Про події під час душпастирювання на Поділлі

Розділ 7

Про події під час душпастирювання на Поділлі

 

1.     Прописка в Городку

У місяці квітні 1970 р. я отримав довідку від уповноваженого у справах релігії по Хмельницькій області на право душпастирської праці в парафіях Городок, Голозубинці та Деражня, з постійним проживанням у м. Городок. Наступного дня я звернувся до голови Городоцької міської Ради з проханням прописати мене в Городку.

Голова міської Ради Галас прописував мене тимчасово на декілька місяців. Не давши на це згоди, я заявив: “Якщо мене не прописуєте в Городку на постійно, то я в такому разі виїду з Городка в Латвію, до своєї парафії, де раніше працював”. Після моєї категоричної заяви голова міської Ради прописав мене постійно в Городку по вулиці Чкалова №19, у парафіян Костецьких.

Будинок Костецьких знаходився на віддалі від каплиці приблизно 800 м, біля цвинтаря. Вдень на Богослужіння до каплиці я ходив через цвинтар у супроводі когось з парафіян, так само повертався додому, якщо це був день. Після вечірніх Богослужінь, коли вже було темно, з каплиці додому мене відводили парафіяни через цвинтар. В дощову погоду або взимку, парафіяни відводили мене довшою дорогою, через центр міста. Потрібно було проходити біля райкому партії і будинку міської Ради.

2. Перевірка документів з приводу

 приїзду органіста Закшевського

Одного разу, в дощову погоду, пізнього вечора, парафіяни відводили мене додому через центр міста. Того дня, як і кожної неділі й свята, в Городок на Богослужіння приїхав з м. Дунаївці органіст Йосиф Закшевський. Разом зі мною органіст і декілька парафіян пізнього вечора поверталися з каплиці додому через центр міста, біля пам’ятника Леніну. В той час біля будинку міської Ради стояло декілька представників місцевої влади. Вони зауважили, що зі мною йшла незнайома для них особа, якою був органіст Закшевський.

Зайшовши в свою кімнату, я відразу почув стукіт у двері. На порозі появилися “несподівані гості”: голова міської Ради Галас і співпрацівник КДБ. Вони сказали, що прийшли перевірити прописку мешканців будинку. Всі мешканці цього будинку показали паспорти. Все було гаразд. Посторонніх під час перевірки документів у будинку не було. Органіст у той час знаходився надворі і перевіряючі його не зауважили.

Ця перевірка свідчить про те, як державні “мужі” пильно стежили за кожним кроком католицького священика, а саме: хто з ним ходить, чим він займається, куди він виїжджає та коли повертається і т. д.

Принагідно хочу згадати про похорон католицького священика у м. Львові.

3.     Похорон священика у Львові

Священики з інших парафій, як це завжди буває, поїхали у Львів на похорон священика. Я не міг поїхати з Деражні на похорон з приводу хвороби. Того ж дня уповноважений у справах релігії по Хмельницькій області викликав до себе старосту парафіяльного комітету і почав з ним сваритися, мовляв: “Чого ваш священик Карасевич без нашого дозволу поїхав у Львів на похорон священика?”. Староста, уважно вислухавши уповноваженого, покірно відповів: “Наш священик Карасевич лежить важко хворий і на похорон не зміг поїхати”. Після цього уповноважений заспокоївся і відпустив старосту.

Цей факт свідчить про те, як пильне око “кадебістів” слідкувало за кожним кроком священика.

До вищезгаданого хочу додати ще один факт з розповіді мого співбрата, о. Владислава Ванагса.Через декілька днів після похорону священика у Львові уповноважений у справах релігії викликав до себе о.Владислава почав йому докоряти: “Чого, мовляв, без мого дозволу їздив у Львів на похорон?”. Священик, уважно вислухавши уповноваженого, відповів: “Чи ж я зобов’язаний просити у вас поїхати до священика на похорон, чи до сповіді, або відвідати хворого священика? Ні! Цього не буде! Коли і куди мені треба поїхати, я поїду, бо не маю обов’язку прости у вас дозволу на подібні справи!”. Після такої категоричної заяви священика уповноважений замовкнув.

Одного разу висока посадова особа мене попередила, щоб я, як священик, працював тільки в тих парафіях, на які видана довідка. Крім цього було наголошено, щоб не дуже активно працював в душпастирюванні, і не старався активізувати релігійне життя віруючих, щоб ні в якому разі не збільшувалася кількість віруючих у парафії, а навпаки, щоб зменшувалася. Проповіді повинні бути якнайкоротшими і виголошуватись не часто. Зміст проповідей має бути суто релігійний і тільки про Бога. Обмежити навчання людей про моральне й чеснотне життя і т. п.

Такою була політика колишнього устрою в атеїстичній радянській системі.

4.     Виклик до уповноваженого з приводу кольорового скла

Обслуговуючи три парафії, моїм обов’язком, як священика, було дбати також про матеріальний стан ввірених мені святинь.

В 1971 році в місяці червні своїм власним мотоциклом “ІЖ Планета–2”, який виграв по лотереї в Латвії, я поїхав в Гречани відвідати свого колегу о. Вікентія Вітка. При нагоді я випросив в Гречанському костьолі кольорове скло для Голозубинецької каплиці. В колясці мотоцикла я відвіз його в Голозубинецьку каплицю. Через декілька днів мене викликали в Хмельницький облвиконком. Там мене очікував представник з комітету державної безпеки. Між іншим, він мені сказав: “Мені відомо, що ти своїм власним мотоциклом з Гречанського костьолу відвіз кольорове скло в Голозубинецьку каплицю. Запам’ятай добре, що від наших очей не сховаєшся ніде і ніколи. Затям, що наші співпрацівники є скрізь, навіть в костьолі”.

5.     Пошуки підсилювача міліцією в Городоцькій каплиці

Вислів співпрацівника КДБ: “Затям, що наші співпрацівники є скрізь, навіть в костьолі”, підтверджує такий факт.

В Городоцькій каплиці могли поміститися біля 300 чоловік, а решта людей понад 2000 чоловік, а деколи й більше були вимушені стояти навколо каплиці під відкритим небом навіть в дощову і снігову погоду. Надворі майже нічого не було чути, що діялося і про що говорилося в каплиці. Виникла ідея придбати підсилювач. В 1971 році Городоцькі парафіяни придбали його. Користувався я ним перший й останній раз у будній день, під час Святої Меси о годині 8-й. Після закінчення Служби Божої хтось з парафіян прийшов у захристию і повідомив, що при вході до каплиці стоять міліціонер і два представники з райвиконкому. Міністранти, почувши про це, швидко відключили апаратуру підсилювача і боковими дверима моментально винесли з каплиці. Як тільки люди вийшли з каплиці, міліціонер з представниками влади зайшли і почали шукати підсилювач з апаратурою. Не знайшовши, вони розпитували присутніх віруючих, про місце знаходження підсилювача. Не отримавши конкретної відповіді, представники райвиконкому залишили каплицю. Після обшуку в каплиці, в райвиконком викликали виконавчий парафіяльний комітет для вияснення справи з підсилювачем. Цей факт підтверджує висловлення працівника Комітету Державної Безпеки, що “...наші співпрацівники є ... навіть в костьолі”.

Після цього в неділю і великі свята, коли збиралося дуже багато людей на Богослужіння, я старався відправляти Службу Божу і проголошувати проповідь при головному виході з каплиці, або у вікні з ґратами, щоб зібрані люди могли краще чути Святу Літургію і в ній активно приймати участь. Часто приходилось мені навіть і взимку виголошувати проповідь при вході до каплиці. Думаю, це було причиною моїх частих простудних захворювань, після яких я в 1974 році переніс тонзілоектомію. Простудні захворювання в дальнішому дали ускладнення на серцево-судинну систему. З 1975 року я майже по три-чотири рази щорічно був вимушений лікуватись стаціонарно в кардіологічних відділеннях районної, обласної лікарень, а також в Київському науково-дослідному Інституті клінічної медицини ім. академіка М. Д. Стражеско. В 1984 році в Київському Інституті експериментальної хірургії мені зроблено холецстоектомію.

6.     Австралійка в гостях у Голозубинцях

Пильне око КДБ стежило за кожним кроком священика. Про це свідчить такий факт.

На початку 70-х років в Голозубинці до своїх родичів приїхала певна мешканка Австралії. Будучи віруючою людиною, вона в неділю прийшла в Голозубинецьку каплицю на Святу Літургію. Після закінчення Богослужіння, згадана австралійка підійшла до мене, щоб виразити своє захоплення набожністю місцевих людей, яких було так багато, особливо вражена побожністю молоді, дітей та гарним релігійним співом. Дещо розповіла про релігійне життя в Австралії, тощо. Через декілька днів мене викликали в КДБ і допитували про мою розмову з мешканкою Австралії в Голозубинецькій каплиці. Цей і подібні випадки були для мене пересторогою, що за мною постійно стежить пильне око “кадебістів”.

7.     Стеження за хворим священиком

Пильне око КДБ стежило за мною навіть під час мого лікування в лікарнях. Для підтвердження цього наведу декілька фактів.

1 серпня 1975 року каретою швидкої допомоги мене відвезли в Городоцьку районну лікарню, де я пролікувався 11 днів, не підводячись з ліжка. Під час мого перебування в лікарні з Хмельницького облвиконкому певні посадові особи телефонували в лікарню до головного лікаря, цікавлячись станом мого здоров’я. Ніхто з городоцьких парафіян не повідомляв жодних представників державних органів про моє перебування в лікарні, все-таки на наступний день вже знали, що я знаходжуся у лікарні важко хворий.

Іншим разом, 9 грудня 1976 року, каретою швидкої допомоги мене госпіталізували в Городоцьку районну лікарню, в якій я знаходився тридцять один день. На цей раз обласні представники влади, котрі стежили за релігійною діяльністю священика, по телефону головного лікаря цікавилися станом мого здоров’я.

Лікування в районній лікарні не дало бажаного ефекту, і лікарі були вимушені відправити мене в Хмельницьку обласну лікарню.

12 січня 1977 року мене госпіталізували в Хмельницький обласний кардіодиспансер. На наступний день мене відвідав працівник Хмельницького комітету державної безпеки, який нібито цікавився станом мого здоров’я, співчував мені у хворобі, бажав швидкого видужання. Лікування не дало позитивного ефекту, хвороба серця прогресувала. 26 липня 1977 року каретою швидкої допомоги мене було відвезено в Хмельницьку міську лікарню №1. На третій день мого перебування у лікарні мене знайшли... Цікавилися мною, спостерігали за моєю особою і т. п.

В зв’язку з цим я був вимушений залишити лікарню. Мені порадили їхати на лікування в Київ, де зможу уникнути контролю за моєю особою, як священика, і спокійно пройти курс лікування. Про свої наміри поїхати в Київ я нікому не говорив.

Щоб уникнути “пильного ока”, я вирішив з Хмельницького поїхати в Гречани на залізничну станцію. В Гречанах взяв квиток на Київ. В залі очікування на потяг у мене раптово стався серцевий напад. Черговий по станції викликав швидку допомогу, і мене відвезли в Гречанську залізнично-дорожню лікарню. Це було 1 серпня 1977 р. опівночі. На наступний день рано-вранці мене викликали в кабінет чергового лікаря; там чекав на мене працівник КДБ. Він провів зі мною відповідну співбесіду.

Наведені факти підтверджують, що навіть за хворим священиком пильно слідкували відповідні державні органи. Після цього я старався лікуватися в медичних закладах за межами Хмельницької області: Києві, Львові, Ризі та інших містах.

8.     Обшук мами міліціонером

Було це в червні 1974 року. У жаркий літній день, після важкої праці на ланах радгоспу моя мама приїхала в Городок відвідати свого сина, тобто мене. Погостивши у мене не більше години, мама поверталася додому автобусом через Вінницю в Мурафу. Прибувши у Вінницю, вночі мама не змогла виїхати в Мурафу і була вимушена на залізничній станції чекати до ранку. Зала очікування була переповнена пасажирами, між якими знаходилася моя мама.

Опівночі несподівано до неї підійшов міліціонер і наказав: “Гражданка, следуйте за мной”. Мама, не промовивши жодного слова зі страху, встала як покірна овечка, пішла за міліціонером. Біля виходу із залу стояв міліцейський автомобіль, в який мамі було наказано всісти. Виїхавши за місто, міліціонери зупинили автомобіль і почали обшукувати маму. Вона, набравшись сміливості, запиталася: “Чи вам, молодим хлопцям, не соромно дотикатися своїми руками скрізь до старої жінки?”. Обшукавши маму, міліціонери нічого в неї не знайшли. Тоді запропонували їй, що відвезуть назад на залізничну станцію. Мама, не давши згоди, вийшла з плачем з автомобіля.

