліриків. Решту площі парафіяльного будинку займало будинкоуправління №36.
31 травня 1977 року постановою Ризького міського Виконавчого комітету
будинкоуправління №36 з парафіяльного дому було переведено в інше місце. Тепер
Духовна Семінарія, виплачуючи велику суму грошей виконавчому комітету
Московського району, має можливість повністю користуватися всім будинком. Число
студентів зросло до 80 чол., для яких не вистачало жилої площі. Завдяки
старанням кардинала Юліана Вайвода Ризька Духовна Семінарія стала центром
підготовки кандидатів до священства для всіх колишніх республік СРСР.
10 червня 1981 року для потреб Семінарії було розпочато будівництво
господарського корпусу і за один рік завершено. Навчання в 1982 році
розпочалось в цьому новозбудованому корпусі, корисна площа якого становить 523
кв. м.
Другий новий корпус (3100 кв. м.) Семінарія збудувала на протязі від 5
липня 1988 року до 27 серпня 1992 року, котре урочисто віддано в експлуатацію.
4 лютого 1993 року Семінарії було повернено незаконно відібрану землю.
Від 8-го до 10-го вересня 1993 року під час душпастирського візиту в Латвію,
Ризька Духовна Семінарія стала місцем помешкання для Святішого Отця Йоана Павла
ІІ, котрий знаком хреста дав благословення новозбудованій Семінарії.
Семінаристи подарували Святішому Отцю картину художника Розенберга, на котрій
зображено Храм святого Франциска і новозбудований фасад Семінарії.
2. Ректори
Римсько-католицької
Духовної Семінарії Ризької Митрополії
1.
Єпископ Язепс Ранцанс, 03.10.1920 – 26.04.1940
2.
Єпископ Петеріс Стродс, 26.04.1940 – 05.08.1960
3.
Монсеньйор Леонардс Козловскіс, 05.08.1960 – липень
1967
4.
Доктор Богослов׳я Ізідорс Анцанс, серпень 1967 – 12.07.1969
5.
Єпископ Валеріянс Зондакс, серпень 1969 – 27.09.1986
6.
Монсеньйор Генрікс Трупс, 09.10.1986 – 18.12.1987
7.
Єпископ Вілгелмс Нюкшс, 18. 12.1987 – вересень 1991
8.
Священик Андріс Марія Єруманіс, вересень 1991 –
вересень 1994
3. Мої
духовні наставники
Юліанс
Вайводс
Кардинал Юліанс Вайводс народився 18 серпня 1895 року у Бернани,
Даугавпілсського (району) повіту, Варкавас волості. Після закінчення школи у
1913 році вступив у Петербурзьку Духовну Семінарію.
7 квітня 1918 року єпископ Цепляк рукопоклав його у
священики. Першу св. Месу відправив у Варкаві.
З переміною політичної влади була закрита Петербурзька Духовна
академія, і священику Вайводcу не було можливості вчитися в академії.
Розпочалася пастирська робота.
Перша
парафія була Аглона: 9.06.1918 р. - 24.02.1920 р. насамперед, був вікарним
священиком, а з 21.02.1919 р. виконуючим обов’язки пробоща; 24.02.1920 р. –
23.09.1920 р. капелан у школі м. Резекне; 23.09.1920 р. – 9.08.1921 р. був
вікарним священиком і капеланом в школі в м. Лудза; 9.08.1921 р. – 31.08.1924р.
був капеланом у школі в м. Даугавпілс, тоді 31.08.1924р – 20.02.1925р. –
вікарний священик у Вараклянах.
Закінчився період душпастирської праці в
Латгалії і священик Вайводс був переведений у Курземе. 20.02.1925 р. –
27.09.1933 р. був пробощем у Ленас. Тут, працюючи, заснував католицькі парафії:
Цєцерес, Сілайнес і Вайньодес.
27.09.1933 р. священика Вайводcа переведено в Алсунгу. 26.06.1936р.
його звільнено від обов’язків пробоща Алсунги і призначено пробощем парафії
Двєтес.
14.10.1936 р. його було переведено в м. Яунєлгаву і 13.04.1937 р.
– у Вентспілс пробощем. 28.07.1938 р. у зв’язку з заснуванням Лієпайської
єпархії Юліанс Вайводс був переведений у м. Лієпаю і призначений пробощем Лієпайської парафії і канцлером
курії Лієпайської єпархії. 6.04.1940р. єпископ Урбшс призначив його своїм
генеральним вікарієм, 8.04.1940р. – офіціалом курії, 16.08.1944 р. – деканом
Курземського деканату. Водночас від 30.12.1938 р. він виконував обов’язки також
єпархіального консультанта.
Під час
німецької окупації отець Юліанс Вайводс жив у Лієпаї, продовжуючи виконувати
свої обов’язки. 7 жовтня 1944 року єпископ Урбшс, виїжджаючи в Німеччину,
призначив отця Юліана Вайводса виконуючим обов’язки єпископа в Лієпайській
єпархії(vices gerеntem).
Цей обов’язок він виконував до 25 липня 1947 р., коли на єпископа був
консекрований доктор Петеріс Стродс, котрий прийняв керівництво Лієпайською
єпархією, Вайводса залишаючи канцлером курії і своїм генеральним вікарієм. 4
липня 1949 року Святіший Отець призначив священика Вайводса прелатом двору. Про
це Вайводс взнав тільки через 14 років. 2 січня 1958 року пробощ Лієпаї, генеральний
вікарій єпархії Юліан Вайводс був заарештований, і звинувачений за написання і
розповсюдження листа супроти держави. Судовий вирок – 2 роки концентраційного
табору.
Покарання
він відбув в Мордовському концентраційному таборі. Після відбуття терміну
покарання 2.01.1960 року священик Вайводс повернувся в Латвію.
У
Лієпайській парафії йому не дозволено працювати. 11.04.1960 року священик
Вайводс був призначений на роботу у парафію Вайньодес, де він працював до
27.03.1961 року. Тоді від 27.03.1961 року до 15.11.1962 року – пробощ в Ризькій
катедрі св. Якова. 15.11.1962 р. – апостольський адміністратор Ризької
митрополії. Юліанс Зачестс, якому цю посаду Радянська влада заборонила
виконувати, призначив Юліана Вайводса генеральним вікарієм і керуючим митрополією.
Від 14
вересня до 21 листопада 1964 року в Римі відбулася третя сесія другого
Ватиканського Собору, на яку був запрошений також генеральний вікарій Юліанс
Вайводс. Світська влада дала йому дозвіл на поїздку до Ватикану.
Юліанс
Вайводс в супроводі Ризького декана Яна Ушеровського виїхав в Рим, взявши з
собою прохання латиських католицьких священиків до Святішого Отця – призначити
Юліана Вайводса єпископом.
18
листопада 1964 року в Римській базилиці св. Петра у Ченстоховскькій каплиці
префект базиліки св. Петра кардинал Паульс Марцелля отця Юліана Вайводса
консекрував на єпископа.
Святіший
Отець Павло VI призначив Юліана Вайводса адміністратором Ризької архієпархії і
Лієпайської єпархії. Інгрес відбувся 8.12.1964 року в Ризькій катедрі св.
Якова.
Єпископ
Юліанс Вайводс відвідав Рим в роках 1967, 1969, 1970, 1971, 1972, 1975, 1982,
1983, 1985 і 1987.
2.02.1983
року Святіший Отець Йоан Павло ΙΙ призначив єпископа Юліана Вайводса
кардиналом. Інгрес відбувся 8.03.1983 року в Ризі в костьолі св. Альберта.
Кардинал
Юліанс Вайводс помер 24.05.1990 року. Його останки спочивають за вівтарем
Аглонської базиліки.
Козловскіс Леонардс
Ректор
– Козловскіс Леонардс, син Мікеля (Сив. S. S), народився 30.05.1915 року, в
парафії Науєне, Даугавпілсського району, поляк. Вчився на Богословському
факультеті Латвійського Університету (1933-1938). Висвячений на священика
3.04.1938 року в Ризькій катедрі св. Якова. Рукопоклав його у священики єпископ
А. Спрінговічс.
Працював священиком у Ризі в парафіях
св. Франциска, св. Альберта, св. Йосифа і водночас був професором у Духовній
Семінарії (від 1.01.1946 р.). 12.08.1947 р. – 1.01.1950 р. - інспектор Духовної
Семінарії. Пізніше працював пробощем у Ризі і водночас від 28.04.1961 року
виконував обов’язки ректора семінарії.
Від квітня
1972 року до 27 квітня 1973 року світською владою йому було заборонено
виконувати обов’язки душпастиря, відібрано довідку про реєстрацію за катехізацію дітей в парафії Розентава. В
ті часи священик, згідно законодавства про релігійні культи, мав право тільки
перевіряти уже підготовлених дітей до першої Сповіді і першого св. Причастя.
Влада забороняла священикам вчити дітей правд християнської віри.
Одного
разу о. Леонард екзаменував одну дитину, підготовлену в присутності другої
дитини. Тим самим друга дитина, слухаючи, вчилась катехізису. Хтось про це
доніс місцевій владі, котра обвинуватила отця Леонарда в порушенні
законодавства про релігійні культи. Скориставшись цією нагодою, місцева влада
покарала отця Леонарда, відібравши в нього реєстраційну довідку, позбавивши
його права душпастирської праці. Отець Леонард був вимушений мешкати в
невеличкому будинку своєї сестри – лікарки.
До о.
Леонарда можна віднести слова Господа нашого Ісуса Христа з нагірної проповіді:
“Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли
вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене
ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі “(Мт.5,10-12).
17.07.1967
року світською владою отець Леонард був звільнений з посади професора і ректора
Семінарії, працював пробощем.
28.08.1980
року був призначений на посаду професора Духовної Семінарії і водночас працював
у парафії пробощем.
17.12.1987
року звільнений з посади професора Духовної Семінарії, продовжував працювати
пробощем до 1.01.1993 року. Пізніше, як пенсіонер, жив у Духовній Семінарії.
Помер 6.04.1993 року, похований у Ризі на кладовищі св. Мікеля.
Отець
Леонард своїм святобливим життям вихованцям - семінаристам дав гарний приклад
правдивого душпастиря.
У Духовній
Семінарії викладав Право канонічне, історію СРСР, конституцію СРСР, пасторальну
теологію, біблійну археологію, християнське мистецтво. Будучи ректором Духовної
Семінарії, о. Леонардс керувався духом справедливості, любові і всепрощення.
Його завжди супроводжував дух правди і батьківської любові. Старався
розсудливо, з добротою і смиренністю виконувати обов’язки ректора, був рішучий
у керівництві, вимогливий щодо дисципліни і сердечний у прощенні, проявляючи
батьківську любов до кожного студента. Отець ректор завжди спішив з допомогою
до своїх духовних синів. Був для нас справжнім батьком, за що ми його дуже
любили і поважали. Отець ректор був ревним проповідником Слова Божого і
святобливим душпастирем.
Святобливе
і праведне життя отця Леонарда було не до вподоби представникам атеїстичної
системи, що спонукало уповноваженого в справах релігії усунути священика
Леонарда з посади ректора Духовної Семінарії і “видворити” його за межі Риги.
Після усунення світською владою отця Леонарда з посади ректора Духовної
Семінарії, 17.07.1967 року на цю посаду був призначений інший священик – Анцанс
Ізидор Гавриїлович.
Анцанс Ізидор Гавриїлович
Анцанс
Ізидор Гавриїлович (Dr. Th, Lic. Sсr. S.) 1896 року народження, рукопокладений
на священика 1.04.1922 року. Він водночас виконував обов’язки ректора
(17.07.1967 – 12.07.1969) і пробоща парафії в м. Єлгава, за 60 км. від Риги. До
Духовної Семінарії приїжджав потягом. Викладав у Духовній Семінарії Святе
Письмо (Ексегеза).
Був
ув’язнений і засланий від 29.05. 1950 р. до 29.05.1956 року. 15.07.1991 року
був реабілітований. Помер 12.07.1969 року, похований в Єлгаві. Отець Ізидор був
святобливим священиком, мав чуйне і добре серце, за що його семінаристи дуже
поважали і любили.
Зепс Станіслав
Інспектором
Семінарії був Зепс Станіслав, 1908 року народження. Висвячений на священика
8.05.1932 року. Мешкав у приміщенні Духовної Семінарії. Майже завжди відправляв
св. Месу в костьолі для семінаристів, де були присутні парафіяни.
Наш
отець - інспектор дуже побожно відправляв св. Месу. Відмовляв брев’яж
(священицькі молитви) завжди перед Пресвятим Таїнством у костьолі або
семінарійній каплиці. Часто адорував Ісусу у Пресвятому Таїнстві, довший час
знаходився в конфесіоналі (сповідальниці). Був добрим проповідником. Завжди у
нього можна було отримати мудру пораду. Отець інспектор був дуже добрим,
лагідним і сердечним у співрозмові. Для кожного студента був справжнім духовним
наставником. Часто заходив у нашу аудиторію, розпитуючи кожного із нас про
науку, здоров’я. У складних ситуаціях давав мудру пораду. Всі клірики палко
любили Отця - Інспектора.
Викладав
у Духовній Семінарії Літургіку, історію філософії, катехетику. 10.08.1950 року
був заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення. Відбував покарання у
в’язниці 10.08.1950 р, – 19.05.1956 р. Реабілітований 4.11.1992 р.
15.12.1948
р. – 10.08.1950 р. був професором і капеланом в Духовній Семінарії. 1.06.1956
р. – 23.07.1966 р. – професором Духовної Семінарії.
Помер
23.07.1966 року, похований в Ризі на кладовищі Христа Царя.
Зондакс Валеріан Донатович
Після
смерті інспектора Зепса Станіслава на посаду інспектора Духовної Семінарії було
призначено Зондакса Валеріана Донатовича, 1908 року народження, висвяченого на
священика 8.05.1932 року.
Від
24.08.1946 року до 5.02.1953 р. був професором Духовної Семінарії, а від 1969
року був ректором до своєї смерті (+27.09.1986).
5.02.1953р.
був засуджений на 25 років ув’язнення. Після смерті Сталіна термін покарання
зменшили. У в’язниці знаходився від 5.02.1953р. до 17.07.1956 р. 15.06.1957 р.
був повторно заарештований. 5.09.1960 р. був звільнений із в’язниці. Відбував
покарання протягом 6 років і 7 міс.
В
Духовній Семінарії викладав історію філософії і право канонічне. Всі
семінаристи отця інспектора дуже любили за його доброту, терпеливість, лагідність,
любов і батьківське чуйне серце. 12.11.1972 р. отець Валеріан був консекрований
на єпископа у базилиці св. Петра. Помер 27.09.1986 р., похований біля
семінарійного костьолу св. Франціска в Ризі.
Упенєкс Петеріс
Духовним
Отцем у нашій семінарії був священик Упенєкс Петеріс, син Якова (МІС), 1906
року народження, висвячений на священика 6.04.1930 року.
Всі
студенти вчилися від нього лагідності, терпеливості, сердечності, привітності,
доброзичливості, пунктуальності, акуратності, побожному, святобливому життю.
Завжди відмовляв брев’яж перед Пресвятим Таїнством у костьолі або семінарійній
каплиці. Жив у приміщенні Духовної Семінарії.
Викладав
асцетику, моральну теологію. 22.08.1953 р. – 26.06.1972 р. – доцент і духовний
отець Ризької Духовної Семінарії. (від вересня 1960 р. – професор), водночас
виконував обов’язки віцепробоща у катедрі, до якої майже щоденно їздив
тролейбусом.
Помер
26.06.1972 р. Похований у Ризі, на кладовищі св. Рафала.
Смілга Ріхардс
Професор
Смілга Ріхардс, син Адама, 1913 року народження, висвячений на священика
7.07.1940 р.
Був
професором у Ризькій Духовній Семінарії від 21.08.1946 р. до 23.08.1970 р.,
водночас працюючи вікарним священиком, а пізніше пробощем в Ризьких парафіях.
Проживав при парафіяльному костьолі, що знаходився за 5 км від Духовної
Семінарії, до якої доїжджав тролейбусом.
Викладав
догматичну теологію, гомілетику, патрологію, церковні співи і музику, литовську
і грецьку мови. Був для всіх студентів ідеальним прикладом святобливого життя.
Помер
23.08.1970 року і похований у Ризі, на кладовищі св. Мікеля.
Міцкевич Петеріс
Професор
Міцкевич Петеріс, син Вікентія, 1928 р. народження, поляк, висвячений на
священика 15.05.1958 року.
Працюючи
пробощем на провінції, приблизно за 65 км. від Риги, їздив у Духовну Семінарію
на лекції, при сприятливій погоді – мотоциклом.
Викладав
латинську мову, філософію, космологію. Від 28.06.1958 року до 28.06.1966 р. –
лектор Ризької Духовної Семінарії; від 16.06.1983 р. – професор Ризької
Духовної Семінарії.
Помер
15.01.1989 року в м. Майорі в костьолі, відразу після Богослужіння, в
сповідальниці під час слухання Сповіді парафіян. Похований на кладовищі в
Зілупе.
Був
скромним, смиренним, побожним священиком. Мав ще двох рідних братів –
священиків: Бернарда і Амврозія, котрі в данний час працюють в Житомирській
єпархії.