Серед темної ночі, мама через все місто була вимушена пішки йти на залізничну станцію. Можна уявити, скільки трудолюбива, сільська жінка тоді пережила, скільки пролила сліз. Повернулась додому з білим, посивілим волоссям на голові. Для мене не дивно, що за моєю матір’ю стежили деякі чиновники. Це тільки тому, що вона була матір’ю священика. Тож я був першим священиком України, який у післявоєнні роки закінчив Вищу Духовну Семінарію в Радянському Союзі. З цього приводу моя родина була під наглядом.

Можна підтвердити хоч би таким фактом. В 1974 році, влітку, коли мої батьки були на роботі, в їхній будинок несподівано увійшли два “мужі” в цивільному одязі. Вдома була тільки 80-річна бабуся. Незнайомці, нічого не пояснюючи, розпочали обшук у хаті, а старенька бабуся тільки зі страхом спостерігала за їхніми діями. Не знайшовши нічого компрометуючого, чиновники залишили оселю моїх батьків.

Було ще багато викликів моїх батьків у сільську Раду, до незнайомих їм осіб, а також у Вінницький комітет державної безпеки. Все це тільки тому, що їхній син був католицьким священиком.

9.     Привезення табернакулюмів з Риги

Приїхавши на душпастирську працю з Латвії на Хмельниччину, я побачив, що у вівтарі кожної каплиці був дерев’яний табернакулюм, не захищений від пожежі і злодіїв. Я вирішив привезти з Риги для трьох каплиць залізні табернакулі. Під кінець 1970 року я послав у Ригу двох міністрантів. Придбавши три табернакулі, міністранти поїхали в Ризький аеропорт. При перевірці багажу у працівників аеропорту виникла підозра щодо ваги багажу. Вони викликали чергового працівника міліції, який старанно все перевірив. Міліціонер звернув особливу увагу на блискучі хрести, котрі були на дверцятах кожного табернакулюм. Почав розпитувати, що означають хрести, куди везуть ті сейфи і т. п. Міністранти пояснили йому, що це табернакулюм, який знаходиться на вівтарі в католицькому храмі. В ньому зберігається Пресвяте Таїнство (Причастя). Це справжнє Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа, перед яким завжди горить вічне світло. Перед Пресвятим Таїнством люди стають на коліна і віддають честь Господу Ісусу. З-за любові до людей Христос залишився у Пресвятому Таїнстві – Причасті і живе між нами. Після такого пояснення, міліціонер вже нічого не розпитував. Мабуть, повірив міністрантам, а може й сам був віруючим. Міністранти з Божим благословенням привезли три табернакулі в Городок. З того часу у кожній каплиці на вівтарі знаходився залізний табернакулюм з Пресвятим Таїнством.

10.            Похорон у Дунаївцях

У 1972 році мене попросили відправити похоронне Богослужіння у Дунаївцях. Небіжчик за свого життя ходив в костьол, був набожним парафіянином.

Відповідно до літургійного ритуалу, Богослужіння я відправив в домі небіжчика. Після релігійного обряду зібралися співпрацівники небіжчика і з червоним прапором та оркестром провадили покійника на цвинтар. Біля цвинтарної брами я в літургійному одязі разом з міністрантами, які несли хрест і хоругви, зустріли похоронну процесію, в якій несли червоний прапор і грав оркестр. Коло могили я відправив релігійний похоронний обряд, а після цього відбулася громадська похоронна церемонія, де були виголошені різні похвальні промови. Через деякий час уповноважений у справах релігії по Хмельницькій області викликав мене в облвиконком, застерігаючи, як священика, щоб більше такі церемонії не повторювалися, мовляв, що ніде водночас не відправляються релігійні і світські обряди, а з боку священика це є порушенням законодавства про релігійні культи.

11.            Освячення цвинтарів у Нестерівцях і Голозубинцях

Взимку 1971 року віруючі з с. Нестерівці Дунаєвецького району, які на Богослужіння їздили в Голозубинецьку каплицю, звернулися до мене з проханням освятити новий цвинтар у Нестерівцях.

Для освячення кладовища відповідно законодавства про релігійні культи потрібен був дозвіл від “сильних світу цього”. Отримати такий дозвіл від світської влади практично було неможливо. Була сувора зима, лежав глибокий сніг, дув холодний вітер, а на шкалі термометра було 15 градусів морозу... Не доїхавши автомобілем приблизно 700 метрів, разом з міністрантом ми пішли пішки полем на виділений під цвинтар участок землі. Переконавшись, що в той час нас ніхто не зауважить з “можновладців”, я відчитав необхідні молитви і, пройшовши по глибокому снігу, освятив весь цвинтар. Люди були дуже вдячні Богу, що своїх небіжчиків могли віддати освяченій землі.

В таких важких умовах протидії офіційної влади вдало проведене освячення цвинтаря викликало в моїй душі стан особливого духовного піднесення.

В с. Голозубинці Дунаєвецького району також відбулося освячення нового цвинтаря. Вся церемонія відбулася урочисто. Було це так: приблизно 900 метрів від Голозубинецької каплиці знаходився старий цвинтар. Правління колгоспу та адміністрація сільської Ради наділили земельну площу для нового цвинтаря поруч із старим кладовищем. Люди не хотіли ховати своїх небіжчиків на неосвяченій землі нового цвинтаря. За вимогою людей адміністрація сільської Ради видала дозвіл на освячення нового цвинтаря. Був гарний, весняний, сонячний день. Зібралося багато людей, з якими я мав можливість урочисто освятити новий цвинтар. Люди закопали високий дерев’яний хрест. В той час таке урочисте освячення цвинтаря для людей було великою релігійною подією і здійсненням їхніх прагнень по дотриманню канонів католицької віри, яка на протязі багатьох років терпіла різні утиски від влади.

12.            Наказ священику з Польщі виїхати з Деражні

У 1985 році місяці вересні у Львівську область до свого рідного брата приїхав з Польщі католицький священик отець Владислав Росецький.

Мій добродій о. Степан Яворський, зустрівшись з отцем Владиславом, попросив його відвідати хворого священика, тобто мене, в Деражні Хмельницької області. В наступний день після приїзду до мене о. Росецького у Деражнянській каплиці появився уповноважений у справах релігії по Хмельницькій області тов. Буб’яков Іван Тихонович, якому вже було відомо, що до мене приїхав священик з Польщі. Зайшовши у мою кімнату, уповноважений зустрівся з о. Росецьким і провів з ним відповідну розмову, наголошуючи, що він не мав права приїжджати в Хмельницьку область без дозволу державних органів.

Незабаром у каплиці появилися два міліціонери. Вони, перевіривши документи о. Росецького, наказали негайно виїхати за межі Хмельницької області.

Це знову ж говорить про те, що за католицьким священиком постійно слідкували відповідні працівники державної безпеки.

Незадовго після вищезгаданого факту з Городка в Деражню приїхала певна особа, щоб відвідати мене хворого. Це було в будній день, біля полудня. Як тільки вона підійшла до зачинених дверей каплиці, несподівано біля неї появилися замісник голови міської Ради тов. Столярчук і головний архітектор району Розора. Вони почали її розпитувати звідки вона, вимагали від неї паспорт, з якою метою приїхала і т. д. Після цього вони вивели її на головну дорогу і, зупинивши проїжджаючий автомобіль, завезли її в Деражнянське відділення міліції. Черговий міліціонер, з’ясувавши мету приїзду городоцької парафіянки у Деражню, вельми дивувався і не міг збагнути, з якого приводу представники влади без жодних підстав затримали громадянку і доставили її у відділення міліції.

Не можна обминути і такий факт. Було це влітку 1983 року. З Вінниці в Деражню приїхав священик Владислав Халуп’як відвідати мене, хворого. Свій автомобіль поставив навпроти каплиці. Отець Владислав не встиг зі мною зустрітись, як на території каплиці його перестрів замісник голови міськради. Буквально через 15 хвилин біля каплиці появився міліціонер. Він вимагав викликати власника автомобіля. Священик Халуп’як підійшов до свого автомобіля, біля якого стояв автомобіль ДАІ і міліціонер. Розпочалася перевірка документів на автомобіль і його власника. Не знайшовши жодної “зачіпки”, працівник ДАІ сказав священику: “Забирайтеся звідси, тут не можна ставити машину...”.

Це ще раз свідчить про те, що як при костьолі, так і за священиком були закріплені постійні наглядачі з відповідних органів.

Через певен час о. Владислав Халуп’як був викликаний у Вінниці відповідними органами на співбесіду. Там його запитували, чого це він, мовляв, з Вінниці поїхав у Деражню до священика, що там робив, про що велась мова між вами і т. д.

Напрошується висновок: в часи гоніння, переслідування віруючих, був дуже посилений контроль за католицькими священиками.

13.            Батьки у Київського уповноваженого

У місяці червні 1968 року після рукопокладення мене у священики (26.05.1968 р.) мої батьки поїхали у Київ до уповноваженого у справах релігії з проханням дозволити мені відслужити першу святу Месу в Мурафі.

Зайшовши у кабінет уповноваженого у справах релігії, мої батьки стали перед ним на коліна та почали просити про дозвіл своєму синові відслужити першу святу Месу (Приміцію) в Мурафі, родинній парафії. Коли мої батьки стояли на колінах перед уповноваженим, він почав до них кричати: “Я не Бог, щоб ви переді мною ставали на коліна. Встаньте негайно! Хто вас так навчив?”.

Мої батьки встали і почали розповідати, що на станції Жмеринка у залі для пасажирів, чекаючи на потяг, вони бачили на стіні велику картину (приблизних розмірів 3м х 5 м), на якій зображено сидячого у кріслі Леніна, а перед ним великий натовп людей; більшість з них стоять на колінах і щось просять. Батьки мої пояснили уповноваженому, що так само вони стануть на коліна перед уповноваженим і будуть просити дозволу, як просять Леніна люди, зображені на картині. Уповноважений запропонував батькам сісти  і почав розпитувати, де син закінчив Духовну Семінарію та про інше.

Нарешті сказав, що не дозволяється відслужити Святу Месу у Мурафі, бо від влади йому не був даний дозвіл на навчання у Ризькій Духовній Семінарії.

Батьки, повертаючись додому, у Жмеринці, в залі для пасажирів з подивом зауважили, що на стіні, де раніше була згадана картина, висів невеликий портрет Леніна.

14.            Мама привозить погруддя Ісуса Христа

З великою вдячністю згадую свою матір, її доброту, самопожертву, побожність, яка випросила у Господа Бога для мене благодать покликання до духовного стану.

Мама завжди ревно молилась. Будучи ланковою в радгоспі, старалася щонеділі і в урочисті свята приймати участь в Св. Месі. В ті часи людей зобов’язували без вихідних днів, навіть у неділю, виходити на роботу.

Одного разу завідуючий Мурафським радгоспом запитав мою маму: “Аполонійо Михайлівно, скажіть мені, скільки разів ви в неділю не були в костьолі?”. “Один раз і то з вашої вини, бо ви приїхали за мною машиною і забрали мене на роботу,” – відповіла мама.

Працюючи в радгоспі, мама по можливості старалася допомагати в костьолах, виконуючи різні роботи. Бувало навіть так, що до її дому привозили нові віконні арцаби і віконні рами, щоб їх пофарбувати для парафії Мовчани. Мама з великою радістю фарбувала.

Старалася дещо допомагати в парафіях, в яких я душпастирював.

Було це в 1972 році. Мама звернулась до отця Антонія Хоміцького, пробоща Мурафи, з проханням пожертвувати для Городоцької парафії погруддя Ісуса Христа, увінчаного терневим вінцем.

Завезла те погруддя в Жмеринку до мистецтвознавця пана Станіслава Підгородецького, прохаючи, щоб його відновив. Після реставрації погруддя Ісуса Христа мати привезла в Городок. Не доходячи 50 м. до плебанії, вона послизнулась на снігу і впала. Погруддя розбилося на частини. Не втрачаючи надії на його відновлення, мама покірно відвезла розбите погруддя назад у Жмеринку, за 150 км, де його було відновлено. І знов мати привезла його в Городок.

Щорічно у Великий Четвер погруддя Ісуса Христа ставиться у Темниці на згадку віруючим, що Ісус Христос перед своєю ганебною смертю знаходився у в’язниці.

15. Переховування своїх релігійних книг

на квартирах парафіян у Городку

Найбільшим моїм скарбом у дитинстві, юнацькі роки, в роки навчання у Семінарії, а також в роки священства, були релігійні книги. За весь цей період я їх дуже багато придбав.

В Ризі я часто відвідував книжковий магазин “Антикваріат”, де можна було придбати різні цінні релігійні книги. Віруючі люди, знаючи, що я цікавлюся книгами релігійного змісту, також дарували мені цінні староцерковні книги. Пізніше, навчаючись у Семінарії і будучи молодим священиком, при спілкуванні з багатьма священиками в Латвії я мав можливість придбати у них багато богословських книг.

В 60-70 роках практично було неможливо придбати богословські книги нового видання. Для цього, я старався на власній друкарській машинці передрукувати цінні книги богословського змісту для потреб у своїй душпастирській праці.

У квітні місяці 1970 року за наказом Ризького єпископа Юліана Вайводса, переїжджаючи з Латвії в Україну на місійну душпастирську працю, свій дорогоцінний скарб – книги відправив контейнером в Городок Подільський.

В Городку мене відразу попередили, що небезпечно таку велику кількість релігійних книг священику тримати на найманій квартирі. Мені порадили більшу кількість власних книг віддати на збереження деяким парафіянам. Знайшлися відважні люди і взяли певну кількість книг на збереження.

Через деякий час приходить до мене одна парафіянка зі слізьми на очах і просить: “Отче духовний, пробачте мені, я боюся ваші релігійні книги тримати у своїй хаті, боюся попасти у в’язницю, я принесу їх цієї ж ночі до вас, щоб ніхто не бачив”.

Інші парафіяни, які зберігали мої книги, навіть своїм членам сім’ї не признавались про наявність цих книг у своєму будинку. Щоб уникнути виявлення власника книг, вони вночі, нишком від своїх членів сім’ї, старалися вирізати те місце на листку книги, де було написано моє прізвище. Щоб уникнути неприємностей з боку властей, я був вимушений власну друкарську машинку віддати на переховання до певної парафіянки. За часів Андропова ця пафіянка мою друкарську машинку переховувала у своїх знайомих.

16.            Чиновник відбирає девоціонарії у парафіянки

Під час моєї душпастирської праці на Поділлі панувало велике переслідування та гоніння на віруючих людей, особливо молоді, дітей та священиків. Дуже важко було придбати молитовники, розарії, ікони, медальйони, хрестики й інші предмети релігійного культу. В 70-х роках люди говорили, що через кордон з Польщею легше перевезти атомну бомбу, ніж предмети релігійного культу. Однак, знаходилися сміливці, які привозили з-за кордону різні релігійні речі і таємно розповсюджували, деякі продавали.

Дуже часто, особливо на престольні свята, з райвиконкому приходили до каплиці визначені представники для контролю. Траплялися випадки, коли представники фінвідділу конфісковували предмети релігійного культу у торгуючих жінок. Про один з таких випадків парафіянка на ім’я Генефа В., яка працювала в райфінвідділі, так розповідала: “На відпусті св. Антонія інспектор райфінвідділу тов. Яткевич у парафіянки Чернецької біля городоцької каплиці вилучив розарії, ікони, хрестики, медальйони та інші релігійні речі і приніс у фінвідділ. Вкинувши все це у грубку, підпалив і змусив мене повністю спалити всі релігійні речі. Як тільки Яткевич відлучився на декілька хвилин, я деякі речі приховала і пізніше повернула пані Чернецькій. В нагороду від неї отримала дві великі ікони Пресвятого Серця Ісуса і Пречистої Діви Марії та декілька вервиць.

Атеїстична система різними способами намагалася придушити і викорінити віру в Бога з сердець людей. Чим жорстокіше було переслідування віруючих, тим міцніша була загартованість у вірі. Люди не тільки не втрачали своєї набожності, а ще більше брали активну участь в Богослужіннях, відвідуючи Божі храми. Багато людей були вимушені їздити за десятки, а навіть сотні кілометрів, до костьолів, яких в той час було дуже мало, бо більшість святинь було відібрано у віруючих і використовувались для інших цілей. Люди не рахувались ні з труднощами, ні з коштами, ні з далекою дорогою. Про ревність і набожність людей свідчить те, що кожен старався придбати розарій, переписати собі в блокноти, зошити різні релігійні вправи, молитви, пісні тощо.

Віруючі брали активну участь у всіх Богослужіннях, особливо гарно співали “Христові Страждання”, “Хресну Дорогу”, Гімни, Псалми, Розарій, літанії, різні набожні пісні. Все це свідчить, що набожності і віри в Бога у людських серцях жодні сили задушити не могли, тож Ісус Христос сказав: “...пекельні ворота Церкви не подолають”(Мт 16. 18).

В роки розквіту антирелігійної пропаганди велику моральну і релігійну допомогу нашим віруючим людям і священикам надав Костьол з Польщі. Завдяки польському Костьолу, його духовенству і віруючим, на Поділлі вірний люд мав розарії, молитовники, релігійні книги, ікони, медальйони і різні предмети релігійного культу.

В 90-х роках в Україні з’вилися Вищі Духовні Семінарії, професори – викладачі, священики й монахині. Багато молоді почули в своїй душі поликання до духовного та чернечого життя.

17. Тероризування віруючих

Представники державної влади від парафіяльного комітету вимагали строгого обліку Таїнств Хрещення та Подружжя (вінчання). Вінчання Щомісяця потрібно було подавати у міську Раду список охрещених та повінчаних. Згідно поданого списку державні чиновники тероризували віруючих, які займали відповідальні державні посади за те, що охрестили свою дитину або повінчалися в костьолі.

Ті, що боялися в своїй парафії хрестити чи вінчатись, їхали за сотні кілометрів в інші парафії, і там просили не брати їх на облік аби могли сховатись від пильного ока державних мужів. Багато віруючих, котрі боялися втратити своє робоче місце, їздили в інші костьоли, щоб взяти участь в Службі Божій, приступити до Таїнства Покаяння і св. Причастя.

Учням, щоб уникнути пильного ока вчителів, комсомольців та піонервожатих, проходилось в костьол йти різними обхідними дорогами. Деякі діти, боячись своїх рідних батьків, були вимушені таємно відвідувати каплицю.

Одного разу біля каплиці я запитав певну дитину, чого вона в снігу і чого так задихалась. Дитина відповіла: “Мій батько возить начальника і забороняє мені ходити в каплицю. Щоб тато мене не побачив, я йшла на св. Месу цвинтарем, по глибокому снігу, ховаючись від нього”.

Важливо відмітити те, що державні чиновники від парафіяльного комітету вимагали вести строгий облік вінчань та хрещення і щомісячно надсилати в міськраду іменний список. Були такі, котрі боялися у своїй парафії повінчатися або охрестити дитину зі страху перед чиновниками, які їх могли б звільнити з роботи, понизити в посаді або виключити з Вищого навчального закладу. Тому вони змушені були їхати за сотні кілометрів в інші парафії, щоб уникнути обліку і пильного ока донощика.

Деякі віруючі, щоб не втратити своєї посади, були вимушені їхати в іншу місцевість до костьолу, щоб скрито приступити до св. Сповіді та св. Причастя.

Для прикладу наведу розповідь певного директора заводу з Вінниччини. Іван Францович Сольський,рідний брат мого доброго вчителя Йосипа Францовича  та мій родич, у розмові зі мною розповів таке:

– У 1985 р. в Одесі відбувався семінар директорів молочноконсервних заводів. Учасники семінару жили у готелі. У неділю Іван Францович, будучи релігійною людиною, пішов у костьол, що в Одесі по вулиці Халтуріна, на Святу Месу. Під час св. Меси він побачив свого колегу, Амвросія Едуардовича, грузина, з яким жив в одному номері готелю. Він був директором молочноконсервного комбінату в Тбілісі. Амвросій Едуардович, висповідавшись, приступив до св. Причастя. Відходячи від Божого Столу, він побачив свого товариша по готелю. Обидва, споглянувши один на одного, розгубились.

Увечері, зустрівшись в номері готелю, Іван Францович сказав: “Амвросій Едуардович, ви грузин. Я бачив, як ви в католицькому костьолі приступили до Святої Сповіді і Причастя. Чи в Грузії теж є католики?” “Так, - відповів Амвросій – я католик. В Грузії меншість населення католиків, а більшість православних. Іване Францовичу, я дуже вас прошу, нікому ані слова, що ви бачили мене в костьолі”. “Гаразд,– відповів Іван Францович і додав:” Я вас теж прошу про мої відвідини костьолу нікому не розповідати.”

Ось так на протязі сімдесяти років, у колишній атеїстичній державі віруючим людям приходилось ховатись, щоб не втратити посаду чи свого робочого місця.

18.           Шантажування віруючих дітей

У семидесятих роках під час розквіту атеїстичної пропаганди переслідували школярів. Наведу приклад.

Напередодні Пасхи в школах учителі проводили з учнями виховну, антирелігійну роботу, наголошуючи на те, щоб ніхто з учнів не осмілився йти в костьол на Великодні Богослужіння. Для спостереження за учнями спеціально були визначені вчителі, комсомольці, представники влади, міліціонери, тощо. На наступний день після Пасхи вчителі в класах опитували учнів: “Хто з вас на Пасху був у костьолі, підніміть руки, хто не признається, буде мати тяжкий, смертний гріх”. Діти, боячись “гріха”, піднімали руки та признавалися. Таким способом вчителі шантажували віруючих дітей. Учнів, які були в костелі, викликали в учительську, до директора. Там їх залякували, кричали на них, викликали в школу батьків. Якщо батьки учнів працювали на відповідальних посадах, їх викликали в райком партії, проводили з ними атеїстичну роботу, погрожуючи звільненням з роботи.

З релігією і її визнавцями вели боротьбу навіть в такий дивний спосіб. Перед Пасхою місцева влада забороняла на хлібозаводі випікати кекси, які постійно продавались в хлібних магазинах, щоб на Пасху віруючі люди кекси не використовували як пасху для освячення в костьолі.

19. Відмінення рейсових автобусів

На велике Престольне свято св. Антонія – 13 червня, за декілька днів перед відпустом, місцеві чиновники оголошували карантин з приводу заразної хвороби “ящур”. Таким чином пасажирському автотранспорту не дозволяли в’їжджати на територію Городка. Знімали рейсові автобуси; забороняли в будні, робочі дні відправляти відпуст. Щоб обмежити душпастирську працю на відпусті, уповноважений в справах релігії неохоче давав дозвіл (довідку) іншим священикам, які би мали право допомагати на відпусті.

Місцеві чиновники глумилися не тільки над живими, але й над мертвими священиками, про що свідчить наступний факт.

В 1982 році в селі Вербовець, що на Вінниччині, помер католицький священик Йосиф Кучинський. На похоронах кожного священика завжди збирається багато людей, щоб провести в останню путь духовного наставника. Щоб цьому перешкодити, місцева влада в день похорону оголосила карантин – “ящур”. На всіх в’їздних дорогах в село Вербовець наказала поставити шлагбауми і транспорт із пасажирами не впускати в село. Прибувші, люди були вимушені добиратися на похорон обхідними дорогами: полем, лісом і т. д.

Люди навіть вдавалися до хитрощів. В одній парафії віруючі люди, найнявши автобус для поїздки на похорони, умудрились дівчину одягнути у фату і білу сукню, немов наречену, а юнака-в гарний костюм в ролі жениха і в такий спосіб змогли добратися на похорон отця Кучинського.

20. Запрошення на буряки

Не дивлячись на те, що з боку місцевої влади були постійні утиски віруючих, однак місцевим чиновникам приходилось звертатися до мене з проханням про допомогу. В ті часи кожній організації наділялась певна ділянка для обробки і збирання цукрових буряків та картоплі. Певна ділянка була виділена для працівників міської Ради, райвиконкому та райкому партії. Отож, керівництво просило мене, як пробоща парафії, організувати віруючих на обробку та збирання сільськогосподарських культур. Парафіяни охоче працювали на колгоспних ланах і своєю самовідданою працею давали приклад іншим. Збиралося понад сто осіб, котрих на поле і з поля возили місцевими автобусами. Голови колгоспів були дуже задоволені чесною працею віруючих людей.