Пуятс Яніс
Професор
Пуятс Яніс, син Тадеуша, народився 14.11.1930 року, в селі Ліело Пуяти, Лудзас
району.
В 1948
році вступив у Ризьку Духовну Семінарію. 18.01.1951 року, коли Яніс Пуятс був
студентом третього курсу, Семінарію закрито світською владою. Семінаристів
направлено до пробощів у парафії для продовження навчання заочно.
В 1952
році влітку, коли світська влада дала дозвіл на навчання 2,5 місяці навесні і
2,5 місяці восени, в проміжку цього часу було вже висвячено 19 семінаристів.
Нововисвяченим
священикам, які були рукопокладені в священики на третьому курсі, решту
екзаменів потрібно було здавати на
протязі двох років. В числі нововисвячених священиків також був Яніс Пуятс,
котрий 29.03.1951 р. був рукопокладений митрополитом Спрінговичом.
Від
1951 р. до 1958 р. отець Яніс працював спочатку вікарним священиком, пізніше
пробощем у Латгалії.
Після
1958 року був переведений в Ригу, де працював спочатку вікарним священиком, а
потім пробощем в парафіях св. Альберта, Христа Царя, св. Франциска, Матері
Божої Скорботної і св. Антонія.
В 60-х
роках отець Яніс Пуятс був професором в Духовній Семінарії і викладав
літургіку, св. Письмо (екзегезу), християнське мистецтво, пасторальну теологію.
28.10.1974
року єпископ Юліанс Вайводс призначив професора Яніса Пуята на посаду
інспектора Духовної Семінарії.
Від
9.11.1979 р. до 27.12.1984 р. він виконував обов’язки генерального ļвікарія і
канцлера курії (від 1981 року - пробощ катедри св. Якова в Ризі).
Від
27.12.1984 р. до 22.12.1987 р. – вікарний священик в парафії св. Франциска, що
в Ризі, секретар Літургійної комісії, (від 9.10.1986 р. -інспектор Духовної
Семінарії); від 22.12.1987 р. до 1.06.1991 р. – професор Духовної Семінарії;
декан Ризького деканату священик Яніс багато зусиль присвятив видавництву
катехізису, молитовників, ритуалів, лекціонаріїв, був активним працівником
редакції і автором місячника “Katoļu Dzeive”.
1.06.1991
року отець Пуятс був консекрований на архієпископа в Ризькій катедрі св. Якова.
Митрополит має багато обов’язків, які з Божим благословенням виконує на даний
час.
8 – 9
березня 1993 року Святіший Отець Йоан – Павло II відвідав Латвію; цей візит
викликав велике духовне піднесення всього латиського народу. Єкселенція Яніс
Пуятс регулярно підтримує тісні зв’язки зі Святим Престолом.[3]
4. Навчання в
Ризькій Вищій Духовній Семінарії
Станом на 1.09.1963 року в Ризькій Духовній Семінарії навчалися шість
студентів, а саме:
1. Нюкшс Вілхельмс, народився у Яунелкшньос Карсавської волості
16.01.1938 року. Після закінчення середньої школи у 1956 р. вступив у Ризьку
Духовну Семінарію. Від 1958 р. до 1960р. знаходився на службі в Радянській
армії. Наприкінці 1960 р. після повернення з армії продовжував навчання в
Духовній семінарії. Будучи студентом Духовної семінарії в 1963-1964 навчальному
році, був сеньйором (старший над студентами). Здібний, талановитий, старався по
можливості допомагати кожному студенту в науці, давав добру пораду. Був тихим і
смиренним.
25.03.1964 року у Литві в м. Каунас, у Базиліці св. Петра і Павла
єпископ Мажеліс рукопоклав В. Нюкшсу в священики. Спочатку Нюкшс працював
вікарним священиком у м. Краслава, пізніше – в Ризі, від 7.09.1967 року –
пробощем у парафії св. Антонія, водночас почав працювати лектором у Ризькій
Духовній Семінарії, викладаючи латинську і грецьку мови, а від 1.09.1976
р. був професором.
Духовна влада, бачучи високі здібності священика Нюкшси, робила все
можливе, щоб він міг поглибити свої богословські знання за кордоном. Така
можливість появилася і 30.09.1977 р. В. Нюкшс розпочав навчання в
Григоріанському університеті (в Римі). Навчався неповних два роки, бо радянська
влада заборонила йому продовжувати вчитися в Римі, і навчання вимушено було
перервано.
Після повернення в Ригу священик Нюкшс був призначений пробощем парафії
св. Альберта у Ризі і деканом Ризького деканату - 9.11.1979р - 17.12.1987 р.
1981/1982 в навчальному році він продовжив богословську освіту в Римі у
Григоріанському університеті. 9.10.1986 р. кардинал Юліанс Вайводс призначив
його віце-ректором Ризької Духовної Семінарії.
24.11.1987 р. Святіший Отець Йоан Павло ІІ професора Нюкшсу номінував
єпископом-помічником Ризької архієпархії і Лієпайської єпархії. Був
консекрований на єпископа 8 грудня 1987 р. Консекрував його кардинал Юліанс
Вайводс.
Від грудня місяця 1989 р. до 19.07.1991 р. єпископ Нюкшс був на посаді
єпископа - помічника Ризької архідієцезії і Лієпайської дієцезії, а також
ректором і професором Ризької Духовної Семінарії.
Від 19.07.1991 р. до серпня місяця 1992 р. єпископ Нюкшс був на посаді
єпископа-помічника Ризької архідієцезії і професора Духовної семінарії, від
місяця серпня 1992р. до 27.02.1993 р. – єпископ-помічник Ризької архідієцезії і
координатор приготування релігійно-наукових книг.
20.02.1993 р. єпископ Нюкшс разом з митрополитом Пуятом і єпископом
Буліс поїхали в Рим. 23.02. відбулася зустріч зі Святішим Отцем Йоаном Павлом
ІІ.
На жаль, у єпископа Нюкша прогресувала важка форма діабету. 25.02.
єпископ Нюкшс був госпіталізований в клініку Університету Джемеллі Найсвятішого
Серця Ісуса. Ще вдень 27 лютого хворого єпископа відвідали архієпископ Яніс
Пуятс, єпископ Яніс Буліс і монсіньйор Арвалдіс Андрейс Бруманіс.
27.02.1993 р. підвечір єпископ Вілхелмс Нюкшс помер. 10.03.1993 р. в
каплиці лікарні Джемеллі відбулося скорботне Богослужіння. Похований в Ризі, в
саду костьолу св. Франциска 15.03.1993 року.
2. Пейпіньш Албертс, син Петера, 1938 року народження. Висвячений на
священика в 1964 р. 25 березня. Після 2.07.1970 р. – apostazēja – покинув сан
священика.
3. Сперга Яніс Ігнатович, 1933 р. народження. Після закінчення повного
курсу семінарії, уповноважений в справах релігії не дав дозволу на його
висвячення на священика, бо перед вступом у семінарію він закінчив
Даугавпілсський педагогічний інститут і працював учителем. Через деякий час
уповноважений в справах релігії дав згоду на висвячення його на священика. Це
було 12.06.1965 р. Він був дуже добрим, лагідним, розважливим, веселим і завжди
старався кожному допомогти в науці. Будучи семінаристом і священиком, він часто
хворів і помер в молодому віці (11листопада 1984 р.). Похований на кладовищі
Відсмуйжас.
4. Зельчс Яніс Салімонович, 1937 р. народження. Висвячений на священика
в1966 р. 22 травня. Деякий час хворів на розсіяний склероз, від чого незабаром
помер (30.11.1982). Похований на кладовищі Межвіди.
5. Латковський Ромуальд Константинович, 1939 р. народження. Висвячений
на священика в 1967 р. 21 травня.
6. Корнашевський Юзеф ОFМСap., 1944 р. народження. Під час навчання в
Духовній семінарії був призваний в армію. Після служби повернувся в семінарію,
яку закінчив, і був висвячений на священика 24.05.1970 р.
Потрібно згадати про кандидатів, які були зараховані в Ризьку Духовну
семінарію на початку вересня 1963 р.
1. Сніжинський Ян, 1940 р. народження з парафії Браїлів Вінницької
області. Приїхав у Латвію в 1957 або 1958 р. з наміром вступити в Духовну
семінарію. Був вимушений чекати до 1963 р., бо державна влада кандидатам,
прибувшим з України, не давала дозволу на вступ в Духовну семінарію. Можна
думати, що це було випробовування його покликання, а також загартування і
зміцнення віри та добра підготовка для духовного життя. Навчався зі мною на
одному курсі. Завжди один одному допомагали в науці, підтримували себе взаємно
у справах духовних.
Мати Яна Сніжинського після довгої і тяжкої хвороби залишила цей світ,
коли він був ще дитиною. Думаю, що вона перед своєю смертю добре знала, що
нелегке буде життя її синочка Янека. Мабуть, мама свого сина доручила опіці
Пресвятому Серцю Матері Божої, Яка ним опікувалася і допровадила до священства,
яке він отримав 26 травня 1968 р.
Отець Ян спочатку працював душпастирем в Латвії, потім - Грузії, в Україні, а тепер у Польщі.
2. Другим кандидатом в семінарію був я, Карасевич Францішек.
Крім нас двох новозарахованих студентів, було зараховано ще п’ятьох
колишніх студентів, яких в 1959 р. уповноважений в справах релігії усунув від
навчання в семінарії. Було це так: в 1959 р. в Ризькій Духовній семінарії
нараховувалося 36 студентів. Така кількість студентів Духовної семінарії не
влаштовувала відповідні органи Державної влади.
З цього приводу уповноважений в справах релігії ректору семінарії дав
розпорядження скоротити кількість студентів, вказуючи прізвище кожного
студента, “неугодного” (невигідного) атеїстичній державі, мотивуючи тим, що такі майбутні священики, будуть “не
лояльны для современного строя”. Після такого розпорядження з семінарії було
усунено 13 студентів. З них п’ять студентів, які невпинно молилися про своє
покликання до священства, не втрачаючи надії на продовження навчання, в 1963 р.
повторно були зараховані в Духовну семінарію, а саме:
1. Вільчинський Чеслав 1928 р. народження, родом з Білорусії. Декілька
разів уповноважений усував його з семінарії. Через певний час був висвячений на
священика і працював пробощем у Браслав’ї в Білорусії. Мав великі труднощі в
духовній діяльності і приватному житті, створені відповідними органами держави
за свою ревність і відданність Богові і віруючим людям.
Тяжке було його життя, бо переслідування до вступу в семінарію, під час
перебування у семінарії і в роки душпастирської праці негативно відбилося на
його здоров’ї, що було причиною передчасної його смерті в 1986 р. на
білоруській землі.
Отець Чеслав, навчаючись в семінарії, був побожним, смиренним, тихим,
всепрощаючим, добрим студентом, був прикладом для інших і старався кожному
допомогти доброю порадою, бо був старший віком від нас усіх.
2. Крапанс Яніс Антонович, 1932 р. народження, висвячений на священика
12.06.1965 р. Спочатку працював священиком у Латвії, потім - в Україні (містах:
Хмільник, Жмеринка, Вінниця та в інших парафіях Вінницької області). Останній
час працював душпастирем у Києві. Місцева влада на протязі довгого часу не
давала дозволу о. Крапану на постійну прописку в Києві. Після вибуху на
Чорнобильській АЕС відразу йому була надана постійна прописка, і він міг уже
спокійно працювати в місцевій парафії[4].
3. Далецький Ольгерт Болеславович, 1936 р. народження, висвячений на
священика 12.06.1965 р. Працює настоятелем в парафії св. Франциска з Асижу в
Ризі і професором в Ризькій Духовній семінарії.
4. Турлайс Андрій Ізидорович, 1930 р. народження, висвячений на
священика 21.05.1967 р. Працював священиком в Латвії. Його мертве тіло знайдено
в озері. Втопився 19.08.1980 р. і похований на кладовищі Лудза.
5. Вітко Вінценти, 1935 р. народження, родом з Білорусії, висвячений на
священика в 1968 р. З 1968 р. працював священиком в Гречанах Хмельницької
області(Україна).
Згідно висловлення деяких державних мужів “був не лояльним” для них, за
що був усунений за межі Хмельницької області. В даний момент працює душпастирем
у Житомирській єпархії.
Як було вже вищезгадано, уповноважений у справах релігії усунув з
Духовної семінарії цих 5 кандидатів в 1959 р. Вони були вимушені працювати на
різних роботах: кочегаром, вантажником, двірником і т. п.
Не зважаючи на різні труднощі, утиски і переслідування з боку
атеїстичної системи, вони не відмовилися від свого наміру, бо були вже духовно
випробовані, всебічно загартовані і готові йти за Ісусом Христом.
Бог благословив їм у їхньому покликанні і в1963 р. нагородив їх
можливістю продовжити навчання в Духовній семінарії. Згодом вони були
рукопокладені в священики.
Слід згадати, що до 18 листопада 1964 р. в Латвії не було правлячого
єпископа, якого би признавала державна влада. Кандидати для прийняття священства
були вимушені кожний раз їздити у Каунас(Литву).
В той час у Латвію з в’язниці повернувся довголітній в’язень, єпископ
Дульбінскіс Казимір, 1906 р. народження, висвячений на священика 8.05.1932 р. В
1947 р. 25.07 консекрований на єпископа.
Світська влада не дозволяла йому виконувати обов’язки єпископа за його
ревність і вірність Богу і Матері –Христовій Церкві.
Після звільнення з в’язниці, працював вікарним священиком у молодого
пробоща у провінції в Латвії.
26.11.1949 р. єпископ Дульбінскіс був заарештований і засуджений на
десять років ув’язнення. В зв’язку із загальною амністією, був звільнений в
1954 р. В 1956 р. знову заарештували. В
1958 р. термін ув’язнення закінчився і він був звільнений.
Світська влада не дозволяла йому повернутися в Латвію. Тільки після
довгих років було дозволено йому повернутись у Віляки (Латвія) в дім свого
батька. Там працював в колгоспі, виконуючи різні роботи.
В 1965 р. радянська влада дозволила йому мешкати при костьолі
Балтінавас, допомагати місцевому настоятелеві парафії, але проголошувати
проповіді єпископу було заборонено.
Від 1969 р. єпископ Дульбінскіс, як резидент і пенсіонер жив при різних
костьолах, бо радянська влада забороняла йому виконувати обов’язки єпископа.
Тільки при переміні політичної ситуації, 20.12.1988 р. він одержав повідомлення
про реабілітацію, єпископу в той час було 82 роки. Після тривалої і важкої
хвороби єпископ Дульбінскіс помер 17.10.1991 р., похований у Віляках у
костьольному саду.[5]
5. Повсякденне
життя семінаристів у Ризькій Вищій Духовній Семінарії
Тепер
про повсякденне життя семінаристів. Будинки Духовної Семінарії у минулому були
відібрані державою. Студенти були вимушені жити й учитися в дуже важких умовах.
Семінарія знаходилася в старому, невеличкому парафіяльному будинку. Частину цього
будинку займало будинкоуправління.
В одній
аудиторії, в якій викладали нам лекції, спало 10 студентів, а в другій – два.
Студенти самі рубали дрова, привозили брикет. Цим паливом користувалися на
кухні, палили в 5-ти кімнатах для студентів, в 4-х грубках у кімнатах
професорів і в одній грубці в каплиці. Крім цього, приготовляли лазню щосуботи
і гріли воду в котлі для прання білизни.
При
Семінарії було 3 ари землі, яку студенти самі обробляли для своїх потреб. На
зиму студенти заготовляли картоплю, самі шаткували капусту в бочки. На
семінарійну кухню носили дрова й брикет; прибирали всі семінарійні приміщення.
Самі себе обслуговували, тільки їжу нам приготовляли дві кухарки. В нашому
харчуванні не було вибору, харчування не було розкішним.
Семінарійна
каплиця невеликих розмірів, приблизно 4 м x 5 м, тому ми були вимушені ранкові
молитви відмовляти в невеличкій аудиторії. На св. Літургію (св. Месу) постійно
ходили до семінарійного костьолу, на Адорацію Пресвятого Таїнства ходили до
каплиці після сніданку, перед сном і у вільний час від занять.
В
каплиці часто можна було бачити, як Духовний Отець Петро Упенєкс і Інспектор
Семінарій о. Станіслав Зепс відмовляли брев’яж і адорували Ісуса Христа в
Найсвятішій Євхаристії. Святими покровителями Духовної Семінарії були св. Фома
Аквінський і св. Тереза від Дитятка Ісуса.
Щонеділі
і в кожну Урочистість у катедрі і в семінарійному храмі під час урочистої св.
Меси студенти Семінарії прислуговували в асисті, виконуючи функції диякона,
субдиякона, аколіти й інші.
Про регламент (регулу)
Метою
Ризької Духовної Семінарії було підготувати священиків для праці на Божій Ниві
у своїй архідієцезії. Від усіх семінаристів вимагалося старанне виконання
регламенту в Духовній Семінарії. Семінарист повинен старатися зростати в
чеснотах і в здобуванні знань філософії й богослов’я.
Кожен
кандидат у семінарію вступав добровільно, а тому повинен був сумлінно і без
примусу дотримуватися регламенту. У семінарії не було місця для тих, до яких
потрібно було застосовувати різні покарання. Священик повинен бути набагато
більше побожним, ніж мирянин.