21. Парафії, до яких був запрошений на відпусти

У 70-х роках в Хмельницькій області було 10 парафій, зареєстрованих світською владою; обслуговували їх чотири священики: О. Ян Ольшаньський працював і мешкав в парафії Маниківці, крім цього обслуговував Миньківці, Стругу, і Китайгород.

О. Андрій Гладисевич працював і мешкав в парафії Полонне, обслуговував Летичів.

О. Вітаутас Меркіс працював і мешкав в парафії Гречани.

Я працював в парафії Городок, де і мешкав, обслуговував парафії Деражня і Голозубинці.

Священики Хмельницької і Вінницької областей старалися один одного запрошувати до себе на престольний праздник для допомоги в душпастирській праці. Приїхавши з Латвії на Поділля, я вперше був запрошений на відпуст в Китайгород отцем Яном Ольшанським, теперішнім єпископом Кам’янець – Подільської дієцезії. Пізніше мав можливість допомагати на відпустах та реколекціях в парафіях : Полонне, Гречани, Летичів – Хмельницької області, а також у парафіях Вінницької області – Бар, Хмільник, Богудзєнькі, Лучинець, Мурафа, Шаргород, Чернівці, Вербовець, Жмеринка.

22. Бар. Відпуст св. Станіслава

Працюючи на Хмельниччині, я підтримував тісні зв’язки з отцем Йосифом Кучинським, пробощем Барської парафії. Я часто запрошував його до своїх парафій (Городок, Голозубинці, Деражня) на допомогу в душпастирстві. Отець Йосиф зі свого боку також часто запрошував мене до себе на допомогу. Принагідно коротко згадаю про випадок, який трапився зі мною в Барі 8 травня 1971 року.

Був відпуст св. Станіслава єпископа і мученика. Мене запросив отець Йосиф на допомогу. В ті часи, щоб священик мав право домогти іншому священику під час відпусту, обов’язково потрібно було мати письмовий дозвіл від уповноваженого. У мене такого дозволу не було. На запрошення пробоща отця Кучинського я допомагав у Барському костьолі на відпусті сповідати людей, служити Святу Месу та інше. Під час Служби Божої я виголосив проповідь, в якій розповів про мученицьку смерть св. Станіслава, якого власноручно забив король Болеслав Смілий. Це вбивство трапилось 8 травня 1079 року під час Служби Божої, яку відправляв св. Станіслав Єпископ у костьолі на Скалце, що у Кракові. В той час, коли я служив св. Месу і виголосив проповідь, були представники з Вінницького КДБ, які мене фотографували і записали на диктофон мою проповідь. Після цього по розпорядженню Вінницького КДБ, уповноважений у справах релігії Вінницької області написав великий лист Хмельницькому уповноваженому, в якому мене оскаржував , що я у Барі служив св. Месу і згадав в проповіді, як король Болеслав забив св. Станіслава. Представники КДБ мотивували, мовляв, ксьондз Карасевич, так висловлюючись проти короля Болеслава, тим самим виступає проти світської влади. Це мені було зараховано за великий злочин і в письмовій формі мою справу передано в Хмельницький облвиконком. Згодом уповноважений у справах релігії по Хмельницькій області викликав мене в облвиконком, де мені було вказано на порушення мною законодавства про релігійні культи, а особливо про мій “злочин” -виступив проти державної влади. Через деякий час цю справу про порушення було передано в Городоцький райвиконком, куди терміново мене викликали. Адмінкомісія райвиконкому визнала мене порушником і наложила на мене штраф, який я вимушений був заплатити. Таким чином у мою особисту справу, крім штрафу, як служителя культу, було записано чергове порушення.

23. “Покарання” за участь на відпусті у Полонному

Щось подібного до барського випадку зі мною трапилося в Полонському костьолі Хмельницької області. Свого часу, тобто 13 червня 1972 року священик Андрій Гладусевич, пробощ Полонської парафії, запросив мене на відпуст св. Антонія Падуанського.

На відпусті було дуже багато людей, які були вимушені знаходитися надворі. З тієї причини, що в костьолі було дуже жарко, була потреба у людей, особливо хворих приступити до св. Сповіді надворі біля костьолу.

Несподівано появився замісник уповноваженого у справах релігії тов. Веровенко, який спочатку спостерігав, що робиться в костьолі, закристиї, на кухні, а потім, оглядаючи все навколо костьолу, побачив мене, як я надворі сповідав людей. Це був черговий матеріал, для “чиновників”, щоб завести нову справу щодо мене, як служителя культу.

Через декілька днів після відпусту, мене викликав уповноважений у справах релігії в Хмельницький облвиконком, де мені було вказано на порушення мною законодавства про релігійні культи, і цю справу передано в Городоцький райвиконком. Мене викликали на адмінкомісію і оштрафували. Це був черговий новий запис у моїй особистій справі як служителя культу, про порушення законодавства “Про релігійні культи”.

24. Святкування Великої Суботи в Городку, Голозубинцях і Деражні

Була Велика Субота 1974 року. В зв’язку з тим, що я повинен був обслужити ще дві інших парафії , Голозубинці і Деражню на віддалі понад 170 км. від Городка, Літургію Великої Суботи в Городку я відправив о 8-ій годині ранку. В той час з Хмельницького облвиконкому в Городок на Богослужіння Великої Суботи приїхав замісник уповноваженого у справах релігії в ролі спостерігача і контролера. Після закінчення Богослужіння я вийшов з каплиці через головні двері і попрямував до замовленого автомобіля, який чекав мене на віддалі 1,5 км. Ми негайно поїхали на Богослужіння в Голозубинці, що на відстані 80 км.

Не доїжджаючи Голозубинецької каплиці, я зауважив, що напроти каплиці стоїть міліцейський автомобіль, а біля нього, мабуть, чиновники, які чекають на прибуття священика, щоб проконтролювати яким транспортом я приїжджаю і з ким. Вийшовши з автомобіля, я в цивільній одежі разом з іншими парафіянами, які йшли на богослужіння, зайшов у каплицю. Водій мого автомобіля звернув у ліс, щоб не потрапити в руки міліції, яка чатувала як за священиком, так і за автомобілем.

Зайшовши в каплицю, я дізнався, що напроти брами знаходиться міліцейський автомобіль, а біля каплиці стояли прокурор, міліціонери, директор школи з учителями та комсомольцями. Не звертаючи особливої уваги на “сильних світу цього”, відповідно церковного ритуалу я відслужив Літургію Великої Суботи, посвятив пасху і, уладнавши всі справи з віруючими, в цивільному одязі вийшов з каплиці. Мені терміново треба було їхати на третю Деражнянську парафію, що на віддалі 130 км. З каплиці я йшов пішки до автомобіля, який чекав на мене у лісі. По дорозі підібрав мене парафіянин з Слобідки Рахнівецької, який з тещею, дочкою і внучкою власним автомобілем поверталися додому зі Служби Божої. Мій міністрант переказав водієві, який чекав на мене в лісі, що я чекатиму на нього на перехресті доріг біля станції Дунаївці (приблизно 15 км від Голозубинець). На свого водія ми з захристиянином чекали біля 30 хв. Коли ми від’їхали декілька кілометрів, нас наздогнав міліцейський автомобіль “Волга”. Зупинивши нас, міліціонер перевірив у водія документи і попередив його, щоб більше ксьондза не возив, інакше буде покараний. Після цього ми продовжили поїздку в напрямку Деражні, де нас чекали з нетерпінням віруючі.

Проминувши село Теперівку, що 2 км від Деражнянської каплиці, ми зауважили, що в Деражні, біля каплиці стоїть міліцейський автомобіль і мотоцикл, а неподалік них чергують “чиновники”.

Залишивши автомобіль, я з захристиянином Броніславом Мігулем полем, посадкою і цвинтарем попрямували до каплиці. В дорозі мене попередили, що біля каплиці є міліціонери, представники влади, вчителі, комсомольці і інші чиновники, які довший час чекають на приїзд священика. Ми з захристиянином та іншими людьми зайшли в каплицю.

Розпочалася Свята Літургія Великої Суботи. Все відбулося з Божим Благословенням. Після завершення всіх парафіяльних справ з віруючими людьми, я вийшов з каплиці і пішов у напрямку с. Теперівки, де чекав мене автомобіль на Городок. Хтось з парафіян в дорозі сказав мені, що “чиновники”, які чатували на мене біля каплиці з подивом висловились: “ Як ми могли проморгати священика?”. Подібних випадків у моїй душпастирській праці було чимало.  Приходилося пересідати з одного атомобіля в інший, бо за мною слідкували “сильні світу цього”. Можна догадатися, що вони мали на меті. Дуже часто мені приходилося мудрувати, щоб уникнути всевидячого, пильного ока. Завжди я був на поготові, бо знав, якщо захочуть покарати, то привід знайдуть.

 Дякуючи Богу, все було гаразд! Слава Богу! Господь моя скеля!

При нагоді хочу згадати про випадок з водієм з Хмельницького таксопарку. Одного разу працівник автоінспекції затримав таксиста, котрий віз священика. Хоч священик був у цивільній одежі, все-таки міліціонер знав, що таксист везе священика. Міліціонер забрав у водія посвідчення на право керування автомобілем. Таксист, виправдовуючись, сказав: “Я везу пасажира, у якого на чолі не написано, що він ксьондз”. Все ж таки таксист був покараний. На протязі трьох тижнів він підмітав дорогу біля гаражів Хмельницького таксопарку тільки за те, що віз ксьондза. Тим пасажиром був о. Ян Ольшанський.

25. Різдвяні свята. Пастерка. Богослужіння

В 70-х роках в Хмельницькій області було тільки чотири священики. У великі урочисті свята для священика було дуже багато душпастирської праці. Наведу приклад. На Різдвяні свята я старався відправляти Службу Божу в таких парафіях: 24 грудня о годині 16-ій свята Меса в Тинні, в звичайній хатинці, бо костьол був зруйнований;

18-00 – в Голозубинцях, що за 50 км від Тинни;

22-00 – у Смотричі в хатині однієї побожної родини (костьол був забраний під клуб); опівночі Пастерка в Городку; за 100 км від Городка, о 6-00 – в Деражні.

З Деражні їхав в Голозубинці (130 км) на 10-ту годину відслужити святу Месу; на 13-ту годину служив Божественну Літургію в Городку.

У Вербну Неділю 1972 року, коли місцевою владою з Гречан був вигнаний священик Вікентій Вітко, я був вимушений обслужити крім своїх парафій (Городок, Голозубинці, Деражня) ще й Гречанську парафію – відслужити Божественну Літургію.

26. Богослужіння в Городоцькій парафії в 70-х роках

Дуже важливо знати про те, як у роки мого душпастирювання у Городку Подільському молилися люди, як відбувалися Богослужіння і т. д.

Головним покровителем Городоцької парафії є св. Станіслав, єпископ і мученик, відпуст якого урочисто святкують 8 травня. Віруючі люди високо шанують чудотворну ікону св. Антонія, відпуст якого 13 червня.

На відпуст з’їжджалися люди з різних парафій Поділля, різних віровизнань. Привозили хворих, щоб випросити для них здоров’я, приїжджали і приходили паломники з різними своїми життєвими проблемами.

15 серпня святкували урочисто Сорок Годин Богослужіння на честь Успіння Пресвятої Діви Марії. В маленькій каплиці на протязі трьох днів (12, 13, 14 серпня) щоденно по 13 годин тривала адорація; побожний люд вшановував Господа Ісуса в Пресвятому Таїнстві, який був виставлений в монстранції.

Адорація Ісуса у Пресвятому Таїнстві відбувалася дуже урочисто: дівчата були в білих сукнях і вельонах, а юнаки в білих комжах і червоних пелеринах. Весь час по черзі адорували четверо дівчат і хлопців, які голосно читали адорацію, співали Євхаристичні пісні.

В моїй пам’яті залишилися імена осіб, які адорували Ісуса в Пресвятому Таїнстві: Марія Овсяк, Щуцька Єлизавета, Валентина Івах, Валентина Горецька, Галина Ізотова, Галина Карвацька, Галина Несмертельна, Євгенія Галецька, Франя Голка, Валентина Юмашова, Ванда Шуцька, Марія Лічняровська, Вероніка і Станіслава Чернецькі, Станіслава Копицяк, Валентина Шкаврон, Галина і Людмила Кравчук, Поліна Макарчук, Станіслава Слаб’як, Барашко, Перець, Галина Щуцька та інші. Більшість з них своє життя присвятили служінню Богу, вступивши в чернече життя.

Під час адорації Ісуса в Пресвятому Таїнстві каплиця була наповнена побожним людом, а решта побожних людей були вимушені стояти надворі навколо каплиці.

Пізніше, в 1972 році, коли було розширене вікно в каплиці Пресвяте Таїнство в монстранції виставлялося у вікні, щоб усі люди могли вшановувати Господа, дивлячись на Святу Гостію, стоячи на колінах. Всі парафіяни, які любили Господа Ісуса, в ті дні часто Його відвідували.

Четвертий відпуст, присвячений Пресвятій Діві Марії, Цариці Розарія, відправлявся в першу неділю жовтня.

Кожної неділі і урочисте свято в каплиці, крім св. Меси, люди співали “Годзінкі”, Розарій до Пресвятої Діви Марії, в адораційну неділю – “Годзінкі” до Найсвятішого Серця Господа Ісуса, у Великий Піст співали “Годзінкі” про страждання Ісуса Христа і відпрявляли Хресну Дорогу. Увечері весь люд урочисто співав “Нєшпори”.

На всіх Богослужіннях завжди було багато людей, особливо молоді, які були вимушені стояти навколо каплиці в будь-яку несприятливу погоду.

На відпустах завжди збиралося багато людей. Майже всі вони хотіли приступити до Таїнства Покаяння (Сповіді) і прийняти до свого серця Таїнство Євхаристії. Я старався запросити на допомогу священиків. Виконавчий орган парафії був вимушений звертатися до уповноваженого у справах релігії і просити дозволу для приїзду священиків на відпуст. Уповноважений обмежував видачу довідок священикам. Під час мого душпастирювання в Городку на відпустах, реколекціях і під час Великодної Сповіді мені найбільше допомагали такі священики: О. Ян Ольшанський, єпископ Кам’янець-Подільської дієцезії від 1991 року.

О. Антоній Хоміцький (1909 – + 1993).

О. Войцех Дажицький (1918 р., бернардин, пробощ в М’ясківцях).

О. Йосиф Кучиньський (1904 – +1982).

О. Броніслав Мірецький (1903 – +1986).

О. Андрій Гладусевич (1914 – +1983).

О. Ілля Блавацький. (+)

О. Степан Яворський. (+6.01.1989)

О. Григорій Мисак. (+)

 О.Вікентій Вітко – 1935.

О. Ян Крапан – 1932.

О. Йосиф Свідніцький – 1936.

О. Ян Демчина.

О. Павло Василик. (теперішній єпископ)

Всім їм за допомогу в душпастирській праці на Ниві Божій я дуже вдячний. Нехай добрий Бог їм винагородить в небі.

В перших роках моєї душпастирської праці на Поділлі включно до 90-х років кожен католицький священик повністю себе присвячував суто душпастирській праці і був відданий віруючим, піклуючись безсмертними людськими душами. Господарськими справами в парафії священик не мав можливості займатися. Це було заборонено державою. Отже, пас ввірене йому стадо овець та оберігав їх. Майже щоденно їздив до хворих, по селах.

Збиралося до Сповіді біля 60 і більше осіб, там же відправлялася св. Меса. Священика зі святими Дарами (св. Причастям) в кожній хаті дуже урочисто зустрічали. Назустріч Ісусу Христу в Пресвятому Таїнстві виходили діти з засвіченими свічками, деколи прикрашали доріжку для Ісуса квітами.

Все це не подобалося працівникам атеїстичної системи, інколи священику приходилося в село до хворих приїжджати таємно. Траплялися випадки, що місцева влада слідккувала за приїздом священика до хворого, різними способами старалася перешкодити цьому. Наприклад, у водія автомобіля відбирали посвідчення на право водіння, а в священика - довідку і т. п.

Місцеві чиновники різними способами старалися перешкодити священику у відправлені урочистого похорону в селі. Вони були не задоволені виголошеними проповідями на тему моралі і правдивого християнського життя.

На похоронах, де був присутній ксьондз, завжди громадилося дуже багато людей, більшість з них роками не були в костьолі. Вислухавши проповідь про загробне життя, багато з присутніх наверталося до Бога, спішили до св. Сповіді, вінчалися після багаторічного подружнього життя. Це все дуже непокоїло тих, котрі вели боротьбу з релігією.

Незважаючи на перешкоди з боку атеїстів, священик з Божою допомогою виконував свої пастирські обов’язки та керував тільки духовними справами. За всі господарські справи в парафії і матеріальний стан костьолів в ті часи ніс відповідальність перед державою староста і виконавчий комітет парафії. Держава священика рахувала “наёмным лицом”.

Якщо парафії був потрібен священик, в такому разі виконавчий комітет шукав його, а потім звертався до уповноваженого у справах релігії з проханням про його реєстрацію.

Навколо каплиці не було твердого покриття, а після дощу було болото, в якому людям під час Богослужіння приходилося стояти, а деколи навіть клякати. Парафіяльний комітет в 1971 році звернувся з проханням в Городоцький райвиконком за дозволом заасфальтувати навколо каплиці. Через деякий час до каплиці прийшло четверо представників влади для розгляду поданої заяви. При розмові представників з виконавчим комітетом парафії я підійшов до них, як пробощ. Замісник голови райвиконкому, який завідував справами релігії по району, сказав: “Всі парафіяльні справи ми вирішимо без участі ксьондза. Ви можете бути вільні, займайтеся духовними справами”. Не звертаючи уваги на неодноразові прохання парафіян, а також на невідповідні умови навколо каплиці, начальство не дозволило прокласти асфальт. Парафіяни були вимушені таємно вночі, по кусочку прокладати його.

27. Історія Голозубинців

 

Крім Городоцької, я обслуговував тодішню Голозубинецьку парафію, про яку хочу коротко згадати.

Голозубинці – село. Розташоване на річці Студениці, за 8 км від районного центру Дунаївці Хмельницької обл. і за 30 км від залізничної станції Дунаївці на лінії Кам’янець-Подільський – Гречани. Перша згадка про село належить до 1530 року[1]. В Голозубинцях від 1820 року була мурована каплиця розмірами 6 на 9 метрів; висота стін 4 метри. В цій каплиці були одні головні двері, 4 вікна, дах був покритий оцинкованою бляхою. Захристії та інших приміщень біля каплиці не було. Навколо каплиці був кам’яний мур висотою 1,5 м. Вздовж муру росли багаторічні липи та інші дерева. Каплиця знаходилася на відстані 15 м від головної дороги. В каплиці були маленькі хори 6 на 2 м, де знаходився конфесіонал форми шафи, у якому таємно сповідав священик, який не мав дозволу на душпастирську працю від світської влади.

Їжу нам готувала 80-річна парафіянка Францішка Блажеєва в своєму домі, 1,5 км від каплиці, а її чоловік Ян Блажеєв приносив у сумці до каплиці. Ми, священики, снідали, обідали, вечеряли на горищі каплиці, бо крім каплиці іншого приміщення не було. Таємним священикам приходилось спати на горищі каплиці, щоб уникнути пильного ока певних “мужів”.

В 1989 році на місці каплиці стараннями священика Йосифа Чопа був побудований костел під титулом “Непорочного Серця Марії”.

28. Виклик в облвиконком з реколекцій

В 1973 році в Голозубинецькій парафії, що знаходиться 65 км від Кам’янець-Подільського, в березні місяці відправлялися Великопісні парафіяльні реколекції. На другий день реколекцій посильна сільської Ради принесла в костьол записку, щоб священик Карасевич терміново з’явився в Хмельницький облвиконком до уповноваженого у справах релігії. Як завжди, так і на цей раз, я взяв із собою двох свідків-парафіян.

На наступний день вранці рейсовим автобусом ми поїхали в Хмельницький до уповноваженого. Коли підійшла моя черга, я з двома своїми парфіянами, зайшов у кабінет уповноваженого. Мені сказали залишитись у кабінеті, а парафіянам наказали вийти і їхати додому, бо вашому священику не потрібно “хвостів”. Спочатку парафіяни не погоджувалися залишити мене одного і знаходилися в коридорі біля дверей кабінету. Тоді до них був викликаний міліціонер, який наказав їм негайно залишити приміщення облвиконкому. В противному разі будуть покарані. Зі страху перед міліціонером жінка Вольська Теофілія вийшла, а чоловік Красандович Іван стояв на своєму, чергував біля кабінету, в якому я знаходився. Міліціонер насильно завів цього чоловіка до прокурора, де його було оштрафовано.

Зі мною в кабінеті увповноваженого була проведена довга пояснювальна, ідеологічна бесіда. Між іншим, було наголошено, щоб не відправляти Великопісних реколекцій, не збирати великої кількості людей на Богослужінні в костьолі. Реколеції для атеїстичної системи були неначе кістка в горлі. Вийшовши з облвиконкому, я зустрівся зі своїми парафіянами, які мене чекали і автобусом повернулися в Голозубинецьку каплицю, де з Божим благословенням продовжували відправляти Великопісні реколекції. Так ще раз ми перенесли зневагу в Ім’я Ісуса.

29. Покарання за навчання дітей

Слід згадати і про інший випадок, який був у тих же Голозубинцях.

В травні місяці 1974 року Голозубинецькою сільською Радою було сфабриковано скаргу, мовляв, священик Карасевич в каплиці дітей шкільного віку навчає костьольного співу. Цю скаргу підписали голова Сільської Ради, якийсь тракторист та учень місцевої школи і відправили її в Дунаївецький райвиконком. Звідти скарга була передана в Городоцький райвиконком. Мене було викликано на адмінкомісію і накладено на мене штраф. Це був мій черговий “злочин” перед державними апаратчиками, з записом у мою справу.

30. Тинна – історія, освячення каплички на цвинтарі

У Тинні на цвинтарі парафіяни неофіційно збудували каплицю.

Тинна – село, розташоване за 33км від районного центру Дунаївці Хмельницької області. Перша згадка про село датується 1493 роком. Поблизу села виявлено залишки  поселення трипільської культури[2]. В 1597 році за кошти Ф. С. Хомніцького в Тинні був побудований дерев’яний костьол св. Войцеха. Пізніше був зруйнований турками. В 1717 році побудовано новий, мурований костьол, який консекрував єпископ Рупнівський. Реставрації цього ж костьолу були проведені 1884 і 1904 роках[3].

З навколишніх сіл і містечок стікались у Тинну сотні віруючих на відпуст до чудотворної ікони Матері Божої Тинянської. Вірили католики, що Матір Божа допоможе у лиху годину, молились про порятунок, дякували за допомогу. І так було понад два століття. Та в 30-ті роки вже нашого століття варвари зруйнували святиню, а на її місці збудували школу. Парафіяни змушені були їздити молитись, слухати Святу Месу до інших костьолів за багато кілометрів від Тинної. Скрутно було віруючим, хотілося мати свою святиню, хоч маленьку. В 70-ті роки я часто доїжджав у Тинну до хворих, яких збиралось біля 70-ти чоловік у звичайній хаті. Віруючі приступали до святої Сповіді, потім відправлялась Свята Меса.

Як у кожному селі, у Тинні був цвинтар. На ньому парафіяни збудували невеличку комірчину, навіть без вікон. У ній тримали знаряддя для відправлення похорону. Пізніше згадану комору трохи збільшили у розмірах, вставили вікна, постелили підлогу, поставили невеличкий вівтар, на якому помістили ікону Тинянської Матері Божої.

У 1973 році, беручи всю відповідальність на себе, в присутності згромадженого віруючого люду, я освятив цю капличку. В ній щонеділі і в свята відправлялися Богослужіння, хоч і без священика. Збирались люди похилого віку, хворі, була і молодь. Інколи таємно, приховуючись від місцевої влади, доїжджав священик, щоб відслужити Святу Месу, задовольнити потреби віруючих.

Тепер у Тинні знову є красень-костьол, збудований у 90-ті роки на закритому старому цвинтарі стараннями священика Владислава Ванагса.

31. Смотрич – відпуст св.Роха на цвинтарі

Смотрич – селище міського типу. Розташований на місті злиття річок Смотрича і Яромирки за 20 км від районного центру Дунаївці Хмельницької області і за 8 км від залізничної станції Балин на лінії Хмельницький–Кам’янець-Подільський–Чернівці.