У
семінариста на першому місці повинна бути побожність. У Ризькій Духовній
Семінарії клірики один раз на рік відправляли восьмиденні реколекції, під час
яких повинні дотримувати цілковиту тишу. Щомісячно відправляли одноденні
реколекції, якими керував Духовний Отець. Розпочинаючи заняття у Духовній
Семінарії після кожних канікул, студенти відправляли одноденні реколекції і так
само перед виїздом на канікули.
Перед
прийняттям нижчих свячень семінаристи відправляли триденні реколекції, а перед
прийняттям вищих свячень-восьмиденні. Один раз на тиждень (у п’ятницю)
семінаристи приступали до святої Сповіді. Наголошувалося, щоб клірики
приступали до святого Причастя з побожністю, а не за звичкою. Вихованці Семінарії
повинні старатися приступати до святої Сповіді до одного і того ж сповідника.
Без потреби небажано часто міняти сповідника. Всі студенти брали участь у
спільних ранкових і вечірніх молитвах, а також у духовному роздумуванні.
Увечері кожен читав духовні книги. Щоденно брали участь у св. Месі. Після обіду
й вечері обов’язково потрібно було відвідати Пресвяту Євхаристію, а після
сніданку не обов’язково. Один раз на
тиждень потрібно було вислухати конференцію.
Кожну
неділю йшли в катедру, щоб прийняти участь у св. Месі. Потрібно старатися, щоб
свої обов’язки під час Служби Божої якнайкраще зрозуміти і їх виконати. У
Семінарії були спільні й приватні молитви. Перевага надавалася спільним
молитвам, у яких обов’язково потрібно було брати участь. У їдальні, під час
споживання їжі, була тиша; всі уважно слухали читання лектора. Перед початком
обіду читався уривок зі св. Євангелії, на закінчення – Мартирологій Римський.
Призначений лектор старався добре підготуватися, щоб міг ясно і виразно читати.
Семінаристи під час св. Меси прислуговували Отцеві - ректорові, Отцеві -
інспекторові та іншим професорам. В той час не було концелебри. Семінарист,
котрий прислуговував до св. Меси, старався, насамперед, все старанно
підготувати. Святиня, в якій молилися семінаристи, нагадувала Святість. Ми
старалися дотримуватися побожності. Спільні Богослужіння у нас були на першому
місці, а потім приватні. Спільні Богослужіння не можна ні скоротити, ні
продовжити на свій розсуд. Щоденно потрібно було відмовити принаймні хоч би одну
частину Вервиці. Семінаристи вважали себе дітьми Матері Божої, тому старалися
прославляти Пресвяту Діву Марію. Кожен із студентів старався придбати якусь
набожну книгу, що в 60-ті роки було надзвичайно важко, а навіть неможливо. Ми
старалися щоденно читати Святе Письмо, “Наслідування Христа” та інші релігійні
книги.
Всі
питання й проблеми відповідно сумління, а також свого покликання до стану
священства потрібно було вирішувати з Духовним Отцем. Лекції розпочинали й
закінчували молитвою. Святими патронами Семінарії були св. Тома з Аквіну,
Доктор Церкви і св. Тереза від Дитятка Ісуса, на честь яких в Духовній
Семінарії урочисто відправлялася Служба Божа в їхні дні. Хоч головним
обов’язком кожного студента було прагнути дійти до святості, все-таки не можна
було забувати, що кожен клірик повинен осягнути відповідну богословську науку.
В першу чергу потрібно було усунути всі перепони, які затрудняли науку, а саме:
часта зустріч із гістьми, світськими особами, часте листування, заняття такими
справами, які не сприяють меті клірика. Під час лекції студент відповідав,
вставши на ноги. Клірик повинен був перебороти свої лінощі, які перешкоджали в
навчанні. Богословські й Церковні науки потрібно було старанно вивчати. Не
можна було займатися такими дисциплінами, які могли би викликати новий,
небажаний дух у Семінарії. Не можна було користуватися книгами, які були
заборонені католицькою Церквою, а також не можна було читати газет і журналів,
непередбачених у Семінарії. Без дозволу бібліотекаря не можна було брати з бібліотеки жодної книги. Семінаристи
щоденно молилися за Святішого Отця і свого єпископа. Своїм духовним наставникам
і професорам семінаристи повинні бути слухняні і відноситися до них з шаною.
При зустрічі з ними, клірик сердечно вітається. При появі професора студент з
поваги до нього встає, вітаючи його, за винятком у їдальні, під час прийняття
їжі.
Професори
Семінарії контролювали виконання кліриками семінарійного регламенту. Виконання
внутрішнього розпорядку в Семінарії було під контролем інспектора. Інспектор
при згоді ректора призначав сеньйора, бібліотекаря, закристияна та інших. Всі
студенти в Семінарії повинні дотримуватися відповідного порядку. Св. Григорій
каже: “ Хто живе відповідно регламенту, той живе для Бога”. Успіх в духовному
житті може бути тільки тоді, якщо клірик виконує все сумлінно і без всяких
відмов.
В
кімнатах не дозволялося зберігати продукти, готових для вживання. Під час
вільного часу не дозволялося знаходитись у ліжку. Поведінка клірика повинна
бути взірцем для оточуючих, а саме: в розмові, молитві, роботі, одязі,
спілкуванні і т. д. Всі семінаристи є рівні без винятку, жоден не повинен
шукати для себе привілею.
Внутрішній розпорядок
Тепер
про внутрішній розпорядок дня в Духовній Семінарії.
6.00-пробудження
зі сну. Черговий студент, умикаючи електричне світло, говорить латинською
мовою: ”Прославляймо Господа”. Всі відповідали: ” Дякуймо Богові”.
6.20-ранкові
молитви і духовне роздумування під керівництвом Духовного Отця.
7.00-Служба
Божа (св. Меса).
8.00-сніданок.
Після сніданку приватна адорація Ісуса Христа у каплиці.
8.30-навчання
– підготовка до лекцій.
9.00-13.25-лекції.
13.30-обід.
Адорація Ісуса Христа в Пресвятому Таїнстві в костьолі. Під час Адорації всі
студенти з Духовним Отцем співають “Adoro...”(Гімн св. Томи Аквінського).
Наступає тиша, під час якої роблять підсумок сумління. Потім
відмовляють”Suscipe Domine”.
Вільний
час.
15.00-Розарій
до Пресвятої Діви Марії, який всі студенти відмовляють у костьолі.
15.30-навчання.
17.00-перерва.
17.15-навчання.
19.00-вечеря, вільний час.
20.30-вечірні
молитви у костьолі, іспит сумління за весь день, духовне читання.
21.00-індивідуальне
духовне читання.
22.00-нічна
тиша.
Вільний час у семінаристів.
Під час рекреації (вільного часу,
відпочинку) не можна було займатися навчанням. Всі студенти повинні бути на
прогулянці. Біля семінарійного костьолу було приблизно 15 арів земельної
ділянки, яка була обнесена дерев’яною огорожею, висотою до 2,5 м. На цій
території знаходився волейбольний майданчик, на якому студенти у вільний час
грали у волейбол. Часто зі студентами грав у волейбол професор літургіки о.
Яніс Пуянс, теперішній Архієпископ і Митрополит Ризький, кардинал Латвії
Студенти,
які мали чергові обов’язки по господарству, могли їх виконувати під час
обідньої або вечірньої перерви. Знаходячись на прогулянці, студенти переважно
ходили удвох, розмовляючи на духовно-моральні теми, про навчання, відмовляли
Розарії і т. п. На прогулянці деколи можна було бачити професорів і Духовного
Отця. Найчастіше ми бачили о. Трейбшо, єзуїта, пробоща семінарійного
костелу, який під час прогулянки відмовляв Вервицю.
Один
раз в тиждень, у четвер, при потребі студенти за дозволом о. Інспектора
мали можливість піти у місто. Завжди потрібно було йти вдвох. У місто йшли без
сутани, було заборонено світською владою. Після повернення з міста студент був
зобов’язаний дослівно описати всі місця, які відвідав, час виходу й повернення
в Семінарію. Пояснювальну записку потрібно було віддати о. Інспектору.
Про інші духовні вправи
До
Тайни Покаяння клірики приступали щоп’ятниці в костьолі о годині 15.00.
У
Великий Піст у костьолі о годині 15.00 всі семінаристи обходили Хресну Дорогу.
У місяці травні, щоденно вечором у костьолі разом з людом Божим, студенти
приймали участь у травневому Богослужінні на честь Богородиці, а в жовтні
місяці теж в костьолі з людьми відмовляли Розарій до Матері Божої-Цариці
Розарія. В червні місяці брали участь у Богослужінні на честь Пресвятого Серця
Ісуса Христа. В Адвенті, ранком о годині 7.00 клірики під час св. Літургії
співали св. Месу “De Angelis”. Студенти брали участь у парафіяльній процесії.
Про зимові (Різдвяні) та літні канікули
За
декілька днів перед Різдвяними святами студенти роз’їжджалися до своїх родинних
парафій на свята. Кожен з них у своєму парафіяльному костьолі щоденно допомагав
священикові у св. Літургії та в інших Богослужіннях. Допомагав у приготовлені
всього необхідного до Свят, а саме: Літургійні читання, установлення і
оформлення шопки (вертепу). Під час Різдвяних канікул клірик був зобов’язаний
так само, як у Семінарії, щоденно відмовляти ранкові й вечірні молитви, робити
духовне роздумування, брати участь в св. Літургії, читати св. Письмо і духовні
книжки.
Зустріч з рідною матір’ю
Про
себе хочу згадати, що я на протязі п’яти років навчання в Семінарії у свою родинну
парафію в Мурафу, що на Україні, не їздив і листів теж не писав ні своїм
батькам, ні іншим. Все це робив задля того, щоб не зашкодити собі у навчанні в
Семінарії і не “розлютити” атеїстичну систему, яка так пильно стежила, щоб
вихованець з їхньої школи не вступив у духовну Семінарію і не став священиком.
Адміністрація Духовної Семінарії кожен раз мене направляла на Різдвяні і літні
канікули до певного пробоща в парафію що на Латвії. Мої батьки тільки на
третьому році мого навчання в Семінарії від певних осіб довідалися, що я
знаходжуся в Ризі і навчаюсь в Духовній Семінарії. Це для моїх батьків була
велика несподівана радість, “мов грім у сонячний літній день”. Думаю, що це
була велика радість не тільки для моїх батьків та рідних, але для всієї родини і
Мурафської парафії. Ця радісна звістка миттєво розійшлася не тільки у
Мурафській парафії, але по всій Вінниччині. Це була велика благодать Божа, бо в
післявоєнний період я і Ян Сніжинський були першими студентами з України що
навчались у Духовній Семінарії в межах колишнього Радянського Союзу.
На
третьому році мого навчання в Духовній Семінарії, моя родина, одержавши радісну
звістку, вирядила мою маму, якій тоді було 43 роки, в далеку дорогу, в Ризьку
Духовну Семінарію, до мене. Настав довгоочікуваний день нашої зустрічі. Це була
велика радість для нас обох. Приходить на думку IV стояння (стація) Хресної
Дороги, як Ісус Христос зустрівся зі Своєю Матір’ю. Наша зустріч була тиха без
зайвих слів. Це була зустріч розмов двох сердець, материнського і синівського.
Мама, поглянувши на мене , перший раз побачила свого сина в сутані. Це для неї
була велика радість, про яку вона мріяла довгі роки і невпинно просила Матір
Божу про ласку священства для мене. Це була рідна мати моя, котра мене в
дитинстві навчила знати Бога, палко Його любити, вірно Йому служити; це вона
віддала мене під опіку Матері Божої, щоб я міг піти в сліди Її Єдинородного
Сина, Господа нашого Ісуса Христа.
Ідучи в
костьол на Богослужіння, моя мама завжди брала мене, маленького, з собою і держала біля себе, постійно
знаходячись біля вівтаря Пресвятого Серця Ісуса Христа. Думаю, що моя мама
випросила для мене у Божого Серця ласку священства.
Семінарійне життя
Життя в
Духовній Семінарії було просте і звичайне, зате кожної хвилини мої думки були
спрямовані на присутність Бога: у навчанні і на молитві, під час духовного
роздумування і прогулянки з студентами, на лекціях і при виконанні різних
господарських робіт. Переконливо можна сказати, що семінарійне життя кожного
клірика мало чим відрізнялося від щоденного життя правдивого християнина.
Студенти жили відповідно семінарійного регламенту, за добросовісне виконання
якого Бог рясно благословить.
Роки
навчання в Духовній Семінарії проходили швидко, були повні цікавих подій,
гартували і формували характер, віру і офірність (жертовність). Як у житті
кожної людини, так і у житті семінариста є безліч різноманітних випробовувань і
терпінь, які людину збагачують, всебічно змінюють, дають можливість реально і
об’єктивно дивитись на життя і розуміти потреби інших людей. Отже, щасливий той
юнак, що пішов за голосом Божим, котрий покликав його до “Тихого Назарету” – семінарійного життя, виконуючи волю Божу і
накази своїх наставників.
Прийняття священицького одягу –
сутани
(Сутана
- верхній довгий одяг католицького духовенства)
Першою
великою радістю у моєму семінарійному житті був день 8-го грудня 1964 року.В
урочистість Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії двоє студентів з України в
післявоєнний період - Ян Сніжинський і Францішек Карасевич - з рук Духовного Отця
Ризької Духовної Семінарії о.Петеріса Упенєкса прийняли сутану – священицький
одяг. Для нас це була велика радість, довгоочікувана незаслужена благодать
Божа. У цей урочистий день разом з нами раділи і дякували Богу два наші брати в Христі з
України, Юзеф Свідніцький і Віталій Боднар. Вони теж мріяли вступити у
Ризьку Духовну Семінарію. З нагоди
прийняття священицького одягу в цей урочистий для нас день, Юзеф Свідніцький
присвятив нам таку свою поезію:
Ваша
сутана
Брати мої рідні, сини
України,
Вітаю сьогодні я Вас
З глибин величезних душі
і від серця,
Що б’ється так чуло в
цей час.
Душа
вся тремтіла і серце в поривах
Та
рвалось туди десь, туди.
Як бачив на Вас оцю чорну сутану,
Від
радості мліла душа.
І муза послушна Вам
скаже словечко
В хвилину тривожну оцю,
За руку Вас візьме і
шлях Вам покаже,
Про доленьку скаже Вам
всю.
Сутано,
Сутано, ти чорний халате,
Хто
тайни посягне твої?
Хто
в радості серця, чуття і бажання
Цілі
священні узріє в тобі!?
Хто голос відчує і теплі
обійми?
Хто скаже: “Не я, але
ти...”,
Чи кожен зуміє у тобі
сказати:
“Готовий на смерть в ній
іти!”
Чи
зрадників мало ти бачила в собі?
Кидали
в болото тебе,
А
вірні сини твої в горі і в болю
Не
знімали до смерті тебе.
Що тут чудове? Здавалось
би так
Матерія чорна, сутана
Як всяка одежа руками
ткана
Але для чого людям вона
дана.
Не
всяк відповісти зуміє на це,
Не
всяк зрозуміє, як треба,
Не
кожен узріє під нею ясне
Таємниче покликання Неба.
Таємниче покликання Неба.
Не кожен узріє у ній
гострий меч,
Загострене лезо до бою.
Людину у ній, що
зреклась власних втіх,
Жертвуючи життям і
собою.
Не
радість, а сльози вона принесе
В
житті, на землі і у людях
Вас
тяжість пригнітить і горем заллє
В
смутних і нерадісних буднях.
Будуть ще навали і
сніжні завії,
І громи та бурі над Вами
кружити,
Вам брудом в обличчя
будуть кидати
І страшною смертю Вам
будуть грозити.
Забудуть
Вас рідні, забудуть знайомі,
Хто
знає де голову складети Ви,
А
може у нетрях далеких Сибіру
Життя
і всі сили положете Ви.
А може обірвані, босі,
голодні,
По скалах гранітних в
суровій зимі,
Ви їжі хоч трошки шукати
будете,
Але ніколи не знайдете
її.
З Вас будуть сміятись і Вам дорікати,
І
ворогом злішим Вас будуть звати,
А
Ви у мовчанні, в покорі священній
Все
дальше і дальше мусити йти.
І це для сутани
прийдеться терпіти,
Не мало дороги у терні
пройти.
І добре навчитись, щоб завжди уміти
І сльози охоче з очей
утерти.
За
неї прийдеться голодному бути,
Сидіти в темницях, холодній тюрмі.
І
скажуть Вам скинуть, щоб вільному бути,
Не
наважтесь ніколи скинуть її.
З очима, залитими
слізьми і потом,
Вам шлях через гори
треба прокласти,
Скали гранітні Вам
пробити треба,
Щоб люд, Вам довірений,
по нім повести.
Змучені
горем, недолею, болем,
Прийдеться
постійно у терні іти,
Сльозами
і кров’ю шлях поливати,
По нім хрест великий прийдеться нести.
Чи готові Ви жертвою
стати?
Довірений люд Вам до
Бога вести,
Готові для нього життя
своє віддати
Для прикладу йому тягар
весь нести?
Не
скинеш сутани в підніжжяж же смерті,
Не
скинеш в темницях, щоб в страху не сліп,
Чи
ти не заміниш сутану на волю
Чи
ти не заміниш сутану на хліб?