Перша згадка про Смотрич припадає на 70-ті роки ХІV ст. У Смотричі народилися український письменник і педагог, ректор Острозької школи Г. Смотрицький (рік народження невідомий, помер у жовтні 1594 року), який разом з російським друкарем І. Федоровим надрукував у 1581 році “Острозьку Біблію”, та український письменник-полеміст і філолог М. Г. Смотрицький (1578–1633), автор “Граматики”, виданої у 1619 році.

Село відоме високим мистецтвом розпису художньої кераміки[4].

Від самого початку у Смотричі був дерев’яний костьол (1375 р), побудований коштом священиків Й. і А. Кориатовичів .В 1375-1832 рр. душпастирство проводили там ОО. Домініканці. Від 1719 року цей костьол став парафіяльним. Пізніше костьол був знищений пожежею.

Кам’яний костьол розпочали будувати в 1786 році коштом родини Потоцьких, а також стараннями отців Домініканців. Будівництво закінчено в 1821 році. Консекрований був в 1837 році єпископом Мацкевичем. В 1935 році костьол був закритий тодішньою світською владою. Пізніше, в роках 1941- 1945 був чинний. В 1989 році був відремонтований стараннями священика Владислава Ванагса. Освячений в 1990 році. Від 1991 року душпастирство ведуть там ОО. Пасіоністи[5].

У селищі міського типу Смотрич Дунаївецького району парафіяльний костьол побудований в 1821 році за кошти родини Потоцьких, в 1935 році радянською владою був відібраний у парафіян. За розпорядженням місцевої влади костьол став будинком культури. Від того часу Смотрицькі парафіяни були вимушені їздити на Богослужіння в інші костьоли. Інколи громадилися на місцевому цвинтарі, де відправляли Богослужіння без священика.

В 1971 році, перед 16 серпня в Городок приїхали декілька парафіян з проханням, щоб я відправив у Смотричі на цвинтарі відпуст, присвячений св. Роху. Я дав згоду і попросив, щоб на цвинтарі все підготували для відправи процесії і Служби Божої. Все було гарно підготовлено. Смотрицькі парафіяни не просили у місцевих чиновників про дозвіл на приїзд священика, будучи переконаними, що його не отримають, а тільки насторожать.

З благословенням Божим, а також через заступництво св. Роха, ми з стареньким закристияном Броніславом Мігулем, залишивши автомобіль на деякій відстані від цвинтаря і, стараючись не привернути до себе уваги, прийшли на цвинтар. Там зібралося багато людей, які молилися, очікуючи священика. Спочатку відбулася урочиста процесія, а потім відправилася Свята Меса, яка не відправлялася так урочисто в Смотричі на протязі багатьох років. Люди плакали. Це були сльози радості і вдячності Богу за велику благодать.

Вістка про відправу відпусту миттєво розійшлася по парафії, і не обминула вух місцевих чиновників, які скреготіли зубами, що “проморгали” нагоду спіймати “на гарячому” священика.

32. Магнітофон – помічник в моїй душпастирській праці

Помічним моїм засобом у навчанні та підготовці людей до св. Сповіді став у пригоді магнітофон. Він для мене був великою допомогою. У вільний час, якого було в мене обмаль, я старався записати на магнітофонну стрічку повчальну науку про святу Сповідь, іспит сумління, молитви перед іспитом сумління та після нього на зрозумілій людям мові. У відповідний час у каплиці я вмикав магнітофон, люди уважно слухали повчання, а я слухав сповіді підготовлених пенітентів.

В ті роки було дуже важко придбати молитовники, і люди не могли індивідуально підготуватися до Тайни Покаяння, а магнітофон для людей став у великій пригоді.

33. Допомога міністрантів Леньги та Чернецького

Крім магнітофона, у душпастирстві мені допомагали два міністранти, а саме: Леньга Ян Павло, теперішній архієпископ, Апостольський Адміністратор Казахстану та Чернецький Антон.

В неділі, в які за браком часу у мене не було можливості поїхати в Деражнянську парафію, я посилав туди згаданих міністрантів. У визначений час вони разом з вірним людом у каплиці відправляли недільне, Літургійне Богослужіння. Співали літургійні пісні, читали зі святої Служби перше і друге читання, псалом, св. Євангелію, читали духовне розважання, в тиші адорували святі Тайни, уявляючи момент консекрації. Був також момент Духовного Причастя. Така форма Богослужіння при відсутності священика підтримувала релігійний дух у парафії.

34. Підсилювач для допомоги

Коли я працював у парафії Деражня, для полегшення праці, для мене, хворого, парафіяни придбали підсилювач, за допомогою якого я відправляв св. Месу, виголошував проповіді та ін. Були такі моменти, що із-за стану свого здоров’я я фізично не міг зійти з другого поверху, щоб в каплиці відслужити св. Месу. В такому разі я старався св. Літургію відправляти у своїй кімнаті, на другому поверсі, вся відправа транслювалася через підсилювач до каплиці. Віруючі в такий спосіб брали участь у св. Месі. Під час св. Меси до св. Причастя люди приходили в мою кімнату.

Пригадую такий випадок. Люди прийшли на “Пастерку”, яка відправляється опівночі. З-за важкого серцевого нападу я відправляв “Пастерку” на одну годину пізніше зі своєї кімнати через підсилювач. Люди терпеливо молилися, випрошуючи у Бога покращення мого здоров’я і дочекались “Пастерки".

У 80-х роках неможливо було знайти іншого священика на заміну під час моєї хвороби, а тому, будучи навіть у важкому стані, я старався служити св. Месу, сповідати людей, уділяти Тайну Хрещення, відправляти похорони. Були випадки, що Службу Божу мені приходилось відправляти, лежачи у ліжку.

До речі, хочу згадати, що, будучи студентом Ризької Духовної Семінарії в 1967 році, я з отцем Петерісом Вайводсом відвідав хворого 42-х річного священика Франциска Кєйшса в парафії Калупе, що в Латвії. Він на протязі багатьох років своєї хвороби, не піднімаючись з ліжка, щоденно відправляв св. Месу, будучи інвалідом з 1.07.1966 р. до 18.06.1981 р. Помер на 76 році свого життя.

35. Відправа Богослужіння

У неділі та свята, в які я, за браком часу, не міг обслужити ту чи іншу парафію парафіяльне Богослужіння проводилося під керівництвом визначених осіб. У захристиї знаходився зошит, в якому був розписаний порядок проведення Богослужіння на кожну неділю та урочисті свята, і визначена особа вела Богослужіння. На такі Богослужіння збиралося багато людей. Співали Годинки, Розарій, Літургію Служби Божої, а у Великий Піст – Страждання Христові, Хресну Дорогу та ін. Такий спосіб Богослужіння підтримував релігійний дух в парафіях.

В ті неділі і свята, в які я мав до них приїхати, люди очікували мене з нетерпінням і зустрічали з великою радістю, а після закінчення Богослужіння, випроводжали мене зі слізьми. Цим хочу підтвердити, що в ті часи люди відзначалися великою набожністю, ревністю у службі Богові та шаною до католицьких священиків.

36. Карточки до Великодньої сповіді

В 70-х роках під час моєї душпастирської праці в парафіях Городок, Голозубинці і Деражня практикувалася видача карток до Сповіді Великодньої. В картці зазначалося прізвище, ім’я, рік народження, місце проживання. Після відбутої сповіді здана картка відмічалася в парафіяльному журналі. Таким чином, була можливість вести облік свого “стада”. Якщо хтось з парафіян не приступив би до Великодньої Сповіді, я передавав для тієї особи жінкою, чоловіком чи близькою особою картку і іконку із запрошенням прийти до Великодньої Сповіді.

До речі, наведу цифри Великодньої Сповіді за 1972 р., зокрема по кожній парафії:

Городоцька-4316чол.

Голозубинецька-1192чол.

Деражнянська-495чол.

Хочу зазначити, що в трьох моїх парафіях за весь 1971 рік прийняли Таїнство Хрещення  265 чоловік; приступили до Першого Причастя 448 чоловік, а до Таїнства Подружжя (повінчались) – 126 пар.

37. Священики на Хмельниччині

В 70-х роках, коли я розпочинав свою душпастирську працю в Городку Подільському, на Хмельниччині було тільки чотири католицьких священики, які обслуговували 10 парафій.

О. Ян Ольшанський обслуговував парафії: Маниківці, Китайгород, Миньківці і Стругу; о. Андрій Гладисевич обслуговував Полонне і Летичів; о. Вікентій Вітко – Гречани; о. Францішек Карасевич – Городок, Голозубинці і Деражню. Інші костьоли і каплиці на території Хмельниччини були недіючими, їх використовували державні установи для своїх світських потреб.

В ті часи кожен священик був перевантажений душпастерською роботою. Дуже багато часу я перебував у сповідальниці, слухаючи св. Сповіді вірного люду. Про це свідчать слідуючи цифри.

1973 рік                                                1974рік

квітень – 1432 особи                                  1432 особи

травень – 1289 особи                                 1604 особи

червень – 1214 особи                                 2105 особи

липень – 1864 особи                                  1743 особи

серпні – 1009 особи                                    1281 особи.

За весь 1973 рік я прийняв до Тайни Покаяння 13445 чол., за 1974 рік-12958 чол.. Крім мене сповідали в моїх парафіях інші священики, які теж багато людей прийняли до св. Сповіді.

38. Захворювання

На початку липня 1975 року я відчув гострий біль в серці. Звернувся до лікаря, лікувався амбулаторно. Водночас продовжував інтенсивну душпастирську працю в трьох парафіях, приймаючи різні серцево-судинні ліки. В моїй активній праці раптом прийшов несподіваний і неочікуваний день. 31 липня 1975 року з с. Вишневчик приїхали в Городок люди, запрошуючи мене на похорон. По дорозі до автомобіля мене зустрів лікар, запитав про стан мого здоров’я, взяв мене за руку, слухаючи пульс. Рахуючи кількість серцевих скорочень, сказав, що у мене через кожен один-два удари випадає пульс. (нарахував за хвилину 30 екстрасістол). Він заборонив мені їхати на похорон і порадив негайно повернутись додому та лягти у ліжко, викликати лікаря-кардіолога. Подякувавши лікареві за пораду, я повернувся додому. Під вечір стан здоров’я різко погіршився, появився гострий біль в ділянці серця. Була викликана швидка допомога. Приїхав черговий лікар Микола Миколайович Татарчук, який надав кваліфіковану медичну допомогу. Однак стан здоров’я не покращився.

Наступного дня, 1-го серпня о 10-й годині черговий лікар Фуртель Тамара Петрівна госпіталізувала мене у райлікарню. Після проведеного курсу лікування я був виписаний з лікарні. Продовжував лікування вдома. Дотримуючись рекомендації лікаря, я знаходився довший час у ліжку. Після незначного покращення стану здоров’я продовжував працювати тільки в Городоцькій парафії. Інших парафій я не міг обслуговувати через хворобу. Не дивлячись на інтенсивне лікування, хвороба серця прогресувала, лікування не давало бажаного ефекту.

Знаходячись у ліжку, я написав листа Ризькому єпископу Юліану Вайводсу про моє поважне захворювання і просив прислати в Городок на моє місце священика. Мені здається, що про мій лист Ризькому єпископу, в якому я просив прислати в Городок на моє місце священика, дізнався уповноважений у справах релігії по Хмельницькій області. 30-го квітня 1976 року я отримав від уповноваженого листа такого змісту: “Уважаемый Франц Иосифович! Поздравляю Вас с праздником весны и мира. Желаю скорейшего выздоровления. С тем, чтобы Вы не волновались, решён вопрос так, что в Деражне будет Андрей Иванович Гладысевич, а в Голозубинцах – Ян Янович Ольшанский. Посоветуйте Вашим людям, чтобы они не теряли связь с ксендзом Брониславом Мирецким. Пусть он Вам помагает. С уважением И. Буб’яков”. 30.04.1976.