Ідіть же, ідіть,
поспішайте
Чекають народи, чекають
на Вас,
До ясної цілі, до щастя,
до слави
Почуйте ясніше Господній
же глас!
За
горами скали круті і великі
За
скалами терном усипаний шлях
Веде
в безкінечність до вічної слави
По ній
нас Господь веде під свій дах.
Чи є більша радість і
щастя у світі
Життя будувати
невмируще, ясне
Для людства все дати,
йому посвятити,
Нема більше щастя ні в
чому, ніде!
Ото ж , подумайте, що Вас чекає,
Щоби
з півдороги назад не іти,
Щоб вслід за Ісусом могли на ті гори,
На
вершини високі в мовчанні взійти.
Хай освітить путь Вам
сонячний промінь
І небесний Дух Вам
просвітить уми,
Щоб сміливо у сяйві,
радості небесній
Взійшли на вершину,
кожний зокрема.
Я
вірити хочу: не зрадником будеш
Тих нив, що пестили, як мати дитя.
Я
вірю: ти слів моїх не забудеш,
Над
тобою не заплаче і муза оця.
Я вірю, сьогодні,
вдягнувши сутану,
Її вік не скинеш ніколи,
ніде
В темниці тюремні охоче
ти підеш,
Як на жертву спокійно
ягнятко іде.
О
Господи Боже, предвічний, всесильний,
Моя
Батьківщина Тобі віддає
Це
перше насіння із нив золотистих
Прийми
же цю жертву, прийми!
До Тебе заносить свій
голос смиренний
Моя Батьківщина в покорі
молитв,
Прийми з глибин серця,
прийми нашу жертву,
Прийми оцей дар наш
великий.
Взрости їх на нивах небесних, чудових,
Взрости
їх для людства планети Земля
Хай
дадуть багаті плоди надзвичайні,
Поживою
будуть в дорозі к Тобі.
Посвячую Вам, дорогі клерики, Франек і
Янек.
Рига,7 листопада 1963 року.
Предмети, які викладали в Духовній Семінарії
Логіка.
Критика (Теорія пізнання). Космологія. Психологія. Історія філософії.
Онтологія. Теодицея. Моральна Теологія (Богослов’я). Фундаментальна Теологія. Аскетична
Теологія. Догматична Теологія. Пасторальна Теологія. Святе Письмо. Катехізис.
Катехетика. Біблійна археологія. Історія Церкви. Літургіка. Християнське
мистецтво. Апологетика. Гомілетика. Патрологія. Право канонічне. Латинська
мова. Латиська мова. Литовська мова. Грецька мова. Польська мова. Конституція
СРСР. Історія СРСР. Церковний спів.
6. Свячення, отримані з рук єпископа Юліана Вайводса
Вище
було згадано, що до1964 в Ризькій Духовній семінарії не було правлячого
єпископа, якого б признавала світська влада. Кандидати для прийняття свячень,
пов’язаних зі священством, були вимушені кожного разу їздити в Каунас (Литва),
маючи дозвіл від державної влади.
Для
Ризької Архідієцезії настав довгоочікуваний, благословенний Богом день; 18
листопада 1964 року з волі Доброго Бога священик Юліан Вайводс в Римі був
консекрований на єпископа для Латвії.
21 березня 1965 року для мене та інших семінаристів настав щасливий
день. Через обряд тонзури єпископ Юліан Вайводс прийняв нас в шеренги
духовенства.
Пізніше, по черзі мені та іншим
клірикам були повірені чинності, пов’язані зі священством, а саме:
1. остіаріат – 27. 03 1966 р.
2. лектор – 19. 05 1967 р.
3. егзорцист – 19. 05 1967 р.
4. аколіта– 19. 05 1967 р.
5. субдиякон -- .05 1968 р.
6. диякон -- .05 1968 р.
7. священство – 26. 05 1968 р.
Всі
вищезгадані свячення я прийняв з рук Адміністратора Ризької Архідієцезії і
Лієпайської дієцезії єпископа Юліана Вайводса в Ризькій катедрі св. Якова.
26
травня 1968 року єпископ Юліан Вайводс висвятив на священиків дияконів:
Франциска Карасевича, Муканса Юрія, Сніжинського Яна.
7.
Приміція
Першу Св. Месу я відслужив 23 червня
1968 року у Ліксненському храмі Найсвятішого Серця Ісуса, неподалік
Даугавпілса, що в Латвії. Ліксненський костьол побудований у готицькому стилі.
Це дуже гарна сакральна споруда, що знаходиться неподалік центральної автотраси
Рига – Даугавпілс, приблизно 3 км. від залізничної колії і 2 км. від
найбільшої в Латвії річки Даугави.
Настоятелем Ліксненської парафії був
о. Петеріс Вайводс, 1913 року народження, висвячений на священика 23 грудня
1944 року, довголітній в’язень Воркути. Покарання відбував у в’язниці тільки за
те, що був ревним, святобливим і правдивим душпастирем. Адміністрація Духовної
семінарії декілька разів направляла мене в Ліксну на Різдвяні і літні канікули
до о. Петера Вайводса. Хочу відзначити, що о. Вайводс був щиросердечним,
гостинним і побожним священиком, якого дуже любили і поважали парафіяни. У о.
Петера часто можна було бачити
священиків, які його відвідували, щоб отримати мудру пораду, поділитися
досвідом у душпастирській праці .
О. Петеріс був для мене добрим
наставником і справжнім духовним батьком, за що я його дуже любив і поважав.
Він був ревним проповідником Слова Божого і святобливим душпастирем. Своїм
святобливим життям о. Петеріс дав мені гарний приклад правдивого душпастиря.
Я дуже вдячний Богу, що мав
можливість довший час знаходитись на практиці, як семінарист, у о. Петера і
відслужити в Ліксні першу Св. Літургію. В Ліксну на мою першу Службу Божу з
Мурафи приїхало приблизно 25 чоловік, в тому числі моя мати, батько і сестра.
О. Петеріс всіх їх гостинно прийняв, забезпечив нічлігом, декілька разів
нагодував, довший час присвятив на розмову з ними, цікавився релігійним життям
в Україні.
З дозволу уповноваженого в справах
релігії я запросив до себе на першу Св. Месу о. Маделанса Олександра
Станіславовича, 1925 року народження, висвяченого на священика в 1949 році. В
50-х роках він працював деканом у Ризі. Я мав щастя бути в нього міністрантом.
О. Олександр виголосив латиською мовою проповідь на Приміційній Св. Месі.
На першу Св. Месу також були
запрошені о. Буліньш Альберт Йосипович, 1934 року народження, висвячений в 1961
році, Лапковський Юзеф Геронімович, 1920 року народження, висвячений в 1944
році, о. Крапанс Яніс Антонович 1932 року народження, висвячений в 1965 році;
клірики: Стукля Петеріс, Корнашевський Юзеф.
Тепер коротко опишу церемонію
урочистості. День Приміції був великим святом для всієї парафії. Пробощ, о.
Петеріс Вайводс, відповідно підготував всіх парафіян і все необхідне для
святкування цієї урочистості. Він заохотив своїх парафіян до св. Сповіді і
Євхаристії, а також оголосив про можливість отримання відпусту, пов’язаного з
благословенням Святішого Отця і приміційнимю.
Згідно давньої церковної традиції, до
Приміції я не відправляв Св. Літургії. В день своєї Приміції, неопресвітер
повинен дотримуватися святої тиші до початку Літургії. Перед початком Меси мене
одягнули в священицькі шати на плебанії.
Розпочинаючи процесію, пробощ
покликав моїх батьків, щоб дали мені своє батьківське благословення, поклавши
руки на мою голову. Тоді мене, як приміціянта, в урочистій процесії провели до
костелу, який знаходився в 50 м. від плебанії. Порядок процесії був такий:
несли хрест, дві свічки, потім йшли молодь, діти, клірики, священики, асиста і
приміціянт з хрестом у руках. Праворуч мене йшов священик-манудуктор, ним був
пробощ о. Петеріс Вайводс. Ліворуч йшов проповідник, о. Маделанс, потім
батьки, родичі, гості з України і люд Божий. Під час процесії люд Божий співав
45-ий псалом. При вході процесії до храму співали гімн “Veni Creator
Spiritus...”. Після того я, неопресвітер, окадивши вівтар, звернувся з літургійним привітанням
до зібраних. Потім пробощ коротко привітав мене, як приміціянта, а також моїх
батьків і гостей. Розпочалася Св. Меса, під час якої асистували: священик –
манудуктор, функцію диякона виконував о. Альберт Буліньш, субдиякона – о. Яніс
Крапанс, аколіти і інші – клірики Петеріс Стукля та Юзеф Корнашевський.
Під час св. Літургії всі співи
виконував багаточисленний, чотирьохголосий хор у супроводі органу під
керівництвом талановитого ризького органіста.
Після Св. Меси я – неосацердос,
уділив приміційне благословення в такому порядку: манудуктору, диякону,
субдиякону, священикам, клірикам, міністрантам, батькам, родичам, гостям і
всьому люду Божому. Хоч на урочистості були черниці, на жаль, вони приймали
благословення зі всіма людьми, бо в той час, з боку держави існувала офіційна
заборона на існування чернечих орденів.
Неопресвітер, читаючи молитву
благословення, простягав руки над головою кожного. В той час, коли неопресвітер
давав благословення, у супроводі органу хор і люд Божий урочисто співали
“Plurimos annos” і пісні на честь Христа Царя та Пресвятої Божої Матері.
У день моєї Приміції була гарна,
сонячна погода. Було багато людей, не тільки місцевих, але й з навколишніх
парафій, найбільше з Ілукшти зі своїм пробощем о. Юзефом Лапковським, була
також і його рідна сестра – черниця Вероніка Лапковська, котра чимало мені
допомагала в кінці 50- х років, особливо в духовному житті. Хочу відзначити, що
вона разом з віруючими, які прийняли мене в свій дім, як сина, допомогла мені
прописатися і влаштуватися на роботу. Сестра-настоятелька Вероніка, познайомила
мене зі священиками в Ризі, з Духовною семінарією, була для мене духовною
наставницею.
Приміційний подарунок
В приміційний день мене сердечно
вітали і поздоровляли. Ліксненська парафія з настоятелем о. Петерісом
Вайводсом, подарували мені комплект
священицьких шат, а також ікону Пресвятого Серця Ісуса Христа фабрично -
мистецького виробу, ткану, розміром 50 см. на 85 см. Ця ікона постійно
знаходиться на стіні в моїй кімнаті. Мистецтвом і красою цієї ікони
захоплюються всі, хто мене відвідує. Одного разу в Деражнянський костьол
приїхали уповноважені в справах релігії по Хмельницькій області та з Києва.
Метою їхнього приїзду була перевірка стану парафії і діяльність священика.
Увійшовши в мою кімнату, згадані перевіряючі були захоплені високим мистецтвом
прекрасної ікони Пресвятого Серця Ісуса Христа. Один з них, навіть з цікавістю
доторкнувся рукою до цієї ікони.
Закінчуючи опис святкування
приміційної урочистості, хочу наголосити, що для всіх присутніх, особливо для
мене, все це було невимовною радістю і великим переживанням. За всі ласки
одержані під час приміційної урочистості, Богу нехай буде подяка, а отцю
Вайводсу нехай добрий Бог рясно благословить на цій долині сліз і винагородить
в небі.
На мою приміційну урочистість
приїхав, запрошений мною Йосиф Свідніцький – мій однокласник. Все урочисте
Богослужіння він записав на магнітофонну стрічку і зняв відеокамерою на плівку.
Побожні люди з великим інтересом оглядали на кіноекрані урочисте Богослужіння
моєї Приміції, зазняту Йосифом Свідніцьким.
Через три роки, після моєї Приміції,
Йосиф Свідніцький був рукопокладений у сан священика (11.09.1971р.). Отець
Прелат Йосиф Свідніцький був і є моїм найліпшим приятелем і добродієм.
Виражаючи йому свою вдячність, я коротенько написав про його тернисто-життєвий
шлях у розділі “ Священики…”.
8. Душпастирська праця в Ризькій
Архідієцезії
Декретом №338 від 28 червня 1968 року Апостольський Адміністратор
Ризької Архідієцезії і Лієпайської дієцезії єпископ Юліан Вайводс призначив
мене вікарним священиком у парафію святого Петра Апостола, що у Даугавпілсі.
В той час деканом і пробощем у згаданій парафії був отець Візулс
Алоїзій Ізидорович, 1913 року народження, висвячений на священика 1937 року.
Отець Алоїзій був святобливим душпастирем. Відзначався великою покорою, бо
вважав себе тільки за знаряддя в руках Божих. Всі свої обов’язки виконував
покірно, знаючи, що покорою все можна осягнути. Багато часу він присвячував
молитві. Часто можна було бачити отця Алоїза, як молився на вервиці, випрошуючи
для себе дари Святого Духа, як мудрість, розум та інші, щоб міг правильно
поступати в кожній складній ситуації. Найціннішим скарбом у його житті була
молитва, чого і вчив своїх парафіян. Старанно готувався до виголошення
проповіді. Був тихим і смиренним. Своїм святобливим життям отець Алоїзій давав
гарний приклад іншим священикам. Будучи вікарним священиком у отця Візуліса з
28. 06. 1968 року по 13. 04. 1970 року, я мав можливість навчитись у нього
різних чеснот, а особливо як повинен жити і працювати католицький священик на
Господній Ниві.
Богослужіння у костьолі св. Петра Апостола відбувалося на латиській і
польській мовах, свята Літургія відправлялася латинською мовою, проповідь
виголошувалась латиською і польською мовами. Беручи приклад з отця декана, я
старався належно приготовляти проповідь. У Духовній Семінарії нас вчили, що
священик, ідучи на амвон для виголошення проповіді, обов’язково повинен бути
добре підготовленим і мати написаний текст, тому кожен раз проповідь я писав
друкарською машинкою. Щоб добре виголосити проповідь, пізнім вечором, коли
костьол був зачинений, я часто виходив на амвон і тренувався. Я старався
вчитися грати на фісгармонії, щоб правильно по нотах виконувати різні
Літургійні співи. В ті роки майже всі Літургійні співи виконувались латинською
мовою. У своїй душпастирській діяльності я був підпорядкований отцю декану,
котрий визначав час відправлення Служби Божої, екзеквії, святої Години,
Розарія, Хресної Дороги, хрещення дітей, похорону, сповіді хворих на дому і т.
д.
Священики своїх транспортних засобів не мали, при потребі їздили
поїздом, автобусом, трамваєм.
В Ризькій Архідієцезії для священиків щорічно відбувалися трьохденні
реколекції. Учасники реколекцій були поділені на дві групи, щоб парафій не
залишати без священиків. Перша група священиків брала участь у реколекціях в
останньому тижні місяця липня, друга група – в другому тижні місяця серпня.
Ризька курія кожному священику, який належав до Архідієцезії, висилала
запрошення на реколекції. Священики з Ризької Архідієцезії працювали по всій
території колишнього Радянського Союзу, а саме: в Естонії, Білорусії, Україні,
Молдавії, Росії, Грузії, Середньоазіатських республіках.
Ризький кардинал Юліан Вайводс від Святішого Престолу мав юрисдикцію на
весь колишній Радянський Союз, за винятком Литви.
Реколекції для священиків відбувалися в Ризі, в семінарійному костьолі
святого Франциска з Асижу. Священики під час реколекцій знаходилися у
семінарійному приміщенні (нічліг, столування). Реколекції для священиків
проводив Духовний Отець Семінарії священик Петеріс Упінєкс; крім священиків в
реколекціях брали участь кардинал Юліан Вайводс, єпископ Валеріан Зондакс і
єпископ Казимир Дульбінскіс (це подано за станом на початку 70-х років).
Працюючи вікарним священиком у Даугавпілсі з 28 червня 1968 року, я
перший раз відвідав своїх батьків в лютому місяці 1969 року. Мої батьки мешкали
в парафії Мурафа Вінницької області, що в Україні. У батьків я знаходився 12
днів.
Мій приїзд на Батьківщину, як священика, приніс велику радість не
тільки моїм батькам і родичам, але й всій парафії. Нашу радість розділили отець
Антоній Хоміцький і отець Броніслав Джепецький. Всі дякували Богу за отриману
ласку, що з України з часів революції вийшов перший римсько-католицький
священик, який вчився в Духовній Семінарії в межах колишнього Радянського
Союзу.
Після короткого перебування у батьків
я повернувся в Латвію, у свою парафію.
[2]
Матеріали використанні з особистого архіву монсеньйора курії о.
Далецького, газети “Solis”, а також Latvijas Romas katoļu priesteri
1918—1995, Uzziņas, bīskaps Jānis Cakuls, Rīga 1996, Katoļu kalendars, 1996, Rīga.
[3] Матеріали використані з особистого досвіду
священика Карасевича Францішка, а також з книжки “Latvijas
Romas katoļu priesteri “ 1918-1995, Uzziņas, bīskaps Jānis Cakuls,Rīga, 1996; Katoļu kalendars, 1996, Rīga.
[5]Матеріали використані з особистого досвіду
священика Карасевича Францішка, а також з книжки “Latvijas
Romas katoļu priesteri “ 1918-1995, Uzziņas, bīskaps Jānis Cakuls,Rīga, 1996; Katoļu kalendars, 1996, Rīga.
Немає коментарів:
Дописати коментар