Хочу дати коротеньке пояснення до вищезгаданого. Отець Броніслав Мірецький (1903-1986), священик Львівської архідієцезії, душпастир Поділля і Тернопільщини, в останніх роках свого життя мешкав в Підволочиську Тернопільської області і обслуговував Галущинці, приблизно 50 км від Підволочиська. Уповноважений у справах релігії по Хмельницькій області час від часу о. Мірецькому давав дозвіл допомогти мені у душпастирстві в Городоцькій парафії. Уповноважений не хотів, щоб у Хмельницькій області появився п’ятий католицький священик. Був проти того, щоб Ризький єпископ прислав з Латвії у Городок нового священика. З цього приводу уповноважений так “люб’язно” радить Городоцьким парафіянам не втрачати відносин з 72-ох річним о. Мірецьким, для того, щоб не дати в Городок постійного, молодого, енергійного священика з Латвії. Божі плани були інші. Про це виразно говориться у книзі пророка Ісаї: “Нехай безбожник покине свою путь, а беззаконник свої думки!... Думки бо Мої – не ваші думки, і дороги ваші – не Мої дороги, – слово Господнє. Бо так, як небо вище від землі, так Мої дороги вищі від доріг ваших і думки мої вищі від думок ваших”(Ісая 55. 7–9). Гоподь Бог єпископу Юліану Вайводсу дав натхнення, і він взяв до уваги моє прохання. В Ризькій курії радяться, якого священика можна було би послати в Городок. В цей період городоцькі парафіяни перед головним входом до каплиці збудували невеличкий ґанок, щоб зменшити протяг в каплиці. Незабаром міськраді стало відомо, що парафіяни прибудували до каплиці ґанок, про що місцевою владою було повідомлено уповноваженого. Він поспішно приїхав у Городок і наказав розібрати ґанок. В противному разі не дозволить священику з Латвії працювати в Городку. Іншого виходу не було. Прийшлось розібрати ґанок, щоб уповноважений дав згоду на приїзд священика з Латвії. Довго я чекав на приїзд священика і надіявся, що єпископ все – таки прийшле його на моє місце. Під час моєї хвороби в душпастирстві мені допомагали о. Ян Ольшанський і о. Броніслав Мірецький. 25 серпня 1976 року з Латвії в Городок приїхав отець Яніс Вайводс, якого прислав Ризький єпископ. Отець Яніс Вайводс обслуговував Городоцьку парафію до 15 листопада 1976 року. Другий раз о. Яніс Вайводс приїхав 9 лютого 1977 року. 18 лютого 1977 року на постійну душпастирську працю з Латвії в Городок приїхав о. Владислав Ванагс, а о. Яніс Вайводс 22 лютого 1977 виїхав у Латвію.

22 лютого 1977 року у мене була відібрана довідка на право виконувати душпастирські обов’язки у Городоцькій парафії. 23 лютого 1977 року о. Владислав Ванагс урочисто розпочав свою душпастирську діяльність у Городоцькій парафії. Будучи звільненим від обов’язків пробоща Городоцької парафії, я мав більше можливостей  систематично лікуватися. Я став на диспансерний облік у Київському науково-дослідному Інституті кліничної медицини ім. Стражеско, в якому лікувався стаціонарно й амбулаторно. Постійно знаходився під наглядом лікаря-кардіолога. Після закінчення стаціонарного лікування в Київському Інституті кліничної медицини 20 травня 1977 року я отримав довідку від уповноваженого в справах релігії на право обслуговування Деражнянської парафії з постійним місцем проживання в м. Деражня. Оскільки я все-таки був хворий, багато допомагали мені в роботі о. Ян Ольшанський, о. Броніслав Мірецький, о. Ян Білецький, о. Витаутас Меркис та інші священики, яким уповноважений давав дозвіл, беручи до уваги стан мого здоров’я.

39. Деражня

Деражня – селище міського типу. Розташована в південно-східній частині Хмельницької області, при впадінні річки Вовчка в річку Вовк (басейн Південного Бугу), на залізничній лінії Жмеринка-Хмельницький. Відстань до обласного центру – 50 км. Населення понад 10000 чоловік. Деражня –районний центр. Археологічні знахідки свідчать, що територія сучасного селища була заселена ще в IV-II тисячоліттях до н.е. В його околицях знайдено залишки поселення доби міді та бронзи[6].

Вперше Деражня згадується в історичних джерелах початку ХVI ст.. В них є відомості, що її заснували вихідці з Кальної Деражні. Назва ”Деражня” в епоху середньовіччя була досить поширена на Волині й Поділлі. Вона давньоруського походження і означає місце первинного обробітку деревини[7]. Мабуть, в далекі часи в цій місцевості було багато будівельного лісу, який жителі використовували для всіляких виробів. У 1552 році в Держані, яка входила до складу Барського староства, налічувалося 7 тяглих селян і 1 вільний. Населення збільшувалося повільно, бо глинисті ґрунти не дуже приваблювали переселенців. Та найбільшою перешкодою до інтенсивного заселення цих земель були часті напади кримських татар. Ревізор Барського староства писав, що в ньому “є багато просторів, так що не тільки фільварки, а й сіл можна більше мати, ніж їх є, коли б Бог був ласкавий дати спокій”. У 1567 році, під час одного з набігів, татари спалили Деражню. Однак жителі повернулися на попелище. У 1570 році в селі налічувалося 13 тяглих селян. Вони були розорені нападниками і все одно щороку мусили сплачувати старості понад 88 флоринів[8]. На початку XVII ст. село поступово перетворюється на один з ремісничих і торговельних центрів Поділля. У 1614 році населення добилося від короля Сигізмунда ІІІ магдебурзького права, і з цього часу аж до ХІХ ст. в офіційних документах Деражня називалася містом. У середині XVII ст. тут, крім міщан, проживав 41 селянин, у т. ч. 31 осілий, 2 урочні, 8 вільних, а також 5 служок(у замку) і мельник. Селяни Деражнянського ключа працювали один тиждень у фільварку і виконували, “що накажуть”, а два тижні на себе. Крім того, кожен з них повинен був один раз на рік привезти віз солі з Коломиї на потреби замку. Коли староста вирушав у воєнний похід, кожне село мало давати йому одну підводу[9]. У 1793 році Правобережні землі України возз’єднано з лівобережними в складі Росії. За територіальною реформою Деражня належала до Летичівського повіту Подільської губернії, а в 1804 р. стала волосним центром. У всіх юридичних актах вона проходить як містечко. І дійсно, ні за кількістю населення, ні за розвитком економіки Деражня не могла вважатися містом. Вона мала менше тисячі жителів. За національно-релігійною приналежністю мешканці поділялися на православних, католиків та євреїв. До перших двох груп належали переважно селяни; євреї утворювали торгово – ремісничу частину населення. З кінця 70-х років XVIII ст. тут існувала суконна мануфактура і броварня, спорудженні власником Деражні банкіром Теппером. Однак у перших роках XIX ст. він розорився, і суконну фабрику було закрито. Містечко стало власністю польського поміщика Рациборовського[10]. У 40-60-х роках XIX ст. в Деражні з’являються невеликі промислові підприємства: свічкова фабрика, цукроварня, винокурня, броварня, цегельний завод, які належали поміщикам Рациборовським[11]. Із спорудженням у містечку залізничної станції значно пожвавилося його економічне життя. З навколишніх сіл до Деражні переселилося багато самодіяльного населення...[12]. Перший костьол у Деражні був дерев’яний, який у половині XVIIст. був зруйнований. Відбудовано його в 1726 році. В 1840 році на кошти парафіян і Станіслава Рациборовського побудовано мурований костьол, який у 30-х роках ХХ ст. був повістю зруйнований. Віруючі на Богослужіння збиралися в цвинтарній каплиці, пристосованій для відправлення св. Літургії і потреб парафії[13].

40.Капітальний ремонт каплиці

Деражнянська каплиця, яка знаходилась на закритому цвинтарі, була шириною 5 м, довжиною – 8 м, висотою 3,5 м. В часи репресій каплицю відібрали у віруючих і використали під склад сільськогосподарських міндобрив. Стіни каплиці були насичені ними і вся штукатурка осипалася. Парафіяни були вимушені провести капітальний ремонт каплиці.

У 70-х роках заново повністю оштукатурили зовні і з середини стіни каплиці. В середині каплиці стіни обложили дерев’яною панеллю висотою 160 см. Для покращення вигляду в каплиці, а також поліпшення акустики вирізали плоску, а зробили півкруглу стелю, тим самим збільшили висоту на 1,5 метра. Це дало можливість зробити чималі хори, на яких могло вміститися понад 30 чоловік. Городоцький парафіянин, пан Слівінський для Деражнянської каплиці виготовив гарний вівтар, який був поставлений і урочисто освячений.

Всі ці роботи були проведені в 1978 р. і виконувались в основному таємно, вночі, щоб не побачили ”сильні світу цього”, які не давали дозволу навіть на проведення найменшого ремонту. Навіть для того, щоб побілити раз в рік каплицю, парафіяльний комітет був вимушений з письмовим проханням звернутися в міськраду за дозволом. Дах каплиці протікав у багатьох місцях. Для перекриття даху ми спочатку вдома певного парафіянина, заготовляючи бляху, пофарбували її, щоб своїм блиском вона не привернула увагу чиновників.

41. Реконструкція брами

В Деражні при вході на територію каплиці старого цвинтаря, а тепер закритого, знаходилася давня, дерев’яна брама розмірами: ширина 1,5 м, висота - 1,8 м. В давнину через цю браму на цвинтар завозили кіньми небіжчиків. У 80-х роках брама була в аварійному стані і мала жалюгідний вигляд. Парафіяни неодноразово зверталися в міськраду з проханням дозволити поставити нову браму більших розмірів, щоб міг пройти будь-який автомобіль, як, наприклад, на випадок пожежі – пожежна допомога. Керівники місцевої влади нехтували проханням парафіян.

Одного разу до каплиці прийшов інспектор з державного пожежного технічного нагляду по перевірці протипожежного стану каплиці, будівель і території. Перевіряючи протипожежний стан, інспектор звернув увагу на вузьку дерев’яну браму, через яку не – можливо було проїхати жодному автотранспорту. В акті перевірки був зазначений термін реконструкції брами необхідних розмірів. Користуючись нагодою, парафіяльний виконавчий комітет звернувся в міськраду. Голова міськради і архітектор видали письмовий дозвіл та проект на реконструкцію старої брами. Таким способом була побудована нова, гарна брама, архітектура якої привертала увагу всіх мимо проїжджаючих та подорожніх.

42. Насадження ялинок

Щоб прикрасити територію біля каплиці, в 1977 р. люди посадили два ряди ялинок. Був гарний вигляд, особливо, коли ялинки підросли. Поміж ряди ялинок проходила урочиста процесія з Пресвятими Дарами.

Одного разу з метою перевірки, що діється в каплиці та навколо неї, прийшов замісник голови міської Ради Столярчук Микола Володимирович. Побачивши насаджені ялинки, він почав докоряти парафіяльному комітетові, що без дозволу міськради насадили саджанці. Отож, і це зараховували нам за проступок.

43. Співбесіда у секретаря райвиконкому

Хочу згадати про випадок, який відбувся зі мною в 1973 році в Дераажні.

Одного разу мене викликали в Деражнянський райвиконком до секретаря на бесіду. Там від мене вимагали, щоб я дав вказівки костьольному парафіяльному комітетові стояти біля дверей каплиці і не впускати учнів на Богослужіння. Я старався пояснити секретареві, що це не входить у функцію священика, а тим більше, що католицький священик у жоден спосіб не може так поступити, бо суперечить здоровому глузду і не дозволить сумління, а слід більше слухати Бога, ніж людей. Після розмови з секретарем, попрощавшись, я вийшов. Наступного дня мене викликано в Хмельницький облвиконком до уповноваженого, який провів зі мною відповідну бесіду і, між іншим, сказав, щоб я ніколи не вступав у суперечку з начальством, щоб представники влади рахували мене лояльним священиком.

В 70-х роках з Городка, що знаходиться 60 км від Хмельницького, я доїжджав у Деражню на Богослужіння декілька разів на тиждень. Місцевим державним апаратникам не подобалося, що в Деражню часто приїжджає священик, який молитвами та проповідями заохочує і притягає людей до релігії та Бога. Різними способами вони старалися пригальмувати приїзд священика в їхнє місто. Проводили різну вульгарну, антирелігійну пропаганду, використовуючи радіо, місцеву пресу, в якій мене критикували.

Одного разу в Деражнянській місцевій газеті пропагандист тов. Ковальчук у вульгарний спосіб розкритикував мене, як священика, на сторінках районної газети “Прапор Ленінізму”. На превелике щастя, Деражнянські парафіяни не повірили брехні місцевого пропагандиста. Антирелігійна боротьба продовжувалась.

В 1972 році парафіяни Держані біля каплиці збудували невеличку кухню, яку за наказом певних місцевих апаратників було розвалено бульдозером 6 січня 1973 року в день Богоявлення після Богослужіння, коли всі люди розійшлися. Це було зроблено під прикриттям великого снігопаду. Таким та іншими способами “сильні світу цього” мстилися, як над віруючими, так і над їхнім пастирем. Про це свідчить хоч би такий приклад.

В кімнаті над захристією, в якій мешкав священик, знадвору поступало мало денного світла. Була велика потреба вставити друге вікно. Коли робочі почали вставляти вікно, це побачив голова Деражнянської міської Ради тов. Білоус. Він відразу прийшов до каплиці, розігнав робочих і заборонив вставити вікно. Ще інший приклад.

44. Знищення водопроводу

Біля Деражнянської каплиці не було поблизу ніякої води. Люди вимушені були носити воду відрами за 500 м, а деколи за 1000 м. Це було на протязі багатьох років. На початку 80-х років виконавчий комітет парафії звернувся з проханням до голови колгоспу Брейтера с. Яблонівки дозволити провести водогін від колгоспної водонапірної башти до каплиці. Правління дало письмовий дозвіл, на це також був письмовий дозвіл головного державного лікаря Деражнянської санепідемстанції тов. Лоран, а також Деражнянського комунального господарства та інших установ.

В лютому місяці парафіяни найняли екскаватор, викопали траншею і проложили водогінні труби, приблизно 300-400 м. Все було спокійно. Раптом біля прокладених водогінних труб появилися представники місцевої влади та міліціонери. Вони намагалися “Колхідою” витягнути з траншеї прокладені труби. Парафіяни, побачивши це, почали супротивлятися цьому. Начальство було вимушене від’їхати, щоб заспокоїлися люди. Як тільки наступила темна ніч, ті самі чиновники приїхали і при допомозі “Колхіди” витягнули труби та перевезли їх на територію якоїсь організації. В такий та подібний способи велася боротьба безбожною системою з віруючими людьми, які чесно виконували свої обов’язки, працюючи на полях, фермах, заводах, фабриках, лише тому, що вони вірували в Бога і спокійно та мужньо захищали свою віру та віру своїх батьків. Деражнянські парафіяни залишилися без жаданої води. А скільки на цю працю затрачено людських коштів?

45. Будування нового ґанку

В Деражні при вході до каплиці був старенький, дерев’яно-глиняний ґанок розміром 2 на 2,5 м, який знаходився в аварійному стані. Виконавчий комітет парафії звернувся в міськвиконком з проханням про дозвіл вимурувати з цегли новий ґанок. Було дозволено збудувати новий ґанок таких самих розмірів.

Друкарка міської Ради при друкуванні рішення допустила помилку: замість 2,5 м, надрукувала 5,2 м. Копія цього рішення з підписом голови міськради була видана костьольному виконавчому комітету на руки. Відповідно розмірів 2 на 5,2 м, зазначених у рішенні, парафіяни розпочали будівництво нового ґанку. Будівництво ґанку наближалося до кінця. Несподівано до каплиці приїхав голова міської Ради з районним архітектором і заборонили нам продовжувати будівництво нового ґанку. Незабаром біля каплиці з’явилися голова міськради, архітектор, міліціонер і секретар. Костьольний комітет звинуватили в будівництві ґанку великих розмірів. Тоді парафіяни показали рішення, видане міською Радою, особисто підписане головою міськради з зазначеними розмірами 2 на 5,2 м. Після цього представники влади, не промовивши ані слова, тихенько почали відходити, подібно, як це було з книжниками і фарисеями, які привели до Ісуса жінку, спійману на перелюбі. (Йоан 8, 1-9).

Цей випадок свідчить, як представники влади того часу стежили за діяльністю віруючих людей.

А тепер від ґанку перенесемося в закристію каплиці. З закристії в каплицю були давні, старі двері, висотою 165 см. Одного разу в каплицю прийшов голова міської Ради з архітектором з метою перевірки. Користуючись нагодою, я почав просити, щоб дозволили збільшити розміри згаданих дверей. Вони, оглянувши вхід до каплиці, сказали: “На нашу думку не варто збільшувати висоту дверей. Каплиця - це є дім Божий. Кожен, як віруючий, так невіруючий, проходячи через ті низькі двері, хоч-не-хоч, буде вимушений зігнути голову, щоб не вдаритись і таким чином віддасть честь Богу”. Дозволу ми не отримали. Старі низькі двері по сьогоднішній день залишаються на своєму місці , і , входячи в каплицю, кожен згинає голову.

46. Будівництво плебанії

В Держані Хмельницької області при в’їзді в місто, на відстані 10 метрів від головної дороги знаходиться цвинтар, на якому стоїть каплиця, колишня цвинтарна часовня. Туристи, проїжджаючи повз цвинтар, з цікавістю заходять на його територію, оглядаючи старовинні надмогильні пам’ятники, відвідують каплицю. Це привернуло увагу місцевих керівників влади.

При вході на територію каплиці біля головної брами знаходилася невеличка сторожка розмірами 2м. х 3м. Вона була в аварійному стані. Голова міської Ради  Архипович Альберт Павлович і районний архітектор  Розора Микола Григорович звернули увагу на жалюгідний вигляд сторожки. Вони наказали негайно знести її, щоб не псувала вигляду території біля храму. Парафіяльний виконавчий комітет, користуючись нагодою, погодився знести сторожку з умовою, якщо міська Рада дозволить побудувати нове приміщення. Голова міськради дав згоду. Парафіяльний комітет звернувся у міську Раду з письмовим проханням дозволити побудувати нове приміщення поруч каплиці, розмірами 6м x 11 м, яке мало б пристойний вигляд. Голова міської Ради і архітектор дали усний дозвіл на будівництво приміщення розмірами 6 м х 11 м, не вказуючи висоти приміщення.

На початку місяця серпня 1988 р. розпочато будівництво. Воно йшло швидкими темпами. Працювало багато парафіян від світанку до пізньої ночі. Всі працювали безкоштовно. За короткий час виріс двоповерховий будинок. Раптом біля будинку появилися представники місцевої влади, які наказали розібрати другий поверх; в противному разі пришлють “зеків”, щоб розібрали другий поверх.

Після цього був накладений штраф і знято виконавчий комітет парафії. Тоді 15 серпня в урочистість Успіння Пречистої Діви Марії після закінчення Служби Божої понад 50 чоловік віруючих пішли в міськраду просити дозволу на закінчення будови двоповерхового будинку. Благальні прохання і сльози людей пом’якшили серце голови міськради. Він дав згоду. Запропонував оформити всю необхідну документацію на будову споруди і тоді закінчити будівництво.

Таким чином виросла гарна будівля, ім’я якої плебанія. На першому поверсі – коридор, кухня, їдальня і кімната; на другому поверсі – три кімнати та прегарний балкон довжиною 6 метрів.

На підвальне приміщення дозволу не дали. Згодом парафіяни таємно винесли землю з-під будинку і спорудили підвальне приміщення, в якому розташували кочегарку і дві кладовки. Вікна і двері в підвальне приміщення були вмуровані з самого початку будівництва.

47. Дозвіл на будівництво костьолу в Деражні

Як був випрошений дозвіл на будівництво костьолу в Деражні? У каплиці могло вміститися біля 150 – 200 чоловік, решта людей була вимушена знаходитись надворі перед каплицею.

Під кінець 80-х років з натхнення Божого у мене виникла ідея побудувати новий костьол в Деражні поруч з каплицею. В 1989 р. Деражнянські парафіяни почали звертатись у різні інстанції з письмовим проханням про дозвіл на будівництво костьолу.

В осінню холодну погоду були сфотографовані люди, які стояли перед каплицею на Богослужінні. Прохання на будівництво з вищезгаданими фотографіями було відправлено поштою в Деражнянський райвиконком, Хмельницький облвиконком, уповноваженому у справах релігії по Хмельницькій області, уповноваженому у справах релігії при Раді Міністрів УРСР і уповноваженому у справах релігії при Раді Міністрів СРСР.

Довший час ми молились до Бога, благаючи благословення на будівництво святині.

24 листопада 1989 року, зв’язавшись по телефону з референтом уповноваженого у справах релігії при Раді Міністрів СРСР, я довідався, що дозвіл ми отримали. Для нас усіх це була велика радість. За таку велику благодать ми сердечно дякували Богу. Парафіяни почали збирати кошти на будівництво. Районним архітектором  Розорою Миколою Григоровичем був виготовлений проект розмірами 15 м х 35 м. Були придбані необхідні будівельні матеріали.

48. Допомога у будівництві костьолу

Парафіяльний комітет з проханням про допомогу звернувся до правління колгоспу “Авангард” с. Яблунівка (голова колгоспу Брейтер). На будівництво костьолу було виділено двадцять тисяч карбованців і дев’яносто тисяч штук цегли безкоштовно. Колгоспні машини цеглу перевозили теж безкоштовно на територію забудови.

Крім цього, ми звернулися у колгосп ім. Гагаріна села Шпичинці з проханням виділити піску на будівництво храму. За розпорядженням голови колгоспу Марії Іванівни на територію забудови колгоспним транспортом безкоштовно було завезено велику кількість піску.

Начальник Деражнянського ПМК Касевич Юрій Борисович прислав нам бульдозер, який викопав траншею під фундамент глибиною понад 2,5 метри. Згаданий начальник ПМК Касевич Ю. Б. пожертвував особисто 100 крб. на будівництво, сказавши: “Франц Йосипович, я невіруючий, але хочу внести і свою лепту на будівництво храму, який стане красою нашого міста”. На будівництво костьолу жертвували свій гріш також православні.

Будучи хворим, я не міг ходити і навіть їздити по різних інстанціях, щоб заладити ту чи іншу справу, пов’язану з будівництвом костьолу. Зв’язувався з керівниками різних установ по телефону або особисто писав до них прохання.

Деражнянська парафія по кількості віруючих була найменшою в порівнянні з іншими парафіями.

Більшість мешканців міста були православні. Свого часу о. Антоній Хоміцький про деражнянських парафіян так сказав: “Деражнянські парафіяни – це люд жертвенний та побожний”.

24 квітня 1990 року я мав щастя в присутності парафіян освятити місце під будову нового костьолу.

30 квітня 1990 року з благословенням Божим розпочали копати фундамент. Першого травня 1990 р. в день святого Йосипа заступника робітників, почали закладати фундамент. Будівництво костьолу йшло повільно через брак коштів та робочої сили. Фахівців-будівельників потрібно було шукати в інших парафіях, а деколи в інших областях.

Будівництво костьолу тривало з благословенням Божим і з молитвами парафіян до весни 1992 року під керівництвом священика Францішка Карасевича. Були вимурувані стіни висотою 4,6 м.

15 квітня 1992 року за розпорядженням Ординарія Кам’янець-Подільської єпархії єпископа Яна Ольшанського мене переведено в Городок. Будівництво костьолу в Деражні продовжував о. Юрій Дембовський, котрий приїхав з Варшавської архідієцезії.

---

[1] Історія міст і сіл УРСР, Хмельницька область, Київ 1971

[2] Історія міст і сіл УРСР, Хмельницька обл., Київ ,1971 рік

[3] Схематизм дієцезії Кам’янецько-Подільської, Кам’янець-Подільський 1994

[4] Історія міст і сіл УРСР, Хмельницька обл., Київ ,1971 рік

[5] Schematyzm diecezji Kamieniecko-Podolskiej, Kamieniec Podolski, 1994

[6] Труды одиннацатого Археологического съезда в Киеве в 1899.,т.1, стр.211.

[7] Архив ЮЗР, ч. 8, т.1.К.,1893стр.82 В.А. Жучкевич. Общая то ...Минск, 1968, стр. 210.

[8]  Архів ЮРЗ. Ч. 8, т.1 , стр.46-48,245;Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, t.1. Warszawa, 1880, cтр. 958.

[9] І.Д. Бойко. Селянство України в другій половині XVI-першій половині XVII ст. стор.170,171.

[10] Хмельницький облдержархів, ф.112, оп. 2, спр. 18552, арк..2.

[11] Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 2. СПб.,1865, стр. 35.

[12] Календарь Юго-Западного края на 1873 г., стр. 416; А. Крылов. Населенные места Подольской губернии. Каменец – Подольский, 1905, стр. 110.

[13] Schematyzm Diecezij Kamieniecko-Podolskiej Kamieniec-Podolski 1994